Костенко Геннадій (Юрій Ош)

   ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ

  Хоч би закінчився цей рік

 з його тривожною нудьгою,

 переступити би поріг

 хай однією півногою.

А там вже піде до весни

 пряма, мов тротуарна, стежка,

 мене зустрінуть ясени,

 жива березова сережка.

Та до тієї ще пори,

 що так забарвиться любов’ю,

 на жаль, не раз ті кольори

 омиються людською кров’ю…

        ОСІННЄ

      Зорі попеласті.

 Місяць мерехтить.

 Золотої масті

 Шлях Чумацький спить.

Срібне павутиння

 тане з кожним днем.

 Скоро хмара синя

 білу тінь напне.

Вже на павутинці

 бовтається сніг.

 Осінь наодинці

 доживає вік.

      ПЕРЕДЗИМ’Я

      Палає осінь за вікном,

 де клен багріє соковитий,

 а десь чекає за бугром

 зима, щоб осінь погасити.

Дивлюсь, дивлюсь на божий дар.

 Природа начебто принишкла.

 Перед очима – мов пожар,

 а холод вже чіпляє дишло.

Якась розпливчаста межа – 

 з-за неї визирає стужа.

 Зорить сполохана душа,

 як білі мухи тихо кружать…

                  СНІГ

Чи писать, чи не писать,

 може, «зав’язати»?..

 А за вікнами краса –

 прямо біля хати.

Розбілівся свіжий сніг –

 випав ненароком,

 зоряний неначе сніп

 грає срібним боком.

Ось про це сказати, щоб

 слово вигравало,

 хай одне із сотні спроб,

 як вогонь-кресало.

Та сьогодні в голові

 вже нема кресала – 

 іскра Божа у крові

 ще не воскресала.

Як вогонь запалить знов

 серце, наче стріху,

 у долоні, мов зерно,

 наберу я снігу.

   НЕЗВАЖАЮЧИ

Незважаючи на страх,

 що панує в душах нині,

 золотавий наче птах,

 осінь знову в нашій днині.

Незважаючи на глум

 над людьми, що в нас царює,

 виграє осінній шум –

 на дорозі лист танцює.

Незважаючи на біль,

 що сьогодні в серці маєм,

 напливають звідусіль

 барви осені розмаєм.

Тож нехай ми, як воли,

 що наїлися дурману, –

 слава Богу, хоч багряну

 осінь ще не запрягли

 уголоблі дерибану.