Костенко Геннадій (Юрій Ош)

м. Суми

                          ПАРТІЙНА ТАЄМНИЦЯ

                                              Бувальщина

Не спиться… Та й як його заснеш, коли дається взнаки гуля над правим оком. І все через оту кляту поїздку до Києва, грець би її взяв. Казала ж дружина, не їдь, так ні – поїхав… на свою голову.

Власне, не стільки гуля допікає, скільки оте мерзотне почуття, що залишилось від тієї поїздки. Вже минув цілий день, а все ніяк не можу заспокоїтись. Іноді здається, що ніби щойно зійшов з поїзда, і тоді наче пропливають у темряві перед очима ще свіжі картини добової давності…

Напередодні засідання політради так посварився, вже вкотре, зі своїм горе-проводом, що весь шлях до Києва не розмовляв з ними, своїми однопартійцями. Гризла злість, що як не зберуться, то все розмови про гроші та чвари через них. І тільки й чекають не дочекаються, коли секретарку до магазину пошлю за пивом. А тут ще й приятель якось перед тим пустив шпильку. Кого ти, каже, підгодовуєш? Дурнів! Вони тебе з’їсти ладні, а ти їх годуєш. День і ніч корпиш на роботі за копійку, а витрачаєш чортзна на що. Заради чого це тобі? Заради України, кажу. «Заради України дурнів поїш-годуєш?» – говорить приятель та й зареготав. Так мене різонула ота розмова, що й… посварився наступного дня на засіданні проводу.

Отож до Києва не розмовляв ні з ким. А в Києві не втримався. Та як було втриматися?.. Обговорюються важливі питання – участь у майбутніх виборах, стосунки з владою і такеінше. Звичайно, як завжди, в столиці майже нікого не цікавить стан партійних справ на місцях. Для партійних босів головне, щоб були якісь осередки, які б могли брати участь у виборчій кампанії. Тобто щоб було кому проштовхувати отих босів у депутатські крісла. Все інше для них – другорядне. Ну, та це вже в нас так повелось. Послухаєш, бува, на мітингах – боже, скільки у нас патріотів! А як до справи – так кожен до себе лише гребе…

Тож обговорюють питання, а мої земляки-поплічники… тільки й шепочуться про те, коли вже отой фуршет буде. Коротше, коли обідати покличуть. А в перерві почали вони очима нишпорити та зазирати, принюхуватись, де саме з отим фуршетом пораються, одно слово, звідки хмільним віє. Чорти б вас узяли, ненажери, кажу. Чи мало в поїзді випили? Підійшли б, щось спитали у наших проводирів, поговорили, а ви все не діждетесь, коли за комірець перехилите. На вас же дивляться, мов на дикунів… А під кінець дивлюсь на нашу політраду й бачу, що в ній теж немає ладу, і вже справа йде, певно, до розколу. Ото, думаю, чи вчетверте розколюватися будемо? А воно, мабуть, таке намічається…

Отже, їдемо додому, і в вагоні з’ясовується, що під впливом того засідання політради і в моєму проводі справжнісінький розкол. Розпочалась сварка. На нас зашикали сусіди по вагону. Вийшли ми у тамбур. Точиться  в нас гучна розмова. Намагаюсь довести своїй партійній опозиції, що вони, дурні по самі вуха, піддались впливу ще більших дурнів чи просто зрадників. Трохи гарячкую, і раптом… бабах мене хтось ззаду у праве вухо, та так, що аж у голові засвербіло. Повертаюсь, бачу, це один з моїх опозиціонерів мені уперіщив. Не встиг я отямитись, а він мене знов бабах – в лоб над правим оком. Тоді я вже остаточно отямився, не став чекати третього бабахкання. Як хапонув його однією рукою за шию, а другою – за пасок, підняв та як гепнув макітрою об вікно, що полетіли відламки, і мій опозиціонер мало не вилетів з вагона. Тут якраз провідниця наскочила. Шум, ґвалт… Словом, зсадили у Бахмачі увесь мій провід разом зі мною. Заплатили ми в міліції за розбите вікно й почали благати відпустити нас додому, бо це, мовляв, у нас така внутрішньопартійна «розборка» вийшла на позачерговому засіданні проводу в дорозі. Посміялись з нас у міліції, а потім суворо порадили провадити свої засідання так, щоб вагонні вікна залишались цілими, та й відпустили…

А гуля над оком ще більш розболілась. Це, мабуть, я розхвилювався від свіжих споминів… Чи не звернутись вранці до лікарні, бо як його з’являтися на роботі з такою пикою? Але як звертатись, коли ж це – партійна таємниця? Не дай боже, дізнаються в Києві, що я… постраждав через їхній розкол.