У тріаді „письменник-видавець-читач” останній – найголовніша особа. Все написане та видане на має жодного сенсу, якщо не буде прочитане.
Де знайти вдячних читачів? „Звісно – у бібліотеках!” – вирішила я та пішла в мандри зі стосом часописів, з якими співпрацювала й співпрацюю. Чи не найповажніше місце серед них займає „Склянка Часу Zeitglas” – одне з небагатьох ЛІТЕРАТУРНИХ періодичних видань України. Видавати літературний часопис у наші часи – справжній виклик, проте „Склянка Часу”, попри всі перешкоди й негаразди, живе, розвивається, гуртує навколо себе талановитих людей та постійно шукає нові імена.
Перша бібліотека, у котрій мені випала нагода презентувати це поважне видання – „Бібліотека естетичного виховання”. І недарма, адже естетичне оформлення примірників „Склянки...” – завжди „на відмінно”! Кожен номер, на додачу до літературної частини, знайомить з творчістю одного з сучасних митців. Це неабияк зацікавило слухачів, адже зібралися у бібліотеці люди творчі – фахівці з мистецтва, літератори та журналісти.
Розповіла вдячним слухачам трохи про історію часопису, про видавничу політику, свій досвід співпраці у якості автора і читача. Зазначила, що це україно-німецьке видання, яке вже понад чверть сторіччя друкує трьома мовами твори обдарованих людей з різних країн, надаючи рівні можливості і „метрам”, і талановитим початківцям. Завдяки тому, що у „Склянці Часу” представлені практично всі літературні жанри: поезія, мала та велика проза, драматургія, спогади, нариси, критика... – кожен може знайти у часопису „свій” текст. Розповіла, твори яких відомих письменників друкувалися у кожному з останніх примірників „Склянки...”, і які припали до смаку мені особисто – незалежно від регалій автора. Представила, звичайно, власну творчість – оповідання, видані у „Склянці Часу”, зачитала декілька уривків.
Деякі з слухачів зацікавилися співпрацею з часописом. Пояснила, що для цього – два шляхи: або просто надіслати власний текст на редакційну адресу, або взяти участь в одному з численних літературних конкурсів, які проводяться редакційним колективом у співпраці з професійним журі для пошуку нових талантів. Дехто взяв контакти „Склянки Часу”, дехто вирішив одразу потішити слухачів власною творчістю. Презентація часопису в „Бібліотеці естетичного виховання” завершилася поетичними читаннями.
Примірники „Склянки Часу Zeitglas” залишилися у бібліотеці. Сподіваюся, вони знайшли вдячних читачів.
Другою зупинкою був центр соціальної допомоги далеко на Лівому березі. Прийняли тепло. Презентація пройшла за вже напрацьованою схемою. Подарувала центру декілька журналів.
Третя, остання (поки що) зупинка – бібліотека Голосіївського району. Там зустріч пройшла набагато цікавіше. Проте, насправді, відбулось ДВІ зустрічі.
Перша – стандартна, на якій знайомила з часописом. Спочатку відчула легку недовіру: „Що це таке? Хіба існують в Україні якісні літературні часописи?” Потім прийшли зацікавлення та радість впізнавання. Співробітники та читачі бібліотеки (серед останніх – і діячі культури, й науковці), гортаючи сторінки, радісно вигукували: „О, це наші! Анатолій Крим, Наталія Філіпова, В’ячеслав Верховський!... Знаємо! Читали, були на творчих зустрічах, бува, і до себе запрошували!
Виникли в слухачів і пропозиції стосовно нових тем, які, на їхню думку, слід висвітлити на сторінках часопису. Дехто радив залучити до співпраці, що цікаво – не себе! – талановитих знайомих! З усіма пропозиціями радила звертатися безпосередньо до редакції. Може, хтось і звертався...
Та – найголовніше! – люди зацікавилися вже існуючими, наявними примірниками та забажали прочитати їх.
Взагалі, всі три „ознайомлювальні” зустрічі пройшли за стандартною схемою.
Спочатку – подив: „Літературний журнал? Український? А що, такі ще є?”
Потім – зацікавлення і впізнання: „Скільки знайомих прізвищ! Отих (підставити потрібні) ми читали, спілкувалися, відвідували творчі зустрічі, знали особисто... Знайшлись серед аудиторії і ті, хто брав участь в проектах часопису, друкувався на його сторінках.
Остання на сьогодні (друга – в бібліотеці Голосіївського району) зустріч з „Склянкою Часу” відбулась за кілька місяців, коли вийшов свіжий номер часопису, у якому був надрукований німецькою мій „переможний” конкурсний твір „Киці-киці”. Захід був присвячений саме цій події. Розповіла про свій шлях в літературу, участь у конкурсах, співпрацю з літературними об’єднаннями та виданнями. Значну увагу приділила „Склянці Часу”. На той час дехто вже встиг прочитати попередні номери часопису, отож зустріч, як зазначили у звіті, „пройшла у форматі діалогу”.
Місію виконано! Часопис знайшов читачів у київських бібліотеках!
Проте – відпочивати ще зарано.

Плихневич Тетяна Василівна.