Кохання – це завжди боляче. Це завжди нестерпно. Це завжди до крові. Інколи у мене складається таке враження, ніби моє серце перетворюється на червону подушку для голок. Але найстрашніше те, що вона ніколи не буває порожньою, а навпаки, кожна нова голка ще довша та товстіша, ніж попередня. Інколи ці металеві елементи катувань попередню розжарюють у великих, чорних печах, що вони по кольору стають схожими на свіжу, гарячу кров. 

Неможливо навчитись кохати. Це не наука, не збірник правил, який можна завчити і при нагоді відкривати на потрібній сторінці. Ті, про яких кажуть, що вони не вміють кохати, просто ще не змогли підібрати правильну кодову комбінацію, яка відкриє доступ до сейфу з безцінними «lovestory» файлами. Пошуки паролю більше нагадують участь у лотереї, тільки з кожною невірною цифрою у світ загублених сподівань автоматично переходить шматочок серця, який відривається довгим щупом. Або повільно, без наркозу, відрізається скальпелем. Кожен відчуває це по-різному, але потужність болю зрозуміла без зайвих слів. 

Кожен день, кожен безглуздий день без кохання я помираю і знову народжуюсь з попелу, як змучений постійними метаморфозами фенікс. Я не знаю, скільки страждань може витримати людське серце, не знаю, який воно має больовий поріг. Але з кожним невірним номером, у моїй голові блискавкою вривається фраза: «Так гартувалась сталь». 

Інколи я говорю собі, що більше ніколи не хочу кохати, навіть думати про це слово на букву «К», що здатне за декілька хвилин перевернути все життя з ніг на голову. Можливо, треба бути більш поміркованою і обережною, перестати втрачати голову від почуттів. Так, хочеться повернути час назад і зробити декілька важливих правок. Але це було б вже не моє життя, не моя історія. Це було б просто існування, невдала, сумна мандрівка від одної більш-менш банальної події до іншої. 

Отож, до чого я все веду? Так, я не можу не погодитись з тим, що між коханням і болем можна поставити знак рівності, який буде мовчки виконувати свою брудну роботу. Але коли знов з'являється можливість зняти гамівну сорочку з довгими, як змії, рукавами, і розправити замлілі крила, я готова ще раз довіритись долі і перегорнути сторінку зачитаної книги з плямами від кави, шоколаду і крові. 

Кохання – це радість очікування миті. Кохання – це відра пролитих сліз. Кохання – це ніжний погляд, який викидає тебе з тіла на декілька секунд. 

Так, я кожен день боюсь втратити себе у бурхливому вирі емоцій. Але я знаю, що за кожну хвилину щастя необхідно боротись до останнього. Адже я не хочу просто існувати…А ви?