ПРО ЩО ПИСАТИ?

КОСТЕНКО ГЕННАДІЙ (ЮРІЙ ОШ)

м. Суми

ПРО ЩО ПИСАТИ?

Оповідання

 

Молодий журналіст Василь Цямрик вперше був на брифінгу в обласній держадміністрації. Після отримання диплома він третій тиждень працював в газеті «Око народу». І вже зумів зарекомендувати себе як здібний фахівець пера. Редактор так і сказав йому вчора:

– Ми, Василю, на тебе надіємось… Згодом займеш місце мого заступника, а там… вже й мені недалеко до пенсії… Ось сходиш «наверх». Щось напишеш, якраз напередодні Дня незалежності. Хай і в нашому Пентагоні про тебе знають.

І от він на брифінгу… Виступає начальник обласного управління міліції, полковник у синьому мундирі. Розповідає, як його стражі правопорядку захищають людей.

– У нас міліція дійсно стала народною! – під кінець врочисто наголосив виступаючий і, обвівши поглядом присутніх, додав: – А зараз, вельмишановні, прошу всіх прямувати слідом за мною. Поспілкуємось, так би мовити, у більш тісному колі.

Через декілька хвилин брифінгувальники опинилися у підвальному приміщенні адміністрації, за довгим столом, заставленим питвом та їжею.

– Друзі! – мовив полковник з повною чаркою у руці. – Вип’ємо за те, щоб вам у нашім незалежнім краї солодко писалось!

І почалось… Пили за міліцію, за жінок, за чоловіків і ще багато за що. Причому головуючий застіллям уважно слідкував, щоб кожний тост супроводжувався повними чарками. Починаючи з четвертого чи п’ятого тосту він голосно сказав:

– Отже, як ми вже, гадаю, добряче згуртувалися, відкрию вам один з моїх секретів. Коли п’ю зі справжніми друзяками, то щиросердно мовлю: «Усім пить даю і приклад подаю!» І, піднявши зігнуту в лікті руку, головний міліціонер області хвацько хильнув чергову чарку.

Десь годині о третій дня, коли здавалось, що вже годі тостуватися й пора вийти на світ Божий, полковник підняв руку й сказав:

– Любі журналюги! Ви, впевнений, гарно зрозуміли, що ми з вами робимо одну загальну справу. Тому, щоб показати вам, як цю справу роблять мої «орли», зараз організовано поїдемо в одне тихе містечко.

У дворі адміністрації на них чекав автобус… Хвилин за сорок їх привезли в сосновий ліс, де розташувалась школа міліції. Зайшли до літньої їдальні, там їх зустрів довжелезний стіл з пляшками та їством. Спочатку вони не знали, куди його вже їсти й пити, але як почали їх парубки у міліцейській формі частувати усякими гарячими, щойно з жару, стравами, у них ніби відкрилось друге дихання.

Коли серпневе сонце стало ближче до обрію, головний штукар цього заходу, наче намагаючись остаточно спантеличити захмелілих письмаків, серед шуму й гаму за столом звернувся до них:

– Нарешті настав вирішальний момент – пік нашої зустрічі! Зараз мої хлопці покажуть вам наочно, як вони можуть швидко вгамовувати тих, хто захоче заважати нам з вами пити й їсти. Запрошую всіх до нашого імпровізованого майдану!

Вийшли надвір. Напроти їдальні на широкій галявині скупчилось сотні півтори молоді, по всьому петеушників, у напівспортивній формі, з різними прапорами та транспарантами, на яких красувались гасла, спрямовані проти влади. Хлопці й дівчата весело перемовлялися між собою й вигукували «Ганьба! Ганьба!», очевидно, імітуючи мітинг. Поза галявиною під деревами купчились міліціонери, піші й на конях. Перед журналістами виступив полковник і вигукнув:

– На майдані – мітингувальники всякого ґатунку! По п’ять хвилин побачите, що з ними зроблять курсанти нашої школи!

За цими словами він, кинувши погляд туди, де під деревами юрмились курсанти, підняв руку і різко опустив, ніби даючи старт бігунам. З-під дерев до галявини побігли піші міліціонери з гумовими кийками у руках. Підбігши до нібитомітингуючих, одні з них розмахували кийками, інші хапали прапори й транспаранти і розривали їх на шматки. Не чекаючи такого жвавого нападу, петеушники збились у галасливу купу. Тоді, певно за якимось сигналом, піші міліціонери одбігли вбік, а їх заступила міліція кінна. Видно було, як хлопці й дівчата по-справжньому перелякалися кінських морд, що нависли над ними, й побігли в ліс.

– Оце вам і весь мітинг! – знову вигукнув полковник, звертаючись до ошелешених журналістів, і, голосно регочучи, додав: – Тепер нам ніхто не завадить! Ходімо до залу! Підіб’ємо підсумок нашій зустрічі».

Лише коли добре стемніло, їх привезли до міста…

Наступного дня Василь Цямрик сидів за столом у редакції. Перед ним настирливо білів лист паперу. Треба було написати про брифінг. Але він не знав, що писати. В голові крутились отой полковник, сині мундири, гумові кийки, кінські морди і розгублені юні хлопці й дівчата посеред лісу. «Про що ж писати?» – питав себе молодий журналіст і не знаходив відповіді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.