Костенко Геннадій (Юрій Ош)

Так захотілося, щоб знов

прокинулись душа і тіло,

на річці крикнути: «Агов!» – 

і серце щоб затріпотіло.

Від голосистої луни

до виднокола скресне крига

і сонцемовної весни

розкриється велика книга.

І хочу знову прочитать

зеленоокі три сторінки,

пестливо їх перегортать,

мов білопінні перса жінки.

     ЧЕКАЮ ЛІТА

Таке ж неначе сонце золоте

мені в холоднім небі світить,

та шепче вітер за вікном про те,

оголені що мерзнуть віти.

Здається іноді, на видноті

й саме гаряче сонце мерзне,

бо на такій космічній висоті

усе живе сьогодні меркне.

І наче в грудях серце замерза – 

тихіше б‘ється на півтону…

Дивлюсь на диво-сонце в небесах,

як на божественну ікону.

Коли ж весна лелеченьки крилом

розбудить сонячну лелітку?

Бо учорашнім я живу теплом

і… все життя чекаю літа.

       ХРЕСНИЙ  ХІД

Вони зіткнулися на перехресті.

І він узяв її на руки, мов дитя.

Поніс, неначе ходом хресним,

що йшов через усе життя.

         ВОГНИК

У житті на кожнім кроці

сяє вогник золотий мені,

він колись на тому боці

ледве блимав у сліпій пітьмі.

Річку ми у час той милий

любо так тоді перепливли

і багаття розпалили.

Вогник заспівав, мов дві бджоли.

Полетіла пісня-квітка

за далекі доли і моря…

Ти у мене світла-світла,

аж прозора, начебто зоря.

         ОСВІДЧЕННЯ

Нещодавно подививсь на місто – 

глянув, ніби з іншої орбіти,

щось побачив серцем пломенисте – 

став душею наче молодіти.

Величаво дивляться у небо

святодзвонні сивочолі храми

і мене притягують до себе,

мов напутній хрест моєї мами.

Так люблю оселі ці Христові,

а за ними – тихоплинну річку.

На ознаку вищої любові

в храм піду й поставлю місту свічку.