Вчора у новинах передали, що вже настала весна. Прийшла вона якось раптово, хоч і по плану вона все ж таки повинна була прийти. Її прихід можна порівняти з сесією, яка хоч і обмежена певними датами, але кожен раз падає на голову, як голубині екскременти на плечі  занепокоєних людей.

Виглянувши у вікно, я повільно заплющила очі, і спробувала адаптувати свої злегка розширені зіниці до сонця, яке дивилося на мене крізь брудне вікно поглядом наркомана зі стажем. Скажімо, виходило у мене це дійство так же добре, як і у працівника макдаку щиро посміхатись до клієнтів. Можливо, тому що мій організм ще не отримав точну команду прокинутись, в знаходився зараз у стані так званої гібернації, тобто всі файли були відкриті, але електроенергію ще не було ввімкнено. Такий собі стан анабіозу, що триває ще декілька годин після прощання зі світом снів.

Ще раз солодко потягнувшись, я спробувала наосліп намацати причину свого «радісного та легкого» підйому о 8 ранку. Мобільний телефон підморгував мені СМС-кою, яку я відкривала з відчуттям, ніби мені підіслали бомбу сповільненої дії. Якщо бути відвертою, я взагалі не люблю телефонні дзвінки та повідомлення. Є в них щось таке неспокійне, що змушує мій мозок негайно викликати рятувальну службу, яка у цей час п’є пиво і грає в карти десь у передньому відділі головного мозку.

 О, як мило, мій банк турбується, щоб я не здохла до тих пір, доки не погашу заборгованість на картці. Я би з радістю, от тільки матеріалізую кошти з моєї бурхливої фантазії, і одразу ж все віддам. А потім помру зі спокійною совістю. А поки кожен день рідний банк турботливо будить мене о 8 ранку. Люблю його, *****.

Щось мене понесло не в тому напрямку. Так що знову повернемося до нашої неочікувано теплої весни. Через годину і біля восьми спроб покинути затишне ліжечко, погода розійшлась не на жарт. Я вже не пам’ятаю ті часи, коли на початку березня стовпчик термометра, посміхаючись червоною посмішкою Джокера, показував біля 12 градусів вище нуля.

 - Так, не піддаватись на провокації! Сьогодні цілий день буду займатися курсовою роботою, і тільки нею! – впевнено заявила я об 11 годині ранку і нарешті встала з ліжка.

Думаю той, хто колись відчув на собі розгульне студентське життя, мене зрозуміє. На старших курсах, студентство починає масово хворіти на синдром, під назвою «забити на все болт». По своїм масштабам це не просто епідемія, а справжня пандемія, яка поголовно косить усіх, хто має у кишені студентський квиток і хоч трохи грошей на алкоголь. Навіть ботани дають собі послаблення, тому о 12.30 я почала кидати у рюкзак якісь речі і впевнено наближатись до виходу з цієї прямокутної клітки.

У свій улюблений рюкзак я поклала лише необхідне: гаманець, два мобільних телефони, шоколадку, книжку Жадана і блокнот з ручкою. Якщо чесно, з таким набором можна навіть піти у світ за очі. От тільки фотоапарату не вистачає, і коханої гітари, без якої я просто не уявляю свого існування.

А тепер я хочу зробити невеликий ліричний відступ, щоб пояснити свою безвідповідальну поведінку по відношенню до навчання (думаю, це виправдання підійде не тільки мені). Декілька місяців тому на моїй рідній землі почався справжній хаос. Українці почали активно, як ріпку з казки, витягати занозу зі свого стомленого тіла, пишучи кров’ю нову історію своєї країни. Я не знаю, що тоді сталось з моєю свідомістю, але мій світогляд перевернувся з ніг на голову (тепер я розумію, що каталізатором стало не що інше, як несамовите кохання, що наркотиком проникло у мою кров).

Саме у цей непростий період ти починаєш розуміти, що до чого. Точніше, якщо у черепній коробці є хоч трохи розуму, для тебе починають відкриватися справжні реалії світу, повільно здираючи з обличчя рожеві окуляри, що були прибиті до кісток тяжким молотком. Тільки той, хто зміг витримати біль знешкодження вірусу, зможе підняти країну з колін, даруючи їй незалежне (на цей раз, по-справжньому незалежне) життя. А всі інші продовжують зникати у недрах вогкого болота, бруд у яке з завидною регулярністю підливають політики.

В цілому, ви зрозуміли ситуацію. Трохи більше про протистояння патріотизму та дезертирства я розповім трохи пізніше. А зараз я хочу зробити акцент ось на чому: я, як і багато інших, за останні пару місяців повністю переоцінила своє життя, наклеюючи на буденні пріоритети нові кольорові мітки. Нажаль, добра половина піддалась дії паразитів, і запхнула усі свої цінності собі ж у дупу, щедро заповнивши порожні місця грошима та обіцянками стабільного життя. Для них головне – наявність затвердженої схеми, по якій вони зможуть існувати до самого закінчення. По цій причині моє коло спілкування за цю тяжку зиму зробило декілька спазмів і стиснулось до невеличкого кільця.

Але ще залишились справжні українці, які зрозуміли, що щастя далеко не в грошах. Саме їх віра в кохання, щастя, свободу і непохитна віра у незалежне майбутнє перекреслить довгих 22 роки страждань…

Щодо мене, то останнім часом я перестала себе впізнавати. З спокійної, обережної, слухняної дівчини, для якої була понад усе важлива кар’єра і фінансова стабільність, я перетворилось у щось зовсім інше. Якщо чесно, то я навіть не можу описати сутність метаморфоз, які відбулись зі мною. Все життя я видовбувала з себе бажання, які могли б хоч трохи порушити мій упорядкований план успіху. Спочатку я мовчки терпіла роки знущань у школі, потім так само прогиналась у коледжі заради червоного диплому, який мені зараз нафіг не потрібний, а до недавніх пір боролась за всенародну любов у академії, зробивши з себе якусь мертву безвідмовну машину.

Але тепер я перестала жити по шаблону. Я не хочу виконувати чиїхось дурних забаганок заради того, щоб отримати хоч грам прихильності до своєї власної персони. Треба перестати жити по правилам. Час збігає швидко. Один крок – і твоє існування на цій землі може назавжди обірватись. А хіба нам для того було дано життя, щоб постійно давити свої мрії, бажання, почуття? Навряд чи.

Нарешті я зрозуміла, що сміливо відмовляючись від того (і тих), що мені не потрібно, можна відростити собі величезні пухнасті крила. Я стала більше займатися музикою, малювати, почала писати розповіді та ще більше подорожувати, кожен день все більше і більше пізнаючи себе та світ…

…Ну, от так завжди! Хотіла зробити ліричний відступ, а створила історію в історії. І так, продовжимо. Закінчивши збори, я вирішила пройтись до Соборної площі, яка завжди втішала мене не тільки зручними лавками, а й цікавими екземплярами людських створінь. Я не знаю, як ви, але я навчилась шукати радість у дрібницях. От і зараз я споглядаю на людей, попиваючи каву з автомата і відправляючи у себе одразу декілька шматочків шоколаду. Знаєте, що я зараз бачу?

Я бачу близько трьох десятків чоловіків, які кожен день збираються пограти тут у шахи і доміно. Здається, що якщо підійти до їх екосистеми трохи ближче, то вони дістануть з-під чорних курток білі крила і з гучними криками, як чайки, чкурнуть у сторону моря.

Я бачу натовп голубів (саме натовп), що грізно оглядають людей, борючись один з одним за кожну крихту хліба. що так щедро розкидає літня пані. Кожен раз, коли хтось проходить поруч, цей натовп з граційністю реактивного літака підіймається в небо і так само йде на посадку. виконуючи у повітрі мертву петлю.

Я бачу декількох художників, які продають свої дивакуваті картини і курять біля непрацюючого фонтану і відкритим дитячим поглядом втикають на кожного перехожого.

Я бачу маленьку дівчинку, яку намагаються посадити на поні. Якщо чесно, важко вирішити, у з них більш випучені очі.

І, наостанок, я бачу поодиноко розкиданих по площі дівчат, які сподіваються знайти тут свого заморського принца, виловлюючи його на одяг і прикраси кольору аварійних сигнальних ракет.

Нарешті, у мене закінчилась кава. А це знак, що потрібно закінчувати свою прогулянку. Я вирішила піти пішки, щоб насолодитись краєвидами одеських вуличок, які за останній рік стали мені такими рідними…А після такої прогулянки можна знову трохи побути ботаном…