Костенко Геннадій

м. Суми

                                      ЖІНОЧА  ХАЛЕПА

                                                             Оповідання

Костя у п’ятому класі вчився гарно. Ще б трохи – і був би круглим відмінником. Та для цього йому чогось не вистачало – чи то терпіння, чи то ще чогось. Дехто з учителів навіть ставив його за приклад іншим учням у класі. От і сьогодні вранці завуч, що викладав у них математику, викликав Костю, щоб покрасуватися своїм вихованцем перед самою директоркою, яка навідалася до їхнього класу.

– Ану розкажи нам про чотири дії арифметики, про їх означення! – якось навіть урочисто мовив завуч і гордо подивився на директорку. Хлопець почав щось белькотати та невдовзі збився, потім остаточно заплутався й замовк, похнюпившись.

– Що це з тобою сьогодні? Чи недоспав? – сказав вчитель, розгублено зиркнув на директорку, в якої на обличчі промайнула ледь помітна посмішка, й додав, схиляючись над класним журналом: – Ставлю тобі, хлопче, жирну двійку!

Костя мовчки сів за парту й уткнувся в долоні. «Недоспав… А як його було доспати через такий гармидер у їхній хаті посеред ночі?» – мерехтіло у нього в думці. Учора вдень він так гарно вивчив оті означення чотирьох арифметичних дій, декламував їх у пустій хаті, а увечері, коли всі посходились, то невдовзі зчинився у них такий галас, а потім і отой гармидер, через який у нього ще й тепер ледве не паморочилось у голові. Він заплющив очі, і перед ним замиготіло усе, що відбувалось у їхній хатинці з учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку…

Дід і його батько не повернулися з фронту, і вони останнім часом жили утрьох – бабуся Уля, його мати й він. Жили тихенько. Аж ось під весну приїхала тітка Маруся, материна сестра, яка їздила кудись на заробітки, пробула там декілька місяців і три дні тому вернулася. Стала на кухні біля груби – вся якась замизкана, немов бродячі собаки її облизували. Баба Уля аж руками сплеснула:

– Що трапилось, доню? На тобі ж лиця нема! – та й давай пригортати Марусю, яка вже й сльозу пустила у материних обіймах. І почались у них вечорами якісь перешіптування. Тітка Маруся тихцем щось розповідала, а баба Уля з Костевою матусею слухають та лають її. До хлопчачого слуху іноді доносились лише окремі слова з тих шепотінь. «Вагітність»… «як її зірвати»… і таке інше. З чого хлопець зметикував, що його тітка встряла у жіночу халепу.

Отак бабця Уля та Костева матуся шепотіли та лаялись три вечори, а вчора перед самим сном… Занесли до хати й поставили серед кімнати велику металеву бочку. Костя вирячив очі.

– Що витріщився? – гримнула на нього бабуся. – Геть звідси на кухню!

Хлопець сів на кухні на бабусине ліжко й почав прислухатися та нишком зазирати до кімнати. А там коїлось щось, схоже на велике таїнство… Костя бачив, як баба Уля метнулася на кухню, витягла з груби кочергою на лопаточку розжарену цеглину й понесла до кімнати. Опустила цеглину у бочку й скрикнула:

– Чого стоїш, мов опудало? Роздягайся та залазь! Швидше!

Потім Костя вгледів, як тітка Маруся гола-голісінька полізла у бочку й, ухопившись за краї, на мить зависла на руках.

– Залазь, залазь та ноги розчепір, щоб на цеглину не ступила! – скомандувала бабця. Коли тітка Маруся так-сяк опустилася на дно бочки, баба Уля принесла з кухні тазок з водою й линула у бочку. З бочки вирвалась густа пара. Тітка несамовито заверещала, а бабуся накрила бочку з Марусею ковдрою. Тітка намагалася вискочити з пекла, але бабця міцно тримала ковдру і з криком:

– Терпи, шельма! – заштовхувала Марусю у бочку. Так тривало, поки тітчине верещання стало нестерпним. Бабуся зняла ковдру, удвох з Костевою матір’ю допомогли Марусі вилізти з бочки, загорнули її у ту ж ковдру й вложили у ліжко. Але колотнеча біля тітки точилася усю ніч. Лише під ранок Костя чув крізь сон, як баба Уля полегшено зітхнула:

– Слава тобі господи, пішло… пішло… кровоточить…

Після обіду Костя прийшов зі школи додому. Тітка Маруся лежала в ліжку. Обличчя в неї наче постаріло й зів’яло. Хлопцю стало так жаль її, що він на мить забув навіть про свою двійку.