Валентина Лысич

. Я буду любить тебя

Я буду любить тебя нежно, как солнечный лучик – рассвет;
Как небо – свою бесконечность; как вздох, прозвучавший вослед.
Я буду любить тебя страстно, собою затмив всех вокруг.
Других не прельщай ты напрасно, я стану желанней подруг.

Я стану родной и любимой, немного шальной, озорной,
Но только не буду постылой, уйду, если стану чужой.
Ведь я – солнца жар, холод льдины. Я – нежность хмельная и боль,
И крик по весне журавлиный, и к счастью сокрытый пароль.

Мечтой иллюзорной пьянея, любовью всей грудью дыша,
От ревности аж холодея, поймёшь – для тебя хороша!
Я буду любить тебя нежно, законам молвы вопреки...
Наполнятся вмиг ароматом раскрывшихся роз лепестки.

15.04.2015

ТЕБЕ Я КОХАТИМУ НІЖНО

Тебе я кохатиму ніжно, як сонечко – радісний день,
Як небо – свою нескінченність; зітхання – кінцеву мішень.
Кохатиму пристрасно, сильно, навколо затьмаривши всіх.
Не зваблюй із захватом інших, дивись, не впадай марно в гріх.

Коханою, рідною стану, цвістиму, мов мальва в саду,
Але тягарем я не буду, як стану чужою – піду.
Бо я – сонця жар, холод криги. Я – ніжність омріяна, сіль,
І крик навесні журавлиний, в розлуці ж – безжалісний біль.

Омріяним щастям сп’янівши, вдихаючи запах утіх,
Від ревнощів похолодівши, ти втямиш – я краща за всіх !
Тебе я кохатиму ніжно, зібравши на небі зірки...
Наповняться вмить ароматом розквітлих троянд пелюстки.

==========

Былое

Строчки читаю – плачу. Было иль нет – прошло.
Я не смогла иначе – видела в близости зло.
В нежности страх искала, стыдно сказать – обман.
Знала, что даже стойкий сгинет любви дурман.

Мне не досталось сказки, тихо прошла любовь.
Не заливалась краской, не волновалась кровь.
Что же теперь жалеть-то? Знать, не моя судьба.
Пахнет полынью лето, мимо ведёт тропа.

Вот и одна я. Грустно... Ветер скулит в степи.
Даже на сердце пусто. Боль притаилась. Терпи!
Тихо и одиноко. Только сверчок поёт
Песню свою пугливо, вовсе не зная нот.

2017

КОЛИШНЄ

З плачем рядки читаю: все, що було – пройшло.
Я не змогла інакше – бачила близько зло.
В ніжності страх шукала, навіть, на жаль, обман.
Знала, що з часом згине всіх почуттів дурман.

Казка – десь там, далеко... тихо пройшла любов.
Бачились – не шарілась, не хвилювалась кров.
Жити б – не жалкувати. Доля, либонь, така.
Пахне євшаном літо, стежка – убік – юрка.

Ось і одна я. Сумно... Вітер нашіптує: – Спи!
Навіть на серці пусто. Біль причаївсь. Терпи!
Тихо тепер, самотньо. Тільки цвіркун співа
Пісню свою безноту, гублячи всі слова.