ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Симона Петлюри (2015)

 

                           З книги

„НА ШЛЯХУ ДОБРА Й СУМЛІННЯ" (2)

 

                     * * *

 

Нахилилась над серцем пітьма:

Української мови – нема…

Я сахнувся, почувши бридню:

Шпори – в боки коню…

Мчи, буланий, за сиві яри:

Десь же наші ще є прапори…

Сповісти своїх: зрада бреде,

Напомаджену підлість веде…

В тої підлості є десь кума,

Вона мека: в нас – мови нема…

А без мови – який ми народ?

Свинопаси чужих нагород…

А без нені – які ми співці?

Просто курям на сміх – горобці…

А без мови чи ж нація ми?

На налигачі – діти пітьми…

Мчи, мій коню, – допоки підків:

Розбуди у похід козаків!

 

 

                    КНИГА

 

                          З

                      циклу

   „Проростання крізь попіл"

 

...Книгу убивають з револьверів,

Книгу убивають з автоматів,

Книгу убивають з кулеметів,

Книгу убивають з вогнеметів,

Книгу убивають з інтернетів,

Книгу беруть на вила

І вергають до вигрібної ями,

А вона, потрібна всім, –  живе…

І буде жити –

               доки існуватиме

                                    Людство…

 

07.10.2012р.

 

 

                    БАЛАДА

        ПІЗНАВАННЯ СВІТУ

 

…Сьогодні – епоха сексу,

Сьогодні – епоха злоби…

Вам чаю, кохана, кексу,

Намилить чи змити лобик?

Сьогодні – епоха блуду,

І виродження, і – долярів…

На вулицях – уйма люду,

А я – іду до школярів

Читати вірші про ніжність,

А я – проминаю ружі…

У них є натяк на іншість,

І цим вони, знаю, дужі…

Сьогодні – епоха дзвонів,

Їх більше вже не скидають…

І знов з церковних амвонів

Віру заповідають…

Я вірю в промисел божий,

Я вірю в душу людини…

Я – в творчий промисел вхожий,

Щоб світ пізнать з середини…

 

08.10.2012р.

 

 

 

                         БАЛАДА

        ПРО КАРЛИЦЮ В СНІГАХ

 

…Сім’я без Господа – лукавства чаша,

Сім’я без Книги – хлів, а не сім’я…

Вітчизна це не лише коням паша –

Самодостатність ваша і моя…

Сім’я без Господа – німа святиня,

Куди із нею, як душа – зла тля?

При ній поводарем сліпа гординя,

Що чорних серцем горем звеселя…

Сім’я без Господа – це хижі пальці,

Які стискають і гребуть своє…

Такі, зачаті скверною, зухвальці

Не знають Бога – в них пітьма жиє…

А у пітьми, вважай, свої закони,

А у пітьми – катмає радощíв…

У серці болю не висять ікони,

Не чуть ні соловейка, ні хрущів…

Сім’я без Господа – чорніша ночі,

Сім’я без Книги – карлиця в снігах…

Хто їй розкриє напівмертві очі,

Хто втримає на зболених ногах?..

 

11.03.2012р.

 

 

 

                      * * *

 

               Я признаю свободу друку,

               але не признаю свободи лайки,

               образи, бо се насильство…

                                               М. Вороний

 

…Щоб признавать свободу друку,

Свобідним сам повинен буть…

За волю йди на смерть, на муку,

Минай змертвілу каламуть…

Не пристосовуйся, не гнися,

Не запродайся, не змарній…

Вітчизні з плахи усміхнися –

Лиш їй одній, лиш їй одній…

А якщо зло тебе зупинить

І забажає усипить,

Зумій достойно з смерті кпинить,

Несмертний дух в тобі ж кипить!..

 

07.11.2012р.

 

 

                 БАЛАДА

    ВЕСНЯНИХ СКАРБІВ

 

…Вечір і квіти, і зорі,

І даленіючий спів…

І ці прозріння прозорі,

І сплеск річних коропів –

Все пригадалось, проснулось,

Все перейшло царину…

З паузи літ повернулось

В згадок всезрячу весну…

Згадки не те, щоби згадки,

Згадки – наспіви душі…

Ось ми з кленової кладки

Стали в росу, в спориші…

Ноги їх чують-не чують:

Любо брести босонíж,

Де цвіркунята кочують,

Де роси гострі, мов ніж…

Вечір і квіти, і зорі –

Все заплива за блакить…

Сутінки чемні й прозорі:

П’єш і несила допить…

Дивне, п’янке стоголосся

Слідом іде назирці…

Хилиться в душу колосся,

Цвіт незів’ялий – в руці…

Ти мене любиш-не любиш,

Я тебе, схоже, люблю…

В сіні до згуби голубиш,

В мареві щастя – не сплю…

Ти – на плечі моїм… Злива

Нас налякать не спішить…

Доля в снах – казка щаслива,

Таїнств усіх не спожить…

Поруч десь форкають коні,

В квітах – джмелі й цвіркуни…

…Ягоди кислі в долоні –

Скарб незабутній весни…

 

17.11.2012р.

 

 

            РУЖІ В СНІГАХ

 

     Балада вічних поривань

 

…Цей вірш мені даний Богом,

Щоб я дарував тобі…

У вічності за відрогом

Нема привітань журбі…

Нема, не було й не буде,

Хоча, постривай, зажди…

Любов наша – всýціль будень,

Хоч зіткана й не з нужди…

А з чого ж вона зіткáна,

А звідки ж вона взялась?

На серці у неї рана,

Що квіткою зайнялась…

Та квіточка – незабудка,

Та квітка – гіркий полин…

Веде нас по первопутку.

Куди? А за часоплин…

Туди, де все – плинним-плинне,

Туди, де ружі в снігах,

Де полум’я в зла калинне

Не колінкує в ногах…

Цей вірш в мені – як гангрена:

Відріжеш і щастя – ось…

Душа – почуттів арена,

Дрофичка серед колось…

Стволи її не злякали,

Свинець її не згубив…

Відлуння лихі спіткали,

Як хтось із двох розлюбив…

Буває таке? Буває!

Але – не з нами… Не з на…

…Сопілка в снігах співає

Розпачливо-щебетнá…

 

15.11.2012р.

 

 

 

 

                  БАЛАДА

  ПРО ЗРАДЖЕНУ ЛЮБОВ

 

…Не молись на втрати і печалі,

Втрати і печалі – то сніги,

Що упали на булані й чалі,

Щоб позбавить світла і снаги…

Не молись на зорі серед ночі,

Зорі серед ночі – то мана…

А молися на кохані очі –

Крадькома, як тільки серце зна…

Я тебе, кохана, не повчаю,

Я тебе, єдина, не корю…

Як в левадах іншу зустрічаю

Губи чорним голодом морю…

Ти мене за це карай не дуже,

Ти мене і зовсім не карай:

Усміхнися і скажи: „Мій друже,

Проти вітру огиром не грай…"

Я тебе візьму і зрозумію,

Та чи в хату батькову візьму?

Відданий на ґлум лихому змію,

Попрошу з платочка лиш тасьму…

Ти платок ще подаруєш, знаю,

Але – не мені… Лиш – не мені…

…Як ідеш, змарніла, в бік Дунаю,

Не тримайсь за чобіт в стремені…

Кінь – як змій… Йому – галопувати

І збивать росу на чебреці…

…А душі розіп’ятій – співати

Про хустину не в моїй руці…

 

15.11.2012р.

 

 

              БАЛАДА ДЛЯ ВІВДЬ ТА ХАРИТЬ

 

                                           З

                                       циклу

                        „Леґенди чорного яру"

 

…У чорного яру про зрілість чуттів не питай,

А зайчика, стрівши на схилах його, привітай…

Він слух нашорошить, він вухами ледь поведе,

Немов запита тебе: „Де ми стрічалися, де?"

Край чорного яру квіток невиразних не кривдь:

Вони – для Харитьок, вони – для розхристаних Вівдь…

А Вівді й Хариті непросто в цей світ забрели,

Можливо, їх бабці тут відьмами злими були…

Повзе сіра містика: з слів у невгасність рокит,

З невгасності, факт, народився й цей цокіт копит…

Орда-не орда, а стрясає дороги й шляхи:

Мо’, чорні козаки, а, може, в жупанах ляхи?

Як їх розпізнати, якщо у них спільні лоби,

І в кожному лобі – кавалочок честі й ганьби?

Як їх навести на стежини жертовних понять,

Як їх та й навчити Вітчизну з ста скрух вивільнять?

Цокочуть копита… Булані й гніді крізь туман

Несуть: кому – віру, а смуткам – наругу й обман…

У чорного яру, що родич орді й вовківні,

Спитаю і я, на щ? спертись в баладах мені?

Яр брови насупить, яр вусом, як джміль, поведе

І мовить: „Безсмертя – саменьке навстріч тобі йде…

Його ти не бійся… А знай-пам’ятай, що воно

Баладам твоїм – і душа, і в бою знамен?…

Одначе, на нього зіпертися не поспішай:

У битву на вразів за любу Ойчизну рушай…

Впадеш чи зведешся – не це визначальне в пітьмі:

Що з слів цих вершинне – Судьбі дано знать, не мені…"

…Вовки відлиняли і стежами в морок пішли,

Підкови на щастя дітвиська в димах віднайшли,

А в чорного яру леґенд не поменшало, ні,

І більшість із них дано реставрувати мені…

 

10.11.2012р.

 

 

                      * * *

 

                                                                Галі

 

…І настала глибока осінь,

Ми у неї ввійшли сповна…

У душі – ледь тривожна просинь,

Та, що з часом не промина…

Не люблю я про проминуще,

Ти, наскільки я знаю, – теж…

З нами – наше, неспите, суще,

А неспите – не знає меж…

Дотикаюсь його руками,

Наближаю його до вуст…

Птахи щирості – над роками,

Тиха паморозь сріблить вус…

Пожалів би за туманáми,

Що долину спраг облягли,

Але ж сірі, в яблуках, з нами,

Ми лиш вчора їх розпрягли…

Подивися на них, кохана,

Ось вони, в голубім саду…

Попід серцем у них не рана –

Лист жовтавий, мов смерк в меду…

 

09.10.2012р.

 

 

 

 

          БАЛАДА ОСІННІХ ПРОЩАНЬ

 

                                         Твої губи – розтулена рана…

                                                                       В. Сосюра

 

…Твої губи – стиглі вишні,

                        стиглі вишні,

                        стиглі вишні,

Твої губи – молоде вино журби…

Твої губи – щастя клопоти колишні,

Твої губи – стерплі ягоди судьби…

Твої губи – казка з ночі,

                     казка з ночі,

                     казка з ночі,

Твої губи – реставратори прощань,

Твої губи – ластів’ята й поторочі,

Твої губи – келих згірклих пригощань…

Твої губи… Я до них не маю діла,

Твої губи… Каравели німоти…

Їхня правда геть на камінь затверділа:

Брід камінний – понад силу перейти…

Не гнівись за вирок спраг, моя кохана,

Я віднині не належу сам собі…

Твої губи – рвана рана,

                    рвана рана,

                    рвана рана…

Ніч скрипалить тричі – щастю, раз –ганьбі…

 

08.11.2012р.

 

 

                

                                 БАЛАДА

                                     ПРО

              МИНУЩІ НЕМИНУЩОСТІ

 

…Осінні жоржини спивають останню росу,

В саду їх нарвавши, на стрічу з тобою несу…

Скажи, моя люба, вогонь їх тебе не смутить?

Чи зможеш мене при їх сяйві за вірші простить?

Писав – для годиться, а ворон – озвучив: тобі…

Душевні рядки їх забудуться скоро, дастьбі…

І ворон помре, і сніги упадуть і – минуть,

І серденька два за сюжетом цим тихо зітхнуть…

Усе – проминуще: і квіти, і вірші, і ми…

Це знає і ворон, що дзьобом вгруза в край пітьми…

Пітьма теж минуща, цар світла її подола,

Водиці напившись з живого, як цвіт, джерела…

 

23.09.2012р.

 

 

                   * * *

 

…Чорнобривці біля школи

Мама сіяла, вже сива…

Не забуть мені ніколи:

Мама – з ста пісень… Красива…

Де та школа? Де ті учні?

Де ті божі чорнобривці?..

Замість всього – вірші-мучні

При трьох кленах і при сливці…

Школа-школа… Рідні стіни…

Росна стежка в яворіння…

Пам’ятаєте ви стільки

Днів, які – з животворіння…

Чорнобривці біля школи

Мама сіяла, вже зболена…

Не забуть їх цвіт ніколи,

В нім – краса неприневолена…

 

21.09.2012р.

 

                   * * *

 

...Осінь в рудих черевичках

Йшла мимо нашої хати…

Мала й таку в своїх звичках –

Пісню з душі накликати…

Плинула пісня повільно –

Мовби з-за гір, з-за Дунаю…

І починалась так вільно –

Ліпшої волі не знаю…

Йшлося у ній про кохання,

Йшлося у ній про розлуку…

Птахів лунке щебетання

Брало й мене в ній за руку…

Мама ту пісню любила,

Але, все більше, зітхала:

Душу їй зайда журбила,

Серце неначе виймала…

Ось і сьогодні при звичках

Осінь стежинами ходить –

В жовтих, як сум, черевичках

Пісню, від мами, заводить…

 

21.09.2012р.