ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

                 *  * *

...В осіннім небі – сірі гуси,

В осіннім небі – сірі гу...

Чуттів спонтанні землетруси

В ніч увиразнюють снагу...

Але ж у слів – свої закони,

Але ж у слів – свої штрихи...

Душа розвісила ікони

Не там, де княжать лопухи...

Сапа зробила своє діло,

І лопухів – як не було...

От тільки біле твоє тіло

Відстоює пекельне тло...

Воно – святе, воно – порочне,

Воно – начало всіх начал...

В ста каверзах жаги – молочне:

І гавань плоті, і – причал...

В осіннім небі – сірі гуси,

В осіннім небі – сірі гу...

...Ці пізні ягоди – Настусі:

Благотворімо суть нагу...

Вона до казки – не причетна,

Вона до казки – ніц, але...

...Слів ситуація фуршетна –

Це щось промовисте й незле...

20.10.2015р.

                        * * *

...Метелики – з безтямства на свічу,

І падають, обпалені, на трави...

А я дивлюсь на тебе і – мовчу,

А десь далеко світяться заграви...

Метелики – летять... І що їм ще?

Метелики ще ніц не відмигтіли?

...Я цілував уста твої натще,

Слова з безчестя хтивості хотіли?..

Ти – прагнула взаємності: була

На ліжнику в чім неня народила...

Шукала в моїх мареннях тепла?

Сама, як той метелик, гріх святила?..

Метелики не відали, що там,

Над блідим вогником, їх жде погуба...

Їх танець чимсь нагадував тамтам,

Ти не завважила цю схожість, люба?..

20.10.2015р.

                        * * *

…Ми, вполювавши лося, їли мʼясо,

Пили червоне, мов гранат, вино...

А позирк твій світився хтиво й ласо,

Було це і недавно, і – давно...

Я знав тебе... Була ти балерина,

Не просто балерина – о-го-го...

В чужих руках не вперше мʼята глина,

Про тебе написав би й сам Гюго...

Мені писати ніц не випадає,

А от на ліжники – не первина...

Душа опісля болісно ридає:

Невже вітцем твоїм був Сатана?..

Отож, пили і їли, і – сміялись,

І дорогі палили цигарки...

І вуст блудниць торкатись не боялись,

Виходячи до берега ріки...

Ліс – усе бачив... Ліс терпів ці згуби,

Ліс – не судив: хіба він судія?

А ти перефарбовувала губи,

І запонки в манжетах правив я...

Та ось пальне залито в срібні баки,

І хтось комусь зізнавсь, що він – масон...

...По саму суть потоптані кульбаки,

Ридали тихо з серцем в унісон...

...Ми, вполювавши лося, їли мʼясо,

Пили червоне, мов гранат, вино...

А погляд твій світився хтиво й ласо,

І ти нудилась геть без кімоно...

Я – мʼяв цигарку: хтів тебе позлити?

Вино до втіхи плоть не привело...

...А хтось – затявся мимо чарки лити,

А джип сигналив: те ще зле мурло...

20.10.2015р.

                      * * *

...Яри та болотá, яри та болотá,

Оце і вся природи насолода?

А я цілую звуглені вуста

Полковницької доньки – воєнпрода...

Яри та болотá, яри та болотá,

Природа невибаглива, тривожна...

А ти сьогодні та і геть не та,

Якась наполовину: щира й ложна...

Яри та болотá, яри та болотá,

Стежки переплелись і – загубились...

Ти знов фарбуєш, з викликом, вуста,

І схоже, що ми в днях цих відлюбились...

Яри та болота, яри та болота,

На карті почуттів – лиш втрати, втрати...

...Хоча, які ще нашинські літа?

Є скрипка, то чому б і не заграти?..

20.10.2015р.

                    * * *

...Ми з тобою – гуси перелітні,

Наші небеса розквітли в квітні,

Наші губи молодістю повні:

Щирість внутрішня казкує й зовні...

Ми з тобою – гуси перелітні,

До чужого досвіду привітні,

Але не сказати, щоб залежні,

Наші смутки – віщі й безбережні...

Ми з тобою – гуси перелітні,

Згарища душі в нас непомітні...

Живемо на узбічі таємин,

Дотикаючись до стріх взаємин...

Ми з тобою – досвіди осібні:

Таїну оздоблювати здібні...

Чим? То – надзвичайна таємниця,

Нею править праведна десниця...

Ми з тобою – гуси з надвечірʼя,

Не про нас з чужих долонь ганчірʼя...

Памʼятай слова ці, моя мила:

Марнослівність, з ночі, руки вмила...

Що їй чужа іволга на реї?

В тексті ж правлять ямби і хореї...

20.10.2015р.

                   * * *

...Доля блудниць – унікальна,

Доля блудниць – непроста...

Істина – маніакальна?

Кава – напрочуд густа?

Ти це, до часу, не знала,

То, хоч сьогодні, збагни...

Всі ці слова – з арсенала

Щирості і таїни...

Доля блудниць – горезвісна,

Доля блудниць – з гіркоти...

Істина ця – не первісна,

З ночі, чий виквіт – з сльоти...

Ти спала з Ріхардом, з Дені,

З Карлом і з Яником Ка...

...Хто дарував ці перстéні,

Сумнівів не виника...

Доля блудниць – варта ложа

В царстві цих трав і ожин...

...Ти в моїх снах – не ворожа,

Розпач – не з пляшки твій джин...

Вірші – не втратили віри,

Вірші – здивовані дні...

...Щастя, без гриму і ліри,

Йде по колючій стерні...

20.10.2015р.

                     * * *

...Сьомий янгол до нас не літав,

Сьомий янгол блукав стороною...

Я з тобою в цю ніч не лукав,

Ліжники – не риплять піді мною...

Цілувати в холодне чоло

Я тебе не навчився, не вмію...

Де поділося наше тепло, – 

Запитати не хочу, не смію...

Сьомий янгол до нас не літав,

Сьомий янгол постав над житами...

...Повноваження інші дістав,

Коли плавили змроки тамтами?..

Дивуватись з твоїх голосінь

Я давно перестав, моя люба...

...Щука знов напрягла волосінь,

Сич – в розгіллі крислатого дуба...

...Біль – не чистить кокарду вночі?

Біль – не хоче цей вірш відридати?

...Попід скиртою сплять орачі – 

Власних сутностей зграбні солдати...                  

Я в солдатах давно не служу,

Але спрагу їх душ – памʼятаю...

...Як іду за колючу межу,

Справедливості в серця питаю...

20.10.2015р.

                     * * *

...Цієї осені ми розгубили щем,

Цієї осені ми напитали згуби...

А вірш стоїть під голубим дощем

І коментує цілування в губи...

Цієї осені ми, вдягнені в плащі,

Не помічаєм смутків біля себе...

Нас, схоже, влаштували б радощί,

Якби не біль, що гнίтить серце в тебе...

Якби – не біль... А так, а так, а так,

А так, в які орнаменти він вхожий?

Повернений в ніщо після атак,

Він, в час гризот, звичайний перехожий...

Цієї осені ми розгубили щем,

Цієї осені ми напитали згуби...

...Не захлинайся щебетом-плачем:

Цілуй мої, і не мої вже, губи...

Вони тобі пробачать всі гріхи,

Вони не вимагатимуть пощади...

...А слово що? Воно – з пітьми й трухи,

За ним не плачуть погрібальні труби...

20.10.2015р.

                      * * *

...Од хліба й слів мені перепада

Той мізер, за яким нема встида...

Оце і все? Оце, либонь, і все:

Спасенного, брати, Господь спасе...

Про це я десь у віршах вже писав,

І суть цю вже в словах приколисав,

Але вона проснулась і – болить,

І кличе, як Тарас, обух сталить...

Що вам із цього? Ви – такі круті,

Що поневажите й слова святі?

Що вам із цього? Ви, на кресах днів,

Із себе корчите, либонь, панів?

Але пани й жандарми вже були,

Вони вас триста раз перепили...

А Пушкін і Шевченко – ось вони,

Постали знов над смерком бузини...

Отож, хортів злучивши на межі,

Ви несете злу бублики олжі?

Од слів моїх на кресах аж гуде,

Без вас же коновʼязь не пропаде...

Злоярков ви, Шмарчук чи Мокроніс,

Я вам повістку в небуття приніс...

...Од хліба й слів мені перепада

Планида, на якій нема встида...

Зі мною Пушкін, Чорновіл, Тарас,

Кажу це вам, блаженні, без прикрас...

І скільки б вам мене не катувать,

Є істини, які вам не вжувать...

Терпкі вони? Солоні? А проте,

Скажіть, в імʼя чого ви живете?..

Шевченко в серці Україну ніс,

А спрут з орди в нікчемність вас возніс...

Пан Біг святих вас збавив милостéй,

Чекайте з його палестин гостей...

Зрадливці пастілу хоч і їдять,

Та на сто сорок верств земних смердять...

Пиши їх маслом, до небес вознось,

Це не спасе їх калічну конозь...

...Од хліба й слів мені перепада

Той щем душі, за котрим ніц встида...

З нужденними я творчо поділюсь,

Адже за мною Україна-Русь!..

20.10.2015р.