Костенко Геннадій (Юрій Ош)

Як завжди, сильно щось люблю

і щось ненавиджу щосили.

Оці чуття невже згублю,

не донесу аж до могили?..

Та з часом явище просте

щодня в житті спостерігаю –

ненависть з кожним днем росте,

і що робити з цим, не знаю.

Мов вийшов з ладу мій рушій,

і я бреду неначе плаєм

і відчуваю, як в душі

любов ненавистю палає.

КРИК

Зимова тиша серед ночі,

неначе уві сні,

уяв настирливо шепоче,

чи мариться мені.

І прислухаюсь спересердя

та відганяю сни,

а шепіт чується від серця,

з самої глибини.

Росте в душі якась тривога,

і сну як не було –

напроти нашого порога

мов сіло енело.

Та слухати уже не а змозі…

І раптом шепіт зник.

Але чекаю, що невдовзі –

із серця гряне крик.

ВТЕЧА

Тікаючи від темноти,

заліз на дах свого будинку.

Дивлюсь на місто з висоти,

що почорніло наче взимку.

Ні місяця, ані зірок,

і вікна вигаслі чорніють,

неначе тисячі дірок,

де полохкі вогні рясніють.

Мені здається, то мерці

шукають броду через Лету…

Розставив руки я мерщій,

немов готуючись до злету.

І кинувся я стрімголов

у безвість, в темную дорогу,

лиш скрикнув згарячу «агов»

і… враз проснувся, слава богу.

ЗАСОХЛО ДЕРЕВО

Засохло дерево. Мовчить…

Ще вчора радувало око,

як вітер вдень і уночі

гойдав його зелений локон.

На розчепірених гілках

тепер гуляє тиша мовби.

В штанцях червоних дятел-птах

клює уже завмерлий стовбур.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Отож коли засохну я,

мене вінчатимуть дві дати.

І хочеться, у тих краях

щоб не довбали серце дятли.

РАНОК

Чекаю кожний день на ранок –

нове щось, може, принесе…

Але з брехливого екрана

белькоче знов новий Мойсей.

О, скільки нині тих Мойсеїв,

травневих начебто жуків,

а над країною всією –

майбутніх хмари хробаків.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вже світ палає спозарана

і душу спалює мою.

Отож щодня чекаю ранок

і кожен раз його боюсь.

ЯКБИ…

Якби було чотири ока

у мене, замість двох старих,

склювала хай би їх сорока,

щоб не було очей моїх.

Якби я мав чотири вуха,

немов чуткий суперагент,

порвала хай би завірюха

мої чотири вуха вщент.

Тоді я, повністю незрячий

та ще й глухий, неначе пень,

не чув, не бачив би чортяче

життя ні поночі, ні вдень.

БЕЗ ГОЛІВ

Що відбувається з нами?

Крокуємо вверх ногами.

І там, де була голова,

стирчить костомаха крива.

Сьогодні, у час модерний,

ніхто нас не переверне,

тепер верховодять нулі –

великі й малі королі.

Нарешті сказати мушу,

що здавна тривожить душу:

ходулі якщо без голів –

зазнають вони мозолів.