Гандзя Опацька


банальна самотність великого міста
штовхає часто на крайнощі.
ми дивимось вниз,розмовляємо стисло,
вдихаєм машинні пахощі.
а десь там далеко,де бурі і грози,
там очі твої не зелені й не сині,
коли виникають в них щирі сльози
з безмежним життям в краплині.
і так неймовірно,так хочеться жити,
відкрити двері, і вікна відкрити,
щоб в них поринало яскраве небо,
й тримати його для тебе.


сотні будинків з холодними стінами
та невеселі дзвінки,
і дощові хмари темними спинами
огортають двори і кутки.
і тимчасово розкриті вікна--
ти,як повітря,шкода,що не перше.
до тебе з гіркотою вже звиклось
тимчасово розкрите серце.
ми у потоках власних ілюзій,
на кілометрах доріг
раптом зустрілись,як втрачені друзі
й тримаємось аби ніхто з нас не втік.
МИ ВОЛОДІЄМ. МИ МАЄМ. МИ СМІЄМ
безліч речей обертати у віру
суто свою, та жити,
зовсім інакше,як інші не вміють.


ми не будемо писати поеми,
психоделічні шпалери зірвемо.
нам не потрібні мотиви та ролі,
бо в нас все є, в жовто-блакитній крові:
дещо більше, ніж просто питання,
на які вже давно відповіли,
трохи більше, ніж просто кохання --
я ось так раніше не вміла.
давай намалюєм шалені хмари,
щоб кольори не сприймались просто,
аби люди навколо не знали,
що тільки це необхідно для росту.
давай намалюєм ранкову зливу,
що колись нас з тобою будила.
давай забудем мене не щасливу,
ту, що раніше не вміла.


так замало не спати вночі,
і дивитись на сон твій божий.
ми повинні мати ключі.
ми жильці, а не перехожі.
ніби гра,що не є вже грою,
ніби крила,що рвуть лопатки
переповнені ми з тобою,
щоб порушувати порядки.
сотні, безліч людей навколо,
всі злилися в єдину масу.
необхідно нам вийти з кола
та зірвати нарешті маски.
ми жильці, шо шумлять вночі,
ми сусіди, що топлять завжди.
але в нас є свої ключі
і ми топимо вас від жажди.


маку в серці забагато.
я не хочу рахувати
дні до скону...
може й скоро
я забуду теє небо,
що в очах є тільки в тебе.
та не зможу не згадати,
як хотіла порівняти,
як хотіла прирівняти
нас з тобою,
зовсім інших:
кволих, в одночас найбільших....

й ми рівняємось, кохаємось
наче боги: наче справжні люди.
і до болі обпиваємось
пряної, свинцевої отрути.

маку в серці забагато --
опіумная кімната,
що подібна до вертепу,
де за стелю--вересневе небо...
де кричить в яслАх
любов до тебе.



зранку дахи опустІлі
наче всесвіти, наче комети.
а мої руки справжні, мої руки цілі
пишуть незграбні сюжети.

дахи опустілі:
жебраки опустились.
дивлюсь на своє тіло,
що ніколи й не жило,
дивлюсь в свої очі
(їх не бачила з ночі),
дивлюсь в свої очі:
в них доволі "збочень".

і коли відслонившись
небо падає в море,
не таке вже й просторе,
не таке вже й прозоре,
тихо плачуть вікна
і ранкові роси,
бо тУга не зникла:
сховалась за руді коси.