Кто  были они, первые поднявшие «Факел»?

       8 февраля 1958 года при редакции заводской многотиражки 

«Знамя Дзержинки», по инициативе редактора газеты Виталия Александровича Попруги,  состоялось первое собрание литературной группы «Факел».  

Виталий Александрович Попруга                       журналист и писатель  

 в своей книге «Молодость старого завода» напишет: «На заводе есть замечательные художники, композиторы и литераторы, создана литературная группа, члены которой регулярно публикуют свои произведения в заводской многотиражке и городской газете «Дзержинець». «Факел» станет настолько популярен среди днепродзержинцев, что на его огонь придут как опытные, так и начинающие писатели города: Н.Новокшенов,В. Сиренко, Л Кранцберг, А.Юрченко, В.Саранчук, В.Шаповалов, Н.Сторожко.

 Виталий  Попруга    из книги «Вера, надежда, любовь»

"О чем бы там перо, красуясь, не скрипело,

Душа полна утрат, она не отскорбела".

                     Булат Окуджава

ГОЛУБАЯ ЛИНИЯ

             В январе 1943-го года 167-й танковый полк Северо-Западного фронта, понесший тяжелые потери в Демянской наступательной операции, был выведен в резерв для пополнения. Осталось в строю всего девяносто бойцов. Им предстоял дальний путь: Москва, Владимирская область, деревня Петушки, где также формировались танковые части. Эти опаленные огнем люди, которым судьба подарила жизнь, с нетерпением ждали встречи с Москвой.( читать в разделе «Проза»)

В 1958- 1960 годы Сергей Александрович Борзенко руководит работой «Факела». Работая в тесном сотрудничестве В.А Попругой, Т.Леоновой, Б.Полевым,  Ф. Залатой; публикует очерки о рабочих «Дзержинки», Ю.А.Гагарине и космонавтах, о сталеварах П.С.Кочеткове, В. В. Канарейкине, Н.Данильченко.

«Человек, его героическое прошлое и настоящее» - тема, пронизывающая всё литературно-историческое наследие писателя-публициста.

 Сергей Борзенко, писатель -  личность уникальная! 

Журналист,  автор многих очерков, повестей и романов, рабкор газеты 18-й армии "Знамя Родины" Северокавказского фронта, майор административной службы. 

Фронтовая судьба распорядилась так, что  специальный корреспондент газеты «Правда». С.А. Борзенко фактически возглавил один из отрядов десанта морских пехотинцев, штурмом взявших 1 ноября 1943 года и удерживавших плацдарм на крымском побережье в районе посёлка 

Эльтиген, в ходе Керченско-Эльтигенской операции войск Северокавказского фронта и Черноморского флота.     

 С 1944 года полковник Борзенко С.А. - корреспондент газеты "Правды".
       Событиям на войне С.А. Борзенко посвятил рассказы и очерки: "Десант в Крым" (1944 г.), "Храбрость" (1948 г.);  повести "Повинуясь законам Отечества" (1950 г.), "Жизнь на войне" (1958 год);  цикл очерков о борющейся Корее - "Корея в огне" (1951 год), "Мужество Кореи" (1953 год). Теме Октябрьской революции и становления новой жизни на Украине посвящён роман "Какой простор!"  Будучи непосредственным участником боёв, Борзенко сумел ярко показать, как в горниле войны, в самые тяжёлые её моменты проявлялись истинные черты характера советского человека – любовь к Родине, готовность к подвигу, отвага.

          Награждён орденом Ленина, двумя орденами Отечественной войны 1-й степени, орденом Трудового Красного Знамени, тремя орденами Красной Звезды, медалями, а также иностранными орденами.

*О подвиге Борзенко С.А. из книги комдива В.Ф. Гладкова "Десант на Эльтиген" на сайте «Военная Литература» читайте в разделе «Проза».

Поэтический сборник «Заграви над Дніпром»

      В 1959 году увидит свет поэтический сборник «Заграви над Дніпром».

В него войдут стихи молодого поэта и литсотрудника многотиражки 

«Знамя Дзержинки» Владимира Сиренко; новеллы П. Цокоты; произведения Л. Стоянова, А. Згеева, В. Беляева; стихотворения «Другу моряку», «Штурм Зимнего»; поэма «Каюр»,  подручного сталевара, поэта   Юрия Аделунга, и многих других.

Отрывок из эпилога к поэме «Каюр»

Дальний мыс, где орла гнездо,
Где над ними бесцветная высь,
Он стоит под простой звездой –
Кольке Лунину обелиск.
Встал в тумане он, как в дыму,
Из грудастых морских камней.
И скрестила цемента сильней
Камни наша любовь к нему.
На суровом морском ветру
Обелиск простоит века –
Как гранитный гимн каюру,
 Как карающая рука…

 «ЗАГРАВИ НАД ДНІПРОМ»

Сейчас первый поэтический сборник днепродзержинских поэтов бережно хранится в Центральной городской библиотеке им. Т.Г. Шевченко. На его мягкой обложке - символ нашего города, памятник Прометею.Открывается сборник стихотворением Федора Исаева «Світло Прометея»:

Над неосяжною землею,
Де неба тепла оболонь,
Рука звитяжця Прометея
Ясний засвічує вогонь.
І в космосі він неозорім,
І на землі, де наша путь,
Сія,  мов сонце, наче зорі,
Що світло в простори несуть…

        Вильгельм Штейн, участник группы «Факел», изберёт для публикации в «Загравах над Дніпром» «Балладу о мине»: 

С Азовья штормом выносило льдины.
Седые волны налетали с гвалтом.
На повороте к зимней мертвой Ялте
Раздалось с полубака:
«Мина!..»
Никто не подавал сигнал тревоги.
Скользя
и спотыкаясь о пороги,
Цепляясь за дрожащие перила,
Бежали все наверх,
что было силы.
За поручни хватаясь, друг за друга,
Давясь от брызг и сплевывая пену,
Бросали пассажиры взгляд
во вьюгу —
И сердце отрывалось с каждым креном.
Среди валов в овечьих серых шубах
Ныряло что-то черное
Все ближе...
И сохли серые от качки губы,
И люди
ростом становились
ниже.
Не понимая, что к чему, детишки
Пугливо жались к самой сильной —
к маме,
И девушку в распахнутом пальтишке
Держал за руку - бледнолицый парень.
Немолодой полковник чиркал спичкой,
Сжав губы с трубкой
плотно и сурово.
Мир, ставший за двенадцать лет
привычкой,
Был памятью войны нарушен
снова.
Еще момент —
и вспыхнет женский крик.
Быть может паника...
Но в этот миг,
Застегивая буднично карман,
На мостик вышел
капитан.
Поднял бинокль. Слегка зевнул спросонок.
— Ты что ж, Фесенко? Это же —
 бочонок!

По палубе прошел веселый гомон.
Валили вниз,
пуская шуток жальца.
И снова стал корабль надежным домом,
И в ресторане зазвучали вальсы,
Остря над моряками
слабонервными,
Забыли качку и недавний страх...
А капитан
писал,
косясь на стену,
И карандаш чуть вздрагивал в руках:
 «В 8.05 на траверсе Ай-Тодора с трудом разошлись с плавающей миной,

Черное море, осень 1957 г».

 ... Смягчение цензурных и идеологических ограничений, последовавшее за осуждением «культа личности Сталина»,  последствия Отечественной войны, определят тематику произведений писателей и поэтов этого периода. Литература «оттепели» поднимет общественное мнение. Сила духа, мужество, самопожертвование – такие черты характера будут свойственны литературным героям 50-х.

Валентин Моисеевич Бурхан 

(1937-2003 р)

родился в с. Романково. По завершении десятилетки   учился в Львовском медицинском училище. С 1957 по 1960 годы служил в армии, затем продолжил обучение. В 1967 году закончил Львовский медицинский институт и вернулся в Днепродзержинск. Всю жизнь проработал здесьврачом-стоматологом, долгое время был главнымврачом 1-й городской стоматологической поликлиники. Всегда чутко относился к людям.

Но своим истинным призванием врач считал стихи.   

       Автор поэтических сборников: «Тривожне радосте моя», «Рясноцвіт любові», «Квіти мужності», «Кохання окличний знак», «Доброспів», «Жага», многочисленных публикаций в коллективних сборниках, журналах, городской, областной и республиканской прессе. Почетный гражданин города. Автор  Гимна Днепродзержинска. 

     Член Национального союза писателей Украины.

Валентин Моисеевич Бурхан                              Поэзия   

*   *   *

З жаги святої родиться дитя,

Із вічної, як світ святий, любові,

У подиху, в дитиннім кожнім слові –

 Минулого й майбутнього життя.

Життя – це бій, постійний і важкий,

В житті нічого легко не дається,

Але коли жагою б’ється серце,

Воно обов’язково вигра бій.

Шлях

Віє ніч блакитним холодом,
Сяє зоряними бризками,
У зіницях ночі золотом
 Металевий вир виблискує.
У зіницях ночі — райдуги,
Куті дзвінко вогнеборцями.
Барви пломінкої радості
в нетрях сонячних клубочаться.
В ніч таку — і світ народжувавсь
З пурпурово-димних кратерів...
Повінь сталі заворожена
 Гартом крем'яних характерів.

 Коли весна…

Коли весна

В твоїм розквітне домі,

Вологе листя у вікно сяйне,

У молодій вишневій засоромі

Згадай мене.

Коли у літню

Відчайдушну спеку

Жага весни тебе не обмине,

Як щастя спів, як молодість далеку,

Згадай мене.

Коли в осіннім лісі

Самоцвітнім

На тебе вітром весняним війне,

Згадай, що є любов на білім світі,

Згадай мене.

Коли співа

Хурделиці морзянка

Й жаги весни твоєї не збагне,

Землі неперевершена веснянка,

Згадай мене.

***
Я не помру, — я буду жити й жить
В рясних дощів животворящій зливі,
В безмежжі піль, де золотом шумить
 Дозрілий колос, клонячись грайливо;

Я буду жити в пісні солов'я;
В диханні квітів, свіжості струмковій;
У звабі зір... Ще буду жити я
 У вічній правді, в щасті і любові

Я буду жити в другові, у тій,
Що понесе продовження поеми,
Яку почав я... В далі золотій...
 В безсмерті часу, що в серцях несемо.

Я буду жить у всьому, що теплом
Палкого серця я відчув і визнав...
У першім слові, що в віках було,
І буде першим... слово, це — Вітчизна.

Володимир Іванович Сіренко - 

 поет, письменник, журналіст, в 1961 році  буде обраний керівником літературного цеху «Факел».

  Народився в 1931 році, селі Новопетрівка Бердянського району Запорізької області. В 1954 закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (ДДУ). Працював на металургійному заводі, кореспондентом в газетах «Прапор Дзержинки», «Дзержинець м. Дніпродзержинська, на обласному телебаченні.

Переслідувався і був репресований у 1985 р. органами КДБ за націоналістичні погляди.   В 1986 — реабілітований за відсутністю складу злочину. Автор поетичних збірок«Народження пісні», «Батькове поле», «Корінь мойого роду», «Голгофа», «Навпростець по землі», «Все було», «Повернення в себе»,«Регіт на палі», книг прози «Хресті дерев’яні», «Велика зона злочинного режиму». 

Член Національної спілки письменників України.

Володимир Іванович Сіренко - 

                              з поетичної збірки «Чолом до сонця»

 В літературі 60 років почавсяпроцес «дегероїзации солдата». Декілька пізніше Володимир Сіренко напише про той час і присвятить своїм сучасникам  такі рядки:

«Як застигнуть і серце, і жилка тремтлива на скроні,

Україно, тоді наді мною, за рідним селом,

не граніт підійми – посади запромінений сонях,

щоб він завжди, як я, повертався до тебе чолом». 

*   *   *

Живи хоча у Бога за порогом,

купайся в злоті, 

                       та настане мить,

коли насниться степова дорога

і коло серця млосно защемить.

Насниться хата,

                       як лебідка,

                                       біла.

Матуся сива-сива

                            у дворі.

Зоря над гаєм

                   розпростерла крила,

і стелять дим солодкий димарі,

і верби коси розплели на кручі,

стоять,

          у плесі бачачи себе.

І ти ідеш, п'єш запахи

                                  жагуче,

вбираєш в очі небо голубе.

Яка краса! Радієш, мов дитина,

душею молодієш і лицем,

і чуєш, пахне, пахне Україна

пшеницею, любистком, чебрецем.

Пам'ять

Вночі, тільки стихнуть поля і гаї,

додому, до рідної хати,

приходять з далеких-далеких країв

полеглі солдати.

До вікон своїх припадають вони

і стукають тихо у рами.

«Вставайте…

                Це я повернувся з війни…

Ви чуєте, мамо?

Від куль я не впав,

                           у броні не згорів,

з полону ворожого вийшов…»

У двір вибігають тоді матері,

а там… тільки тиша.

Надворі лиш темінь,

                              як туга, густа,

і шерех калин біля тину.

Шепочуть сухі материнські вуста:

«Мій сину…»

А зорі мигтять і за обрій летять,

і вікна світлішають сині.

Не сплять матері, 

                        стільки років не сплять

по всій Україні.

Не сплять, 

              бо як стихнуть поля і гаї,

додому, до рідної хати

приходять з далеких-далеких країв

полеглі солдати.

Мадонна

Донька витягла з рамки фото бабусі

і вставила «Сікстинську мадонну».

Я ж витяг «Сікстинську мадонну» 

і вставив фото бабусі.

Найрідніша мені ця мадонна, 

на вітрах степових почорніла 

і примружена завжди, 

                               бо їй у зіниці 

тридцять тисяч котилося сонць.

Наша рідна, 

                 не італійська, 

не Сікстинська, 

                      а Новоспасівська 

(є таке в Україні село), 

вона шила мені сорочки брезентові, 

віддавала останній шматочок макухи, 

запрягалася в тачку з бадиллям,

а бувало, що й борону степом тягла.

Ще була в неї зустріч з одним італійцем.

Полонений забрів в її хату, 

винувато

              ховаючи очі.

І мадонна ця Новоспасівська 

посадила на кухні його 

та й насипала миску борщу.

Коли той вже наївся, 

вона запитала:

- І чого вас сюди принесло?.. 

*   *   *

В твоїх очах – задума і печаль.

Це, мабуть, вже прийшла до тебе осінь.

Усе минуле, як туманна даль.

Пропало десь твоє дитинство босе, 

і юність потонула в давнині 

безмежній і мовчазній, наче небо.

Які слова і де знайти мені, 

щоб знову травень зазорів для тебе?

Які дарунки, 

                 квіти принести, 

щоб знову ти тепло його відчула?

Роки ідуть. 

               Горять усі мости 

на тих дорогах, 

                     що ведуть в минуле.

Тому я, мабуть, мила , і мовчу, 

лише дивлюсь, як небо сутеніє.

Я й сам, як ти, кудись лечу, 

                                 лечу

і чую – осенію, осенію.

Руїна

До мене предки йдуть похмурі, 

не замордовані – живі.

Горить в душі моїй Батурин 

і захлинається в крові.

Келеберда, Кодак палають, 

і дотліває Чигирин.

То не туман – то дим лягає 

на груди зранених долин.

Встають пожежища до неба, 

від жару тріскає земля.

Мені б усе забути треба, 

та чую – плаче немовля 

і стогне мати недобита 

у пилюзі, у бур'яні…

Полки крокують, б'ють копита 

по Україні, 

по мені.

Материнська доля

Материнська доля – 

як ота тополя, 

що посеред степу в небо порина.

Вітер гне