Олексій Усенко (Дмитро Юнак)

(скорочено)

Дуб... Оберіг мого роду. Його видно здалеку, тільки-но в’їжджаєш у рідне село. Високо піднявшись над будівлями, розставивши широкі, наче крила, віти, давно вже оберігає батьківську оселю від буреломів та негод.

Дуб...Знайоме з дитинства, найрідніше в світі дерево. Скільки разів ти приходив до мене уві сні, і я розмовляв з тобою, наче з дорогою серцю живою істотою. А твої блискучі, немов вкриті воском, листочки то радісно шепотіли, зустрічаючи мене після довгої розлуки, то тривожно шуміли, розповідаючи про сільські новини. То з напругою гули, мабуть пригадуючи важкі часи.

Дуб... Скільки вже років ти радуєш своїм буттям мою родину і односельців?! Пам’ятаю, про тебе розповів мені дід Пузик, найстаріший і найцікавіший дід в цій частині великого на той час села.

Тебе посадив у буремні часи 1905 року мій прадід на згадку про 100-річний ювілей Юнаківської церкви, яка нині доживає свій вік, дякуючи “добрим” господарям.

Але перший рік життя на новому місці запам’ятався тобі не церковними дзвонами, а кривавими подіями першої революції: здивовано спостерігав, як шмагали волелюбних селян козацькі нагаї. Хотілося кричати: “Люди! Що ви робите? Ви ж розумні істоти!” Потім, з роками, вже звик до насильства.

Ти пам’ятаєш той тривожний 1914 рік, коли сім’ї проводжали своїх годувальників на фронт. Молодих, працьовитих хліборобів гнали на бійню! Серед них був і мій дід Петро, дід Пузик та багато інших мирних селян. Мало хто повернувся до своєї справи. Загинув під Перемишлем дід Петро, прошитий кулеметною чергою під час атаки. А дід Пузик повернувся без ноги.

Кожного дня ти сумував разом із солдатськими вдовами, оплакуючи загиблих.

А потім – буремні роки революцій та громадянської війни. Надивився на лихо, яке випало на долю селян. Іноді, влада в селі змінювалась по декілька разів на день: червоні, зелені, білі, чорні, анархісти, махновці... Не перелічиш! І всім дай: коня, корову, хліба... Більше того – віддай у військо господаря, сина. Людське життя цінувалось дешевше, ніж кусень хліба.

Ти був свідком, як у 1920 році на деякий час селом заволоділи махновці. Досі на кладовищі лежать в землі порубані бандитами сельчани. Дивом вдалось вирватися з рук нелюдів сусідові Андріяшенку Миколі Петровичу – силачу, матросу, партизану. Коли вели Миколу на розстріл, його побачив махновець, з яким вони служили на бойовому кораблі і ходили в морські походи. Він забрав хлопця з-під варти, пообіцявши конвоїрам, що сам розстріляє “комісара”. Потім одвів Миколу додому, випили з ним за ніч четверть горілки, згадали друзів, морську службу. А десь під ранок вивів його за село і порадив на деякий час сховатися, доки махновці будуть господарювати в селі.

Ти пізнав жорстокі закони “військового комунізму”. Бачив, як ходила спеціальна комісія вилучати у селян “лишки” зібраного урожаю. Одна з таких комісій навідалась і до жінки покійного солдата Петра. В селі всі знали, що вдова має лишки лише злиднів, ледь-ледь зводить кінці з кінцями, щоб діти не померли з голоду. А прийшли ж! Настирливі служаки все-таки знайшли на горищі старанно прихований вдовою на “чорний день” для дітей горщик квасолі. Як вона не просила не забирати у сиріт останнє, забрали... До самої смерті згадувала бабуся цей випадок, але так і не назвала імен тих земляків-негідників.

Ти бачив, як вдова, бажаючи врятувати дітей від голодної смерті, ходила в найми до багатіїв. А голодна дітвора пізно ввечері чекала її на розі провулка, бо іноді вдавалося “вкрасти” для діток частину свого злиденного обіду, яким багатії кормили батраків.

Ти пам’ятаєш, як десятилітній хлопчина, мій батько, аби допомогти своїй матері, Марфі Павлівні, пішов працювати на тяжку роботу в цегельню – розбивав лопатою з довгим держаком глиняні стовпчики, що підтримували багатометровий шар глини. Від тяжкої праці, ще в дитячому віці, у нього закостенів суглоб правої руки. А в 16 років він поїхав на будови Донбасу. На щастя, маючи пайок і заробітну плату, він не відчув на собі того голодомору 1933 року, який прокотився особливо по селах України. Завдяки його підтримці, сім’я Марфи Павлівни вижила. А ось моїй матері, Наталії Олексіївні, не поталанило: з шести членів родини вижили тільки троє. До кінця своїх днів вона так і не дізналась, де покояться мати, батько і брат, яких поховала спеціально сформована сільрадою команда.

Згадай, як знесилені від голоду люди приходили до тебе збирати жолуді на “хліб”. З болем ти зустрічав їх, знаючи, що в цьому році недорід впав і на ці плоди. Навіть у травні було холодно і ледве-ледве витикалася зелена травичка.

А потім Бог благословив великий урожай – таке часто трапляється після голодомору. Ти втішався цій добрій звістці і плакав росяними сльозами, згадуючи померлих від голоду. Втім, їх уже не воскресити…

Йшли роки. Україна міцніла, вставала на ноги. Життя селян ставало кращим. І ти радів, милуючись пісням, які співали колгоспниці, йдучи на «ланку». А вечорами, майже до ранку, під захистом твоїх шатів збиралась молодь. Скільки снаги і завзяття було в їхніх піснях і танцях! Тут призначали побачення, освідчувались у коханні, висловлювали заповітні думки та мрії. Ти був у захваті від цих прекрасних, щирих, працьовитих людей.

Але ось з великого чорного гучномовця, що висів на високому стовпі у дворі МТС і був єдиним на все село, грянув грім. Того літнього сонячного дня з нього пролунало повідомлення, що знову в цей миролюбний край прийшла війна. Вкотре ти спостерігав, як хлібороби ставали воїнами. Їх суворі, наче вирізані з каменя, обличчя не віщували ворогу нічого доброго.

Також, як і раніше, грала гармонія, співали пісні, але настрій у селян був геть іншим, безрадісним. Село знову проводжало своїх захисників на війну. Плакали жінки і діти, навіть сонце заховалось за потьмянілі хмари і спливало сумними каплями затяжного дощу.

На місце чоловіків, за кермо тракторів і комбайнів стали жінки і підлітки. Хліб – всьому голова! Того літа видався високий урожай і будь-що його потрібно було прибрати. Тому штурвали сільгоспмашин вважали такими ж важливими, як і штурвали бойових машин. “Все для фронту! Все для перемоги!”

Не осипалось золотаве зерно, встигли таки зібрати і вивезти на елеватор. Ти був зачарований односельчанами: “Які дивні і чудові люди! Як люблять свою землю і свій народ! Коли вони встигають відпочивати?..”

Пізньої осені в село вдерлися загарбники. Заніміло, наче вимерло все навкруги. Дивовижне гелготання чужинської мови, біганина вояків у мишиній формі, і звичайна для загарбників справа – грабунок беззахисних жінок, дітей, стариків. Від такого приниження стогнали не тільки люди, але й земля: “Де ви, наші захисники? Чому кинули напризволяще?”

Але голодні, замучені, беззахисні люди вірили своїй армії, чекали на неї і не поспішали своєю працею, своїми діями підтримувати окупантів. А загарбники, бажаючи вирощувати на козацькій землі для Німеччини врожаї золотої пшениці, загравали з ними, пропонуючи землю і реманент. Тільки ніхто з твоєї вулиці не пристав на те багатство, не став запроданцем.

Першою воєнною весною ти, як воїн, отримав поранення. Так вже сталося, що ненароком виявився очевидцем чужої трагедії. Запідозрівши сусідського п’ятнадцятирічного хлопчину у співчутті до партизанів, гестапівці заарештували його і після допиту повели на розстріл. Вони поставили побитого, розгубленого юнака під дубом і похмуро дивились на матір, яка кидалась їм в ноги та молила нелюдів: “Розстріляйте мене, а дитину відпустіть – він ні в чому не винен!” Ні, так і не вблагала... Важкими, кованими чобітьми відкинули її на курну дорогу. Затріщали автомати, і хлопець впав, наче підкошений, на зелену весняну траву. Його здивовані, широко розкриті, сині, як польові волошки, очі дивилися в небо, немов очікували звідти допомоги. Не дочекались...