Геннадій Костенко (Юрій Ош)

                               Голий король

                                             Із циклу «Сни»

Ну, звідки вони, оті сни чудернацькі, беруться? Як присниться, бува, таке, що не знаєш, куди його притулити. А, кажуть, сни – то твоє життя перекручене. Може, й перекручене. Але хто його перекручує й для чого? Щоб голову мені морочити та баламутити мене? Та, знову ж таки, задля чого? Бог його знає… От і вчора приснилось… спробую розповісти, що саме. 

Ніби сонячним літнім днем іду лісом. Раптом виходжу на широку галявину. На ній посередині півколом стирчать низенькі пеньки. На пеньках сидять старезні дідугани з сивими бородами. Приглядаюсь до них. Вони вилупили на мене баньки.

– Що шукаєш, небораче? – питає один з них, що ближче до мене.

– Державу українську, – кажу.

– Державу, та ще й українську? О, це марна справа. Бо й до тебе тут ходили, нишпорили, все шукали її. І нічого не знаходили. Тобто шукали начебто вчорашній день. А щоб самим створити оту державу – зась. Руки, певно, не звідти виросли.

– І що, прямо-таки у всіх не звідти виросли? – питаю.

– Та інколи знаходилися, правда, й такі, у яких росли руки звідки треба, та їх швиденько уколошкували або відкараскувалися від них. Як от, приміром, гетьмани Виговський чи Скоропадський. І першого й другого змусили втекти.

– Ну, то було колись… А тепер, що – не знаходяться такі? – кажу. – Он, у одній тільки нашій Верховній Раді стільки патріотів.

– У Верховній Раді? – стримано посміхаючись, подає голос інший дідуган. – Та там, бува, ялозять, ялозять якийсь закон, що слухати нудно. А коли й приймуть той закон, то дивишся – сотні півтори голосували проти. Це, значить, хто оті півтори сотні? Вороги наші, чи хто?

– При чому тут вороги – не вороги, не можна так різко про все тлумачити, – протестую я. – У нас же демократія, тому вільне висловлення своєї думки – перш за все. Та й до Європи прямуємо, а там ще більше демократії. І ми остаточно призвичаїмось до неї.

– Європа? – втручається в розмову третій дідуган. – О, вона говорить багато гарного, а як доходить до діла – тпру-у. Он було нас 52 млн., а сьогодні – ледве за 40 перевалює. Недаремно ж Захід у 90-х пророкував, що нас невдовзі стане 30 млн. Воно до того і йде. Отож Європа й радіє з цього приводу, бо по всьому не хоче, щоб у неї під боком з’явилась ще одна велика, міцна країна. Як послухаєш оту Європу, так, здається, головне для нас – узаконити одностатеві шлюби та собачок не ображати, нібито у нас собача країна.

Отже, слухаю, слухаю тих дідів, і думка мимоволі спливає:  «Що це за стареча тут зібралась? Немов така собі Верховна пенькова рада. Розпатякують дебело! Хто вони?» З цим питанням звертаюсь до них.

– Та ми хоч і старі, але звичайні люди, – відповідає бородань, що ближче до мене. Він, мабуть, у них за старшого, тобто голова цієї ради. – Нам іноді хочеться поспілкуватися між собою. А де його поспілкуєшся? Їдалень тепер немає, а в якомусь, скажімо, кафе – бабла не вистачить розплатитись. З нашими пенсіями тільки по кафе шастати… Ось я, наприклад, пропрацював п’ятдесят років. Де тільки не працював! І на півночі, і на півдні. На всяких заводах. За ті роки, по яких нараховували пенсію, мав середню заробітну плату 300 крб. За тих років це була гарна зарплата. І яку ж мені нарахували пенсію у 99-ому? 75 грн. Тобто 25% від тієї середньої зарплати. Чому саме таку? Та читав у газеті, що простим громадянам пенсія нараховується у розмірі 25% їхньої середньої зарплати, а держчиновникам – у розмірі 60-80% зарплати. От і виходить, що вони можуть по кафе гуляти, а нам тільки на пеньках отут сидіти, що залишились від вкраденого бізнесменами лісу.

– А при соціалізмі які пенсії люди отримували? Великі? – кажу бороданю.

– О, соціалізму не чіпайте! – вигукує той. – Це суспільний лад, краще якого людство ще не вигадало. Та жити при ньому здатні лише чесні, порядні люди, а не злочинці.

– То, виходить, у нас за радянських часів всі були злочинці?

– Та ні, не всі. А от керували ними здебільшого злочинці. Тому й докерувались до того, що сьогодні у нас заправляють грошові аферисти.

– Хіба аферисти? Це ж патріоти наші, як вони повсюди кажуть!

– Патріоти? Патріоти власних гаманів! Он затіяли в Донбасі різанину, а тепер кидають людям допомогу, мов великі добродії. Вони часто-густо у вишиванках походжають, а в кишені дулю тримають. Їм все одно, яка наша країна, аби бариші мати.

– І все ж таки, – кажу, щоб змінити платівку розмови, – країна у нас за роки нашої незалежності багато в чому змінилась. Пройдемось, приміром, вулицями нашого міста. Раніше було миготить на табличках «вул. Леніна», «вул. Сталіна», а тепер читаємо імена наших загальновідомих постатей.

Від моїх слів один з дідуганів мало не підскочив на пеньку. З неприхованим обуренням він зарепетував:

– О, топоніміка! Раніше очі муляла червонорадянська політика, а нині – політика бозна-яких кольорів. Ну, чому б не назвати ті ж вулиці, скажімо, Сонячна, Місячна, Озерна, Липова, Березова, Річкова і т. п.? Це ж так милозвучно! Але для цього треба, щоб у тій комісії по топоніміці були люди з розумом, а не з півнячими головами.

Вже не знаю, які запитання ставити оцим старим, та й взагалі про що мовити з ними, коли вони так наче нашпиговані злістю до сьогодення. Ану, міркую, спробую ще з іншого боку до них підійти.

– Невже, панове, зовсім не бачите ніякого позитиву у нашому житті за роки наших п’ятьох президентів?

– Та хай би чорти з’їли цих президентів! – аж заверещав старий на пеньку віддалік. – Що вони зробили? Абсолютно нічого путящого. Зв’язати б їх докупи разом з більшістю нардепів та й кинути до Лук'янівського СІЗО!

– Оце ви, діду, – кажу з пересердя, – вдарили, як кажуть, у самісіньку точку – договорились до таких крайнощів, що аж вуха в’януть!.. Ви б краще ніж марно розпатякувати отут, хоч іноді помолилися Богу за нашу Україну. Яка б вона не була, часом хай незграбна й незбагненна, та іншої ж у нас немає.

– Воно-то так – іншої немає, – каже, важко зітхаючи, голова пенькової ради. – Але ж у нас, куди не зазирни, – повсюди ніби голий король розгулює… Та здавна відома приказка – Бог дурням не допомагає.

Я вже хотів було драпати від отих дідуганів, коли трапилось несподівано отаке диво. Тільки-но той старий мудрагель висловив свою думку про дурнів, як з-за кущів повискакували якісь дівки, майже голі-голісінькі, схожі на сучасних феміністок. Кинулись вони до бороданів і давай їх обіймати та цілувати з вигуками:

– Дорогі дідусі! Що теревені правити, давайте в любов гратися!

Від такої несподіванки я й прокинувся. Спочатку довго тер собі очі, а потім проказав сам до себе:

                                               – О, сну магічна сила

                                               мене заворожила…