ОСТАННІЙ ПОХІД ПРОТИ БЛАГОРОДСТВА

...А дні хижацькі – досі тривають,

Дохлою рибою в руслах пливуть...

Юрій Кириченко

Досліджуючи творчу спадщину класика сучасної української поезії Юрія Кириченка, а це понад 50 виданих поетичних книг і ще стільки ж, приблизно, рукописів, вкотре задаюсь питанням: з поглибленням духовної кризи в суспільстві і тенденцією на зростання негативацій в Україні, хто і з якою метою роками накладав tabu на Імʼя Особистості, виключав з НСПУ і вбивав?..

Висновок роблю, спираючись на творчість самого поета Юрія Кириченка та аналізуючи статтю академіка Івана Дзюби „Вимирання Слова" і „Варіацію на тему статті І. М. Дзюби „Слово і Антислово" поета, критика, публіциста Володимира Базилевського (ґазета „Літературна Україна", №28 від 28 липня 2016 року).

Поет, перекладач, літературний критик Юрій Кириченко – носій Слова від Бога, Слова-вертикалі, сакрального слова, мови високої поезії і великого мистецтва, – за Дзюбою „Слова з великої літери, яке вʼяже людину з глибинами буття – у вимірах космічному, історичному, етнокультурному, особистісному. Слово не просто як член речення, а як носій мудрості, софійності, у значенні, близькому до давньогрецького „Логос".

Цитую Юрія Кириченка з восьмої книги вибраних поезій „Серце в сорочці з любистку" (1993), коли ще українській Незалежності було два роки:

І все ж ми є, як степ, як цвіт калини,

Як стріли у праюнім сайдаку.

Ми – лірники німої України –

Встаєм з колін вже вкотре на віку!

І далі:

А є слова, що лише – для молитви,

І ти їх, серце, всує не кажи.

Душа сумʼять іде по лезу бритви,

Мій Боже, Україну бережи!

В 2003 році світ побачила 27 книга поезій Юрія Кириченка „Перехід на передзимʼя", коли поет уже був виключений з НСПУ, та Слово його утвердилось у вертикалі, стало глибиннішим та ощадливішим:

Мені відкривсь прозорий космос Тексту:

Гірчить полин, чарує деревій...

Чи:

Бо над усе ставлю

Волю і Україну...

Холуям і яничаренкам

Руки не подаю.

А в 2013р. в Баладі про провідника з пітьми „Українець Духу" Юрій Кириченко напише:

Франко не Бог, та божий дар у нім

Всевишній вияскравив достеменно...

Ми з ним усі у колі вогнянім

І нас назвать не важко поіменно...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Франковим серцем власний дух підпер,

І виродків безчестя ніц не бою...

Погодьтеся, що це вірші справжнього Поета-патріота, для кого рідний край та його держава стали самоціллю, а таке почуття, за словами письменника і громадського діяча Володимира Леонтовича, виникає не на основі doutdes (даю, щоб і ти дав (лат.)), не як дяка за одержану безпосередньо користь, а утворюється віками на ґрунті почувань, що викликав у багатьох поколіннях свій край, а з тих почувань матеріальні задоволення мають найменше значення. Юрій Кириченко ємко підтвердить сказане колегою:

Людині не надто вже й треба:

Блакиті вкраїнського неба,

Дитячих слідів на пісочку,

Василиків при колосочку...

Більше того, Юрій Іванович, маючи вертикаль душі та дар її відроджувати, прокладаючи шлях від епохи „князів і волхвів" крізь темні розірвані століття, знизу і догори, несе читачу Слово-вертикаль – зашифрований код українського аристократизму. Можна тільки здогадуватись, яка потужна робота здійснена Майстром, щоб здолати цей шлях:

...Україна – жива легенда,

В її долях – віки й віки...

Мов пірʼїнка вона легенька

І важка, мов материки...

Україна – колиска роду,

Невичерпність – її душа...

Я закоханий в її вроду,

Інша мрія не спокуша...

Сказати про гідність і благородство поета Юрія Кириченка без розлогої цитації Володимира Базилевського, який підкріплює свої розмисли авторитетним свідченням філософа, неможливо: „Ясперс задався питанням: гідність людини – чи можлива вона сьогодні? І відповідав у такий спосіб: а чи можливе ще благородство? Позаяк вважав, що поняття ці ідентичні. Синонімічний ряд лексеми благородство обмежений, але яскравий: великодушність, лицарство, шляхетність, аристократизм. Це важливо памʼятати, з огляду на категоризм філософа: „Сьогодні починається останній похід проти благородства". На підтвердження сказаного, у Юрія Кириченка (2015) читаємо:

…Вийшла на поета рознарядка,

І відтак, йому, вважай, труба…

Марчуки, ще з тих часів чекісти,

І сьогоднішня смурна братва,

Як і вся босота, хочуть їсти:

Ось хто українськості черва…

Я це знаю, і вони це знають,

Я це знаю: смерть моя – від них…

Чекісти, охранка (таємна поліція Російської імперії), НКВС, КДБ, СБУ – це ті слова і абревіатура, що знаходимо в текстах Юрія Івановича, бо письменник не відмежовувався від світу, а реалізувув, як й інші великі поети, в тому числі й Нобелівські лауреати, такі як Чеслав Мілош, Тумас Транстремер, Віслава Шимборська, модель культури, в якій поет ставить собі найвищу мету – порятунок і покращення людини і людства. Читаємо у класика (2015):

Холуї від спецслужб –

Холуями й лишились...

Чи:

...За мною ходять люди Марчука,

Це ж хто такі? Пси любого ЧеКа...

Або:

...Я – ворог СБУ... Я – лютий ворог

Охранки, де ґаздують упирі...

„Холуї від спецслужб" при владі, у владі чи, будучи самі владою, як зараз, з тими ж дійовими особами були і раніше, ще в Союзі. „Іван Білик: Євген Марчук переконував мене відмовитися від „Меча Арея"... А тоді ж садили всіх підряд. І до мене підходив один. Тепер це відома людина, а тоді був звичайним майором КДБ – Євген Марчук. Каже: „За кордоном галасують націоналісти. Напишіть, що ви відмовляєтесь від своєї концепції..." („Українська літературна газета", №13, 8 липня 2016).

Навіщо владі така репресивна система? Бо влада культивує гниле слово (Блаженний Августин, Золотовуст) від диявола, здає позиції хамові з ознаками тріумфу масової людини. Влада сповідує Антислово – застійне озерне плесо, загачене непотребом, яке працює на антилюдину. А що ж носій сакрального Слова Юрій Кириченко (2015)? Заважає владі? Схоже, що так:

Чекістам велено згноїть

Не лиш печаль мою, а й душу,

При днях сьогоднішніх ще дужу

І невідкупну, і – незрадну,

Хоч і криваву, і – надсадну…

…Брехня брехню полохає:

На чисту совість запит є?..

Наказано спалить, знеславить,

А далі навіжено править…

Але ж… Але ж… Все це правління –

Антигосподнє повеління…

Зіпершись на „вульгарний психоаналіз" (по Фромму), впровадивши псевдодемократичну деієрархізацію цінностей, влада дбає про зміни якості людини, про втрати того, що відрізняє її від тварини, – почуття сорому. А це означає руйнування всієї структури духу, „омертвіння тонких структур душі". Читаємо у Юрія Кириченка (2014):

Аґентурою дні охоплені,

По вустах чужих ідуть потоптом...

Той, хто вбива поетів,

Врешті-решт булаву підніме...

Ледь належачи до естетів,

Урожай – безголівʼям зніме...

Або:

Худобі – за щастя дерть,

А люди, чий Всесвіт в слові, –

Ґраційні ще й ґонорові…

Або життя, або – смерть,

Охранці – за щастя дерть…

…А ті, хто на бруствер стануть,

У мареві не розтануть…

Антислово, яке влада сьогодні сповідує, вважає Володимир Базилевський, – то розбожнений світ. Амнезія. Неусвідомлення культури як духовного самопорятунку. Втрата орієнтирів. Антислово – саморекламне, демонстраційне: каліка на паперті, що оголює своє каліцтво. Сакральному Слову за такого календаря вкрай сутужно. Воно задихається: бракує кисню. Поет Юрій Кириченко (2015):

…Дихати треба, а – неможливо,

Дихати треба, а чим, а як?

На українське з хорів – дражливо

Дивиться містик і маніяк…

Дихати треба, та протигази

Віддамо іншим, а не тобі…

„Сором – застережний сигнал психіки, – говорить Володимир Базилевський. – Захисна реакція людини супроти негідного й аномального в ній." Влада разом з десятками віршувальників пострадянської епохи „скасувала" почуття сорому, поневажила „обовʼязок вірша бути органом сорому" (А. Вознесенський), зосередившись на розхитуванні оборонних систем Слова. Юрій Кириченко в „Баладі поламаних крил"(2015) так означив ці процеси:

…Прийшла до нас безрадісність життя,

Яка вона? Нужденна, гола, боса…

Колишні цінності лягли в сміття,

І все залежить від розкладів боса…

Культура – занехаяна й чумна,

Література, – що в загривку воша…

Любов? Недоцілована й сумна:

Для багатьох – не по кишені ноша…

В борделях проповідують розтлін,

Наркотики? Звичайні речі в школі…

За юну заокругленість колін

Матуся платтячко купила Олі…

Дзюба: „...Для культурної еліти певного ґатунку не існує та величезна дистанція – не часова, а психологічна – між першим закоханим поглядом і цілковитою інтимною взаємозалежністю, – дистанція, на якій розкривається особистість людини і з якої, отже, брали початок вічні твори мистецтва. Гарячкові смикання в обхід людського не можуть принести нове Слово". Юрій Кириченко, „Балада для псів безголосся" (2015):

…У часі ницих хто ви є такі?

У часі підлості і вироджень, і – згуби:

Кислиці чи зла ягоди терпкі?

Хто вам офарбив дьогтем хтиві губи?

В часи безводдя де ваші річки,

Куди течуть слова – пси безголосся?

Неконтрольоване вписування брутальної лексики в літературний контекст – то перемога вулиці і поразка літератури. Юрій Кириченко (2015):

…Всі добре знають: жити так не можна,

Але мовчать, мов з ночі кажани…

…Літературщини орда вельможна

Жує свій харч край вовчої стіни…

То хто ж на десятиліття „закрив" українського аристократа духу, Поета, заборонивши вплив на більшість найкращого, обраного; виключив зі Спілки, убив?... Все ясно, як божий день, для допитливого читача. Які питання до слідчих, прокуратури, що кримінальна справа не розкрита, не названий замовник, виконавець злочину?

Влада, як і колись, з допомогою репресивних органів (охранки, чекістів, аґентури...) очолила бунт плебейства проти самобуття в душі людини – бунт проти істинного благородства. Мета? Юрій Кириченко (2014) відповідає:

А ті, які в тьмі народжуються,

В безмовне бидло вироджуються

І служать при кураїні

Чужій, заморській (?) країні...

Через рік, в 2015р. класик від поезії Юрій Кириченко тільки підтвердить своє лицарство, шляхетність, аристократизм:

...Душа не подасться в слуги

За сріблик до Сатани...

...У степу – свої закони,

В балади – свої ґноти...

...Вогонь в державі ікони

Безчестю не перейти...

„Шляхів утечі з трагічного цвинтаря, утечі від тваринячого приречення, – як писав Іван Багряний, – людство шукало завжди, створивши дива в царині людського духу, ... створивши другий світ на мавпячій основі, затуливши ним вульгарний ґрунт, як купу гною, синіми волошками й червоними маками...".

Сьогодні класик сучасної української поезії Юрій Кириченко, душу якого сформував величний кодекс християнської моралі, величезним масивом своїх поетичних творів створив цей „другий світ" – добра і високості, радості і щастя, процвітання і успішності, заплативши за це життям, – „віддавши душу свою за другі своя".

Вірші – молитви божі,

Щирі мої вельможі…

Їм я вклоняюсь тихо,

Аби погасло лихо…

Вірші – мої солдати,

Душу б за них віддати…

Є в цім потреба слушна –

Творча ще й харалужна…

Вірші – душі повстанці,

Совісті новобранці…

З ними – впаду й зведуся:

В хресну мить віднайдуся…