Болгарський  поет-новатор і драматург Никола Вапцаров(1909-1942) як митець зростав у боротьбі з фашизмом. За життя вийшла лише одна збірка його віршів - "Пісні мотору" (1940), але вона принесла йому світову славу.ЗАВОД

Переклад з болгарської Любові Цай 

Завод. І димні хмари, що над ним.
Народ простий,
життя в закови скуто. –
Життя без масок бачиться таким,
як пес, що вишкірився люто.

І ти боротись мусишь безупинно,
завзятим мусиш бути й впертим ти,
щоб вирвати в лихої псини,
що так пашіє люттю
                               і гарчить,
хлібця кусник.

Паски вищать отетеріло,
трансмісії скриплять,
і душно так,
що дихати у пеклі
тім несила –
на повні груди
не дихнеш ніяк.

А вітерець весняний у долині
колише ниви, сонечку близькі...
Дерева підпирають
                             небо синє,
А тіні їхні –
стіни заводські.
Нікчемною
                 здалася нива миттю,
забуто кимсь
                     ту ниву навесні!
Чиясь рука закинула на сміття
про синє небо мрії чарівні.
Тому що в мить якусь таку нездарну
відчуєш серцем, втомленим в борні, –
то значило б, що згубиш ти намарно
свої
    робочі руки
                 мідяні.

І гамір цей,
            і бухання машинне
лишень перекричати б ти зумів,
відчути силу
              слів твоїх повинні
крізь скрегіт і гуркотняву цехів.
Кричав я довго – вічність.
В ці хвилини
я чув у поєднанні голосів –
машини рев,
             завод, цехи,
                          людину
із темних
         і затулених кутків.

Це стоголосся справжнім сплавом
                                     стало,
що панцирем міцним укрило нас,
йому в колеса палицю –
                        то мало:
злама охоту й руку враз.

І ти, заводе, силуєшся
знову
і дим, і сажу
класти навкруги.
Дарма! Зривати учиш нас закови –
нам сонце з неба
зняти до снаги.

Заводе, що гнітиш ти люд
                            робочий –
на чорних ликах страх важкий
                                 мине –
в тобі нестримно й голосно стукоче
як тисяча сердець твоє одне.


Оригінал:

Никола Вапцаров
 ЗАВОД

Завод. Над него облаци и дим.
Народът прост,
животът — тежък, скучен. —
Живот без маска и без грим —
озъбено, свирепо куче.

И трябва да се бориш неуморно,
и трябва да си страшно упорит,
за да изтръгнеш от зъбите
на туй настръхнало,
                              вбесено псе
парченце хлеб.

Във залите плющят каиши,
трансмисии скриптят
от всеки кът.
И става толкоз душно,
че да дишаш
не би могъл спокойно,
с пълна гръд.

А недалече пролетния вятър
люлее ниви, слънцето блести…
Дърветата опират
                       във небето,
а сенките —
в заводските стени.
Но как е чуждо
                        и ненужно тука,
съвсем забравено
                        това поле!
Една ръка изхвърли на боклука
идилиите с синьото небе.
Защото миг на некаква заблуда,
защото миг с размекнато сърце,
би значело напразно да загубиш
работните си
              жилави
                     ръце.

И този шум
            и трясък на машини
ще трябва непременно да крещиш,
да могат думите
разбрано да преминат
пространството, което те дели.
И аз крещях години —
цяла вечност…
Долавях, че и другите крещят —
машините,
          завода
                и човека
от най-затуления
                  тъмен кът.

И този крясък стана сплав,
                            с която
бронирахме живота си така,
че сложиш ли му
прът във колелата —
ще счупиш своята ръка…

И ти, завод, се мъчиш
пак отгоре
да трупаш дим и сажди
пласт след пласт.
Напразно! Ти ни учи да се борим —
ще снемем ние
слънцето при нас.

Завод, притиснал с мъка
                          толкоз хора
с осаждени от черен труд
                             лица,
едно сърце във тебе неуморно
пулсира с хиляди сърца.

Никола Вапцаров. Съчинения, „Български писател", С. 1979, под редакцията на Бойка Вапцарова