Віктор Плескун

Запитай колись у трав,

Що між нами таки сталось?

Вітерець чому зітхав?

Чом кохання не зосталось?

Хай вони прошепотять

І серця нехай збентежать.

З вітром десь думки летять,

Це від мене не залежить.

Повернув би їх, мабуть,

Та мені таке не втяти.

І твій голос не забуть.

Сили де на теє взяти?

Припаду до трав в степах,

Закричу: «Тебе кохаю!»

Бо тримаю ось в руках

Ніжний цвіт степів розмаю.

 Луганщина – світанок України*

Луганщина – світанок України,

Мій рідний край, це батьківська земля,

Отут я виріс, тут моя родина,

Тобі доземно знов вклоняюсь я.

Степів роздолля, шахтні терикони,

І плюскотить дінцевая  вода.

Тут батько рідний, мов святий з ікони,

Вже на онука ніжно погляда.

Тут колоситься золота пшениця,

І верби задивляються в Дінець.

Тут ненька люба, мов ота зигзиця,

Вже увібралась в сивини вінець.

Спливає час, хвилина по хвилині,

Та рідний край квітує щовесни.

Я скарб оцей передаю дитині,

Хай їй насняться кольорові сни.

Тож убирайся у вишневі шати,

Квітуй, буяй, Луганщино моя!

І всіх нас разом, мов дбайлива мати,

Ти зустрічай, як їдемо здаля!

_________________________ 

* Автор рядка  Г. Гайворонська

* * *

Ніколи я не думав, що Дінець

Кордоном між народами постане,

Його вербовий й осокоровий вінець

Братам-слов’янам та й терновим стане.

Він розділив і долі, і серця,

Родини, друзів, почуття і мрії.

Це ні його провина, ні Творця – 

Безглуздя нашого, хоча жива надія.

Слід пам’ятати, що коріння в нас одне,

Що проросло ще з глибини віків.

А тим, хто забувать про це почне,

Ми нагадаєм заповіти прабатьків.

«Лозини в купі не дано зламати, - 

Так вчив синів один великий князь. – 

Бо разом боронити легше матір».

І це яскравий приклад нам якраз.

Тож ви, «божки народу», схаменіться!

Що ділите? Портфелі чи скарби?

І ще хоч раз в минуле озирніться,

Щоб знов нам не потрапити в раби.

Князі єднали – ви нас поділили.

Невже історія нічому не навчить?

Бо наші предки у ярмі ходили,

Чи й нам судилося в ярмах отих ходить?

Ви тягнете на себе кожен ковдру,

Вона не витримає, лусне на шматки.

Невже ви чарівну слов’янську вроду

Знов на поталу оддасте –таки?                

Тож хай Дінець єднає нас докупи:

Народи, сім'ї, душі і серця,

Щоб не зазнали злоби і розпуки,

В ім’я Ісуса, Духа  і Отця!

Зорепад

Зорепад серпневий – то дива:

Упала зірка перша… друга… третя…

Душа людська не вмерла, а жива,

Жива, бо народилась для безсмертя.

В народі кажуть: зірка – то душа,

Коли вже впала, то душа померла.

Та я не вірю, бо ось ще одна

Засяяла на небі, наче перла.

Хай впала зірка – з’явиться нова:

Хтось світ покинув, хтось на світ з’явився.

Та разом їх всіх Космос обійма,

І хтось, можливо, серед зір зустрівся.

Тож зорепад – краса, а не біда.

Побачив зірку – мрію загадай.

Коли ж поллються зорі, як вода,

Щось неземне для себе зажадай.

 Соняшник

Соняшник з’явився із землі,

Посміхнувся тихо, засвітився.

Сотнями чорненьких оченят

З батьком-сонцем поглядом зустрівся.

Руки він до неба підіймав, 

Наче прагнув поруч з батьком стати.

Сонях, мабуть, лиш того не знав,

Що земля для нього – рідна мати.

Зовні – батько, золотистий погляд,

Та очима в матінку пішов.

З неї вийшов і до скону поряд,

Бо на ній те щастя він земне знайшов.

Мама живить, батько зігріває – 

І росте малюк, мов уві сні.

З ними поруч він біди не знає,

Це для нього найсвітліші дні.

З ними буревії не помітні,

Довгі ночі пролітають вмить.

Зливи сильні – дощики тендітні,

Ковдра ніжна – то небес блакить.

Він корінням з ненькою-землею,

Хоч очима сонечка сягає.

Височіє хоч  завжди над нею,

Матір рідну він не забуває.

Син із батьком днями завжди поруч,

Бо за ним весь час він повертає.

Батько вправо – то і він праворуч,

Сина батько ніжно обіймає.

Тож і ви батьків не забувайте,

Бо на вас вони чекають повсякчас.

І додому, діти, поспішайте,

Щоб вогонь родинний вмить не згас.