Виктория
АБРАМОВА
 

* * *

Краса и тишина аллей.
Беззвучно падает листва
Пирамидальных тополей...
Заметна неба синева
Сквозь облака, что далеки,
Полупрозрачны, как шифон,
И нежен розовый их цвет...
Лучей закатных мягкий свет
Струится по верхушкам крон...
Под вечер небосклон бледней,
Заката пламя – всё алей,
И зримы осени шаги,
Хотя пока они легки...

Константин
ВАСИЛЬЧЕНКО
 

* * *

Займётся день, продолжится интрига.
Наполнят чашу ядом иль вином,
Не можно угадать. Войдёт ли в дом
Доселе не прочитанная книга?

Что завтра будет день и будет пища,
Дай Бог, чтоб так, и не в последний раз.
Чтоб оставались силы про запас
И заросло травою пепелище.

Лишь Солнцу подобающа корона,
Лишь звёздам быть достойно наверху.
Нести добро – ниспослано стиху,
Врачуя совесть, слыша боль и стоны.

Грядущий день любовью прорастёт,
А остальное, в сущности, не в счёт.

Ольга
ВОРОБЙОВА
 

НЕСТРИМНА ХОДА
 
Золотава осене, не треба
Проводжати літній зорепад.
Та невже у цьому є потреба,
Що тепло скотилося на спад.

Лиш поглянь, як грають ще заграви,
Гупотінням бавляться сади.
Ще на ріках діють переправи,
Так що в зиму, Злато, не іди.

Не лякай нестримною ходою
Ластів’ят на гойдалках-дротах,
Помилуйсь вербою молодою,
Що лягає тінню на мостах.

Не спіши з негодою, капризо,
І дощем нудним не набридай.
Надсилай, як водиться, сюрпризи,
Та роки, прошу, не викрадай.

Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

Красою ти вбиваєш наповал.
Слова твої не чув... Мене тримала
Над прірвою, де йшов дев'ятий вал.
Чого тобі насправді було мало?

Слова знайшла такі, що я й не знав
Про їхнє існування в цьому світі.
Незвіданого диво... Новизна
Тіней і світла грається на лікті.

Відродження всміхається тобі,
Середньовіччя супить тóнкі брови.
В столітті чи у будь-якій добі
Ти будеш незрівнянною в любові.

Чому митець про тебе не писав
В картині чи поезії високій?
До ніг тобі вклонились небеса,
До тебе, наче вічність, пару кроків.

І хвиля по спині збігає вниз...
Електрика між нами струмом далі...
А далі, де б не був, зі мною скрізь
Твій постмодерний профіль ідеальний.

Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Тиша. Туга. Сон. Надія.
Сміх. Печаль. Сльоза.
Самота. Зажура. Мрія.
Небо. Бірюза.

Пісня. Думка. Птах. Безмежність.
Зустріч. Диво. Світ.
Грім. Тривога. Сум. Бентежність.
Час. Робота. Піт.

Ясність. Дощ. Веселка. Свіжість.
Сад. Трава. Роса.
Дівчина. Кохання. Ніжність.
Молодість. Краса.

Сергей
ДУНЕВ
 

* * *

Ещё тепла и света вдосталь,
Но дни уже не так долги.
О, как непросто, как непросто
Земные завершать круги.

Но мы надежды не теряем,
Нам сил ещё не занимать.
Мы будем в следующем мае
Любимых к сердцу прижимать!

Зима нам души не остудит,
Сердца морозом не скуёт.
Гул ледохода мир разбудит, –
Нас половодье чувств зальёт!

Михайло
ЖАЙВОРОН
 

* * *

Осінні вітражі – на тлі небес,
На склі калюж, на золоті міжлистя,
Де кожен порух пензлика – протест
Усім відтінкам сірого розхристя.

В прожилках синіх світиться душа,
Відкрита вся – від кореня до віття.
Згусають сотні сонць у вітражах –
В розбитих скельцях бабиного літа.

До листя липне стежечок смола,
Чіпляється за павутину вітер.
Крихких суєт мозаїка зі скла
Спалахує від кольорових митей.

І сіється насіння по світах
З божественних плодів земного раю.
Пора осіння справді золота,
Хоч за душею золота не має.

Ірина
ЖУРАВЕЛЬ

* * *

Павутинкою сірою спогад упав на скроню,
Певно осінь надворі нитку свою пряде,
Я візьму павутинку у теплі свої долоні,
А вона розтане і тихо у даль піде...

І за нею підуть усі хмари осінні і смуток,
Я залишуся тут і рукою махну: прощай,
Повернуся спиною і знову піду по стежці,
Що за вітром пливе, якщо хочеш, мене шукай.
 

Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

Які холодні нині ночі
Й смарагди-рóси у полях!
А Осінь мружить сині очі
Й рахує хмари в небесах...

Які яскраві нині ранки
Й багряне сонце над ліском!
А Осінь виткала серпанки
Й запнула луки за селом.

Яка прозора, тиха днина,
Блакитне небо й далечінь...
А Осінь, ряднами рудими,
У пéчах лагодить черінь.

Рубає дрова, груби топить,
Давно спалила бур'яни.
Розвіяла той теплий попіл...
Піде й теплó... Аж до весни.

Михайло
ЛЄЦКІН

* * *

Колись від віку чи інфаркту
Насмілюсь я кінці віддать –
То з приводу такого факту
Прошу родину не ридать:
Це ж так природно в нашій вірі –
Земне завершити бутя
Й спокійно відлетіти в вирій,
Звідкіль немає вороття.

…Та поки що буя життя
І відміря по повній мірі –
Й душа у заповітній лірі
Живе ще, чиста, мов дитя!
І ранки ще, росою вмиті,
Переливаються у дні –
І я радію кожній миті
У Всесвіту на світлім дні…

Игорь
МАРКЕС
 

* * *

…В моих садах давным-давно
Уснула осень, столь беспечно…
Ей, право-слово, всё равно,
Что сон её продлится вечность…

А я стою среди листвы,
Окутан вязкой тишиною,
Свои листает осень сны,
И снами делится со мною…

И не проснуться, не уйти,
Сады туманами укрыты,
И перепутались пути,
И строки старые забыты…

…В моих садах давным-давно
Уснула осень, столь беспечно…

Ольга
МУСІЄНКО
 

* * *

А хочеш – я стану тобою,
Вживлюсь пагінцем в твоє тіло.
Не чарами, не ворожбою,
А серцем гарячим, зболілим…

Щоб світ так, як ти відчувати,
І знати твою кожну думку,
В глибінь твоїх снів поринати,
Шукаючи в них порятунку.

Від чого – ти сам добре знаєш…
Он гілочка вкрилася цвітом,
Хоч осінь надворі шугає
І бавиться в піжмурки з вітром.

Мороз свої витріщив очі:
Угледів квітуючу гілку.
Він знищить той квіт опівночі,
Загорне в студеную плівку.

Не хочу я так, як ця гілка,
В холодному світі вмирати.
Секундна вицокує стрілка
І просить мене почекати…

Людмила
НЕКРАСОВСКАЯ
 

* * *

Опять глазам прозренья хочется,
Чтоб чистоту небес впитать
И звёзд высокое пророчество
По книге Космоса читать,
Живописать земное, бренное...
Но лишь слова в строку сложи −
И потеряется Вселенная
В необозримости души.

Евгений
ПУГАЧЁВ
 

* * *

И вот душа пустила корни
в открывшуюся высь,
туда, где чисто и просторно,
где истинная жизнь,

где ничего уже не значит
пустая суета,
где счёт уже сполна оплачен –
всё с чистого листа,

где только тишина объемлет,
где оживают сны,
и на покинутую Землю
струится свет луны.

Евгения
ПУШНОВА
 

НОЧЬ
 
Ну кто там из небесных сфер
Залил дождём весь этот сквер?
И только с ночи до зари
Не спят трудяги-фонари.

По сторонам, как будто пьян,
На свет их пялится туман,
Не огибая мокрых луж,
В них растворяется к тому ж.

А, обходя наш старый дом,
И всё вздыхая о былом,
Под серым выцветшим зонтом
Гуляет дама в золотом.

Людмила
СВИРСКАЯ
 

* * *

Цепляется последней запятой
Разбитая строка за пальцы веток.
Беда – за горем, горе – за бедой,
И радости пылинка – напоследок.
Ещё один октябрь – бесстыжий лгун.
Надежды нет – ни четверти, ни сотой,
Ни золота, ни меди. Лишь чугун.
А значит насмерть заперты ворота.
Я как-то неожиданно из строк
Растягиваю клетку на коленях.
Блюз капуччино и тяжёлый рок
Теперь уже не многое изменят.
Какое там «печаль моя светла»?
Разъят, распорот этот мир холодный.
Сметает, словно крошки со стола,
Нас эта осень всех поочерёдно.

Виктория
ТИЩЕНКО
 

* * *

Синий цвет осеннего замеса.
Намекают шорохи и вздохи,
что туманы – смутные завесы
в неприворожимые эпохи.

Плач Рогнеды, вторенный стократно
разливным дождём по склонам-кленам.
И кирпичный взгляд шестидесятых
с томиком стихов со стадионов.

Свет вечерний вёрсткою газетной.
И дворов бессчётные подсобки.
Вслед идти – последышем – по следу,
вдрызг стирая грубые кроссовки.

Патефоны окон. Порт мелодий.
Вот одна... В каком возникла веке?
И в ракушках гулких подворотен
привиденье моря – встречный ветер.

Надежда
ФУРЗЕНКО
 

ВЕТЕР В ЛИЦО
 
Я стою на ветру в непогоду.
Все порывы встречаю в лицо.
Не прошу прыть унять мне в угоду,
А пытаюсь услышать словцо.

Может быть, перешлёт мне приветы
От далёких и близких людей,
Что разбросаны где-то по свету, –
И у них нынче ветреный день.

Наблюдаем одни мы рассветы,
И закат нас чарует один,
И внезапно врываются ветры,
Чтоб напомнить, что мир наш един.

Ветру нет ни границ, ни пределов –
Пролетает вольготно везде.
Так же было за прадедов-дедов.
Не удержишь свободу в узде.

Так же чувство любви своевольно:
Игнорирует сердце запрет.
Свежий ветер несётся привольно.
В нём волнующий вечный секрет.

Любовь
ШЕМЧУК

В СТИХІЇ ПОЧУТТІВ
 
Як добре, коли у житті тебе хтось розуміє,
Хоч в кожного доля і думка знайде́ться своя…
У вир почуттів поринаєш ти, наче в стихію,
Коли наші душі бентежить ще спів солов’я.

Як добре, коли відчуваєш, що справді кохана,
Тоді навіть вітер цілує і пестить чоло…
Коли ти у світі єдина, найкраща, жадана –
То щастя, мабу́ть, яке врешті тебе віднайшло.

Та палко любити – насправді шалена стихія,
Коли з головою накрив океан почуттів.
Неначе тайфун, те кохання в тобі шаленіє
І стримувать важко себе, хоч би як не хотів.

Приходить довіра і ти приростаєш душею
До того, хто серцю твоєму миліший за все…
Та в парі любов і розлука крокують землею –
Не знаєш, що завтрашній день ще тобі піднесе.

…У муках розлук і любові я вижити мушу,
Хоч біль не проходить і пам’ять пече кожну мить…
Кладу на олтар почуттями обпалену душу,
Допоки жива, я ще хочу і вмію любить.

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/