Александр АПАЛЬКОВ

– Я переконаний прихильник простоти, природності, – говорив Марк Богославський, і додавав, – класичної ясності...
Ми, студійці слухали його слова, як одкровення. Панувала тиша.
– Але, – продовжував наш учитель, – вистраждав своє розуміння тієї важкої і радісної істини, що кожен справжній поет приречений виробити свої особливі варіанти простоти, а не повторювати учнівські властиві чудових художників минулого, копіюючи їх…
У тиші я спостерігав Аллу. Вона писала розкішні вірші. Вони мені подобалися. Здавалося, були про мене. І сама Алла теж… Подобалась… Он вона тепер… У власті ілюзій…
Із кутка аудиторії, куди падало косе світло ще слабкого сонця квітня, на мене дивилася Алла. Її, з прищуром зелені очі, відбивали те світло.
«Колись ти їх взнаєш» – майнуло в моїй голові…

– Послухай, – після студії зазирнув я в її лице. Вона йшла вже до виходу, – давай підемо в тир.
– Серйозно? – Перепитала Алла, розчісуючи на ходу волосся. Стрижені в пів-обличчя. Попелясті.
– Як на духу, – закотив я зіниці до неба. Там хмари, ще сірі та холодні гналися за вітром.
– Отакої.
– Давай твій кульок. Понесу.
Алла була майже одного зросту зі мною. За рахунок підборів. І вона дивилася мені в очі.
А сонце вже гріло наші спини та руки. Вже тюльпани гойдалися на клумбах Бурсацького узвозу. Роздарювали свій запах, на всі боки.
– Скільки тобі років? – запитала Алла. Зупинившись, запалюючи сигаретку. Її довгі пальці з блідим лаком нігтів спритно орудували сірником.
– Двадцять і чотири, – загинав я поволі пальці вільної руки, – через чотири місяці буде.
– Виразно, – видихнула вона хмаринку диму. І та розтанула відразу. – Мені двадцять шість. Я вже роведена. І у мене чотирирічна доця. Ну? – хитнулася вона з каблуків на носки, – де твоє стрільбище?
– Одне на Сумській у підвалі, а ще на Римарській, і на Пушкінській у вагончику. Куди хочеш?
– У вагончик. Як у Ремарка. – у її тонких ненафарбованих губах ховалися кпини. Не приховані. – Іронія, – промовила вона поспіхом, – ось чого тобі не вистачає. Іронія завжди ставить запитання. Сама. Пограйся словами. Знайди ті, різноманітні. І тоді до тебе потягнуться…
У вагончику було ще холодно. Тирщик був п'яний. Він відраховував у долоню мені дев'ять дробин. І слинив косими очима Аллу.
— Друга рушниця «під яблучко», крайня «під обріз», — видихнув він перегаром, і, видихнувшись, осів на обдертий табурет, – старію.
За п'ять кроків горіли дві свічки, кругляками дивилися три мішені незаймані. Бігли на місці бляшані покоцані зайчики, ведмеді, лисиці з чорними п'ятаками на задніх лапах.
– Кого вбиватимеш? – подав я їй рушницю.
– Усіх…

– А ти – вмілий стрілець, – посміхалася вона, і сонце сліпило очі на виході з тиру. І вона їх жмурила. Зморшки тулилися по кутках. Від цього обличчя її лише вигравало.
– Давай вип'ємо! – Зупинив я її за руку.
– Давай, – рука її притисла мою, – мені треба пити. Червоне. Від нього швидше утворюється кров. І вона б'є у голову і далі…
За спиною кам'яного Подвойського стояла крамниця. У ньому «Ведмежа Кров». Її ми пили в під'їзді єврейського будинку на два поверхи. Наполовину згнили половиці нили під нами. Пушкінська гуділа за вікном. Вікно подзенькувало…
– До пальця п'єш ти, – обіймав яскраву етикетку мій кулак, – від пальця – я.
Потім ми сміялися. Ганяли голубів Шевченкового саду. Тикали пальцями у пам'ятник Каразіну і висміювали перехожих…

…У напівсплячому гуртожитку ми пішли на чорний хід. І посадивши її на підвіконня, я гладив вже її груди, невеликі та м'які. Вона мої губи покусувала. За вікном вогнями гас Харків. Я пустив руки до її живота. Далі нижче. І вона зігнула коліна. Обм'якла.
– Не треба, – голос її мляв, – не тут.
Хтось промчав із верхнього поверху. З прихованим диханням.
– Йдемо! – я тяг її за руку. Вона повисла на ній.
У бойлерній стояла пара. Ще топили. Гула вода, під обертами насосів. І стогнала Алла, утримуючи себе в нахилі, руками за мої голі ноги...
– Ще! Ще! Я чую музику. Я завжди в оргазмі чую музику. Немов у мені там струни. І ти граєш на них своїм смичком…

– Спасибі тобі. І за вино і за ласки,— казала вона, прощаючись,— мені потрібна енергія. Я живу за рахунок крові.
– Усі так живуть.
– Ні, я її здаю раз на тиждень. За це отримую гроші. Мені ж себе і дочку тримати треба. Кров із мене беруть, віджимають, а плазму вливають назад. Аби я не загнулася…*
------------------------------------------------------------
*Уривок із книги: "Марк Богославський і наука осені".
Кому більш цікаво, читайте на сторінці:
https://booknet.ua/apalkov-oleksandr-u10604644