«Ми живемо у такому світі, коли навіть звичайна електричка може стати для людини персональним пеклом» - тяжко думала я, хитаючись у такт розміреному і трохи занудному ритму потяга під кодовою назвою Вінниця-Одеса.

А все так непогано починалось! Звичайно, я не сподівалась, що ці шість з половиною годин моєї нічної подорожі пролетять як одна хвилина, але, все ж таки, годинник міг мати хоч трохи совісті, щоб не крутити кожен час так, ніби старий грамофон програє затягану платівку Елвіса: монотонно, з перебоями та неабияким збоченням реальної картини.

Зараз, щоб не зійти остаточно з розуму і не здохнути від пустельних 35 градусів у вагоні, я намагаюсь проаналізувати, як мені вдалось втрапити у халепу під назвою «3 клас електричкою». В принципі, навіть моїх збіднілих аналітичних здібностей вистачило, щоб прийти до двох важливих висновків: по-перше, коли я купувала білет, у мені заграла єврейська жадібність, так як плацкарт був у 2 рази дорожчий; по-друге, інших варіантів просто не було, бо у зв’язку зі святом дівочої цноти і розвитку їх феміністичного світогляду (8 березня), що передаються з покоління в покоління, уся студентська братія вирішила чкурнути по домівках, а потім, так само раптово та несподівано повернутись до навчання. Чи то через те, що все сталося надто швидко, чи через те, що мої ноги віднесли мене до каси залізничного вокзалу всього за тиждень до від’їзду, але факт залишається фактом: зараз я їду на потязі, що прямує до пекла. І чомусь закортіло поділитись своїми хворобливими відчуттями зі всім світом, щоб йому стало так же фігово, як і мені. Тільки те, що мій фактор росту був обмежений кріслами, спроектованими хворими на всю голову карликами, вже пригнічував не тільки мої ноги, а й моє внутрішнє его, яке на той час підпалювало драп десь у темних закутках моєї свідомості.

…Штурм вагону почався досить спокійно. Моя мати провела мене до місця дислокації, а потім побігла на чергове побачення до якогось зі своїх кавалерів. Піднявшись на сходинки, і пройшовши всередину залізного брудно-синього жерла вулкану, я звільнила себе від обіймів куртки і зайняла своє місце. Мені довго не хотілось цього робити, так як воно виглядало так сумно, ніби тільки що на ньому провели у останню путь не один десяток пасажирів, які не витримали лихої долі і померли дорогою з Одеси до Вінниці.

І ось тут завили перші дзвіночки. Саме завили, так як мій внутрішній голос, який ними керує, навіть зараз продовжує гратись у вовка-кастрата. Оцінивши свої сили, я спробувала закинути свій похідний баул ростом з себе на верхню полицю. Потерпівши фіаско, я почала чекати на свого рятівника, яким виявився дуже милий хлопець. Мій сусід по персональному пеклу зараз собі тихенько спить, і навіть не підозрює про те, що він повільно, але впевнено, залишає свій слід на папері.

 - А він не впаде? – боязно питаю я, намагаючись оцінити масштаби трагедії, яка могла б розгорнутись у найближчий час.

 - Ну, якщо і впаде, то тільки на мене! – оптимістично «заспокоїв» він мене, і почав методично, як професійний гравець у тетріс, закладати нагору свої речі.

Погравшись ще трішки у «хто-кого перегледить» зі своїм багатостраждальним рюкзаком, я пройшла ще пару рівнім гри «ніфіга не робити», у якій я профі, а потім дістала збірник думок Сергія Жадана (хто знає – той зрозуміє). Я не знаю, що мені подобається у саркастично-анархічних розповідях цього автора, але його слова здатні подавити в мені блювотні рефлекси від буденності свого моментами нікчемного, але такого по-дибільному кумедного життя. Вистачило мене тоді лише на одну розповідь. Відчувши, як зрадницькі злипаються очі, я запхнула книгу у сітку на сидінні і спробувала насолодитися музикою. І тут виплила ще одна проблема: форма моїх вух не співпадає з формою навушників, які виробляють китайські діти по-всьому світу. Саме тому мені потрібно лише трішки глибше вдихнути, або навіть епічно повернути голову, як лялька з культового слешеру «Пила» - і один з навушників вилітає, як пробка з фігового вина, і скривається у недрах моєї улюбленої зеленої сорочки.

 - От поганець! – подумала я, тягнучи на себе, як тоді здавалось, кілометровий провід, який, як справжній українець, боровся до останнього за свою територію.

Світло вимкнули, позбавивши мене радості читання. Від музики прийшлось відмовитись, так як ще одна пошукова експедиція  навушнику міг призвести до нервового зриву мого сусіда. Світ котився під три чорти. Хоч я і не курю, але тоді хотілось напустити у вагон ще й сигаретного диму, щоб остаточно відімкнути людей від адекватного розуміння світу. Моя свідомість почала підсовувати мені якісь неякісні картинки, видаючи їх за сновидіння.

…Так промайнули довгі три години. У вагоні стало невимовно душно. Здавалось, що нас спеціально проварювали у власному соку, щоб потім доготувати у пеклі і відправити на стіл верховному вождю підземного світу (інформація про наявність останнього є неперевіреною; якщо хочете дізнатися більше – звертайтесь до свідків Ієгових, які люб’язно дадуть вам відповіді на ті питання, які вам нафіг не потрібні).

 - Це не діло, - продовжувала я свій безглуздий монолог, невимовно заздрячи тим людям, які здатні вирубитись за 3 секунди у будь-яких умовах, - треба звідси тікати.

 - Але куди? – почула я у відповідь свій власний переляканий голос. Туалет – ось вихід!

Коли я піднялась на ноги, було таке відчуття, ніби на мої сідниці наклали дешеву теплоізоляцію, яка нафіг розлізлась і краплями молочної пінки почала стикати з моїх ніг. Але прогулянка по сонному вагоні електрички Вінниця-Одеса здавалась мені раєм. Пробираючись до виходу, я відчувала себе героєм якоїсь гри, який прокрадається крізь лігво тролів-мутантів, щоб дістатись до виходу на волю. І ось нарешті бажані двері. Ніжний, свіжий вітерець, попахуючи весіннім калом та дитячими підгузками, вдарив мене по лицю, як осел копитцем. Провітривши голову, я схилилась над металевим і прохолодним, як морозиво влітку, рукомийником, і здуру зробила ковток води з-під крану, яка тоді здалась мені артезіанською. З тією ж самою посмішкою я повернула її назад у металеве «джерело», відправивши разом з нею «погуляти» і свою вечерю, яка вже засиділася вдома. Прийшовши в себе, я прискіпливо оцінила у дзеркалі свою припухлу, як у китайця-пасічника, фізіономію. У цьому прохолодному місці я провела ще хвилин 15. Ніколи не думала, що у туалеті звичайної електрички можна досягти справжньої Нірвани…Звичайно, кайф не може бути вічним. Наостанок мої навушники, у яких були явні партизанські задатки, сповзли з-під футболки і з безшумним криком впали на підлогу прямо у калюжу якоїсь підозріло жовтої рідини, яка навряд чи могла виявитись просто солодкою водою або елітною оливковою олією. Видавши стон пораненого бегемота, я обережно підняла своїх дезертирів, і, недовго думаючи, пустила їх під струмінь холодної води.

 - Ще й перевірю їх водостійкість, – з посмішкою прошепотіла я. Все обійшлось. Китайські навушники за 100 гривень витримали залізничну «боржомі». Про всяк випадок, я ще й протерла їх серветкою з милом, а потім витерла об сорочку. Для перевірки я одразу підключила їх до телефону, і у вухах залунав космічний голос Кріса Ісаака. Життя почало трішки налагоджуватись…

Той туалет став для мене куточком раю, цілим світом. Тому, коли я повернулась до вагону, мені захотілось розбити головою вікно і мовчки вилетіти у даль.

У це важко повірити, але далі час почав спливати швидко. Так, температура і досі трималась десь у районі пустелі Гобі, деякі індивідууми грались у імпровізований хор, мій простір і досі обмежувався з усіх сторін, але чомусь стало легше.

Останні пару годин пройшли без особливих переживань або пригод. Якщо бути чесною, то я тупо дивилась у одну точку поперед себе, боячись повернути голову, щоб знову не почати грати у гру «піймай мене, якщо  зможеш». Лише декілька разів на мене згори падала кепка мого сусіда, кожен раз доводячи мене до мікроінфаркту. Тому я обережно прив’язала її до своєї куртки. Погляд хлопця у цей час був просто безцінним…

…Коли я вийшла з вагону, мені захотілось злетіти. Споглядаючи на людей, що виходили з вагону, я подумала, що вони схожі на зомбі, які обгладають лице кожному, хто зараз хоч трохи почне посміхатись або видавати задатки радості. Насолоджуючись п’янким вітром, ранішнім сонцем і ледь помітними хмарами, я думала про те, як мало треба людині, щоб відчути себе щасливою. Для цього потрібно було пережити лише 6,5 годин пекла…