Книжки, які читають в Україні

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

З книги „ЄДНІСТЬ ЗМІСТУ І ФОРМИ", Дніпропетровськ, Журфонд, 2007, наклад 2000 прим.

        В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ:

,,НАШІ ЗМАГИ – ЛИШЕ ПОЧАЛИСЯ…"

                Балада-монолог

,,Новые" й ,,нові" – вже обнялися,

Знову, як було колись, брати…

Із гнилих окопів підвелися,

Щоб Вкраїноньку занапастить…

А тобі, запроданий народе,

Що робить на фоні цих обійм?

Карабін куплять чи щось навроді,

Припасать набої для обойм?

Комуняки – вміють домовлятись,

Фальшувать слова і сторінки…

Іменним мавзером забавлятись

Комісарам – не на всі віки…

Іржавíють ґрати в кам’яницях,

Рух – свої позиції не здав…

Неня наша – більше не служниця,

Та не хоче знать про це удав…

,,Новые" й ,,нові" – геть затялися:

Мріють ,,осяйний" ГУЛАГ звести…

Наші ж змаги – лише почалися,

Шлях наш – до МЕТИ!

                      КОМЕНТАР

                               ДО

               СЕРЦЕВОГО БОЛЮ

                               НА

МОМЕНТ ДЕМОНТАЖУ ДЕМОНІВ

                                З

                           циклу

             ,,Мої київські фрески"

                                                                               Галі

...Київ древній і Київ сучасний

В повній мірі щасливо-нещасний…

Спраглий спити сповна свого чару,

Що пролився цикутою в чарку…

Він катує, та він і голубить:

Водночас ненавидить і любить…

Повні сонця й пітьми ромби-рами…

…Де мій ключ од воріт його брами?..

На питання це щоб відповıсти,

Слід каштаном хоч раз би зацвíсти…

Та сьогодні – хуртеча, замети:

Біль під серцем – мов комір комети…

Як той біль мені коментувати,

Йдучи демонів демонтувати?..

Р.S.

…Щонайліпшим фіналом до дохлої драми

Служить меч у замковому отворі брами…

10.01.2007р.,

м.Січеслав.

                   ЗНАК РАБА

                       Холуйские святители успеха,

                       На шеях ваших рабский бубенец.

                                                                   Г.Емін

Пощез ваш Бог, ревнителі сваволі,

Лжепастори із ґратами в очах.

Упізнаю ваш смертний лик поволі – 

Дарма, що ледве жевріє свіча…

Ви, людожери власного народу,

Ви, підлі бузувіри сатани,

Як зважились ви меч піднять на Вроду,

В ГУЛАГ спровадить Матір без вини?

Я зневажаю ваші нагороди,

Одержані ,,не за життя в раю…"

Вас прокляли навічно пущі й води – 

За те, що в серці ніжили змію…

У вас є все – від пенсії до дачі,

На скронях –  ,,благородна" сивина.

Живуть із вами внуки неледачі,

Троянди заглядають до вікна.

А восени, як безсловесні зорі

В сади відставниківські срібло ллють,

Вам дички-політв’язні з жахом в зорі

На ґанки зла гнилицями плюють…

Ви ходите з апломбом на уроки – 

Допитливість вас тішить в школярах.

А совість що? Вона – суціль навроки,

Як і ті зеки, стріляні в ярах…

Та прийде мить правдивої покари, 

І встануть грізно з крижаних гробниць

Гулагівські Дедали та Ікари,

І ви упадете безтямно ниць.

І будете, як пси, благать рятунку,

І скиглити: ,,Така була доба…"

І зарида, як в драмі з-за лаштунки,

На ваших шиях дзвоник – знак раба!

              НА СТЕРНЯХ БОЛЮ

На стернях болю в чоботах – не ходять,

На стернях болю більше – босонíж…

І навіть, як надії – кров’ю сходять,

І навіть, якщо в спину – фінський ніж…

На стернях болю безнадія – в тузі, 

На стернях болю горе – у журбі…

Та слово – не впаде до ніг катюзі,

Та серце – не зачерствіє в злобі…

На стернях болю – видно Ойкумену,

На стернях болю – всенький Білий Світ…

Лиш раз всього – звіряв чуття Знамену,

Лиш раз – до серця брав калиноцвіт…

Мій день – не в лабіринтах коридорів,

У котрих – пíтьма і у котрих – чад…

Душа звугліла в кратері роздорів,

Душа повстала проти калічат…

Мій аргамак підків стоптав немало,

Але – надійним був при стремені…

По вітру суче вим’я ніс тримало, 

Як босе серце гнали по стерні…

Тепер сюди – кати на прощу ходять,

Тепер тут – і капличка, й – квітники…

А фарисеї – й досі верховодять,

І чемно так беруть під козирки…

                        МОНОЛОГ

                  БЕРНАРДА ШОУ

    ПІСЛЯ ВИКЛЮЧЕННЯ З КЛУБУ ДРАМАТУРГІВ

Нарешті, сталося: я – народився вдруге,

Нарешті, маски зірвано з облич…

Віл творчості чоло своє моруге

Вже не поставить в ряд псевдовелич…

Нарешті, скоїлось: завіса чемна – впала,

Означилося, хто ви, лжебрати…

Злобá – над серцем чорний хрест вкопала,

Безсила на Голгофу понести…

Нарешті, звільнення: з пітьми, з розщелин

Виходжу… Долю – кинуто на кін…

І то дарма, що кільканадцять щелеп

Просяяли: мовляв, спіткнувся кінь…

Не кінь, а – віл… Це треба пам’ятати,

А де було, щоб не ревли воли?

Та обійдуся й без напівцитати:

День – слово правди зводить на вали…

Виставу – розпочато… Гонг – ударив,

Суфлера – гнать із серця: надто впрів…

Хотів би ще подякувать нездарів:

Без клубу – геть розвиднівся, прозрів…

Що втратив я: заздростящу сволоту,

Ліврею, у якій швейцар – мудрець?..

Що віднайшов: корону щирозлоту,

Яку возніс на голову Творець?..

Питання непрості, але – насущі,

І їх, я певен, висвітлить майбуть…

Комусь драматургія – райські кущі,

Для мене – БІЛЬ, що кличе в незабуть!..

                   ЕМІЛЬ ЗОЛЯ:

       ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

                З САДУ ОЗАРІНЬ,

       АДРЕСОВАНИЙ ТРОЯНДІ САМОСПАЛЕННЯ

Трояндо на околиці сум’ять,

Для кого у живий вогонь вдяглася?

На вістрі болю дні мої сурмлять,

Хуртеча літер в Книзі Дат – вляглася…

Трояндо на околиці зітхань,

Верни мені своє благословіння.

Звільни слова з лещат злих потерпань,

Ввійди в крамольну святість омовіння…

Трояндо на околиці мовчань,

Помовчимо удвох – так серцю треба.

Приковані до Арки Величань,

Слова й пелюстки часом – вартіш Неба…

Трояндо на околиці чеснот,

Які іще слід вигадать чесноти,

Аби з твоїх пелюсток, наче з нот,

Роса не квапилась в хисткі марноти?

Трояндо на околиці прозрінь,

Стою при слові, мічений тобою.

Закутаний у ґлум ста озарінь,

Беззахисний, мов цвіт – перед судьбою…

Куди іти, кому і що нести?

Слова мої – холодні самопали…

Мій розвидню, прости мене, прости – 

За гріх, який все зрячим – не прощали…

Я – той, що творить цвіт – на пустирі,

Я – той, чия Безбожність – рівна Богу.

Я – той, що знає: пси і упирі

,,За так" не знімуть з слів моїх облогу…

В саду моїх сум’ять – квіток, квіток,

Тобі ж над цілим сонмом – перевага:

З тобою лиш зійду на той місток,

На котрім в парі – Совість і Відвага…

Трояндо, оркестрантко Чистоти,

Журбиночко очей моїх гаряча,

Яви крізь морок зваб своїх персти:

Жага твого меча – животворяча!

            ЕММА АНДІЄВСЬКА:

       МЕТАФОРИ В КОЛЬОРІ…

Шукає барва пензель мій, шукає,

Як сіроманець, що в югу втікає.

Шукає барва пензель, світла просить,

Душа ж, мов юна покритка, голосить.

Про що – голосить і за ким – голосить? – 

Мо’, за серпом, що жмуток сонця косить,

Мо’, за зорею в сні на оболоні,

Яка вагітна вовком в чеснім лоні…

Шукає барва пензель швидко, кволо – 

Так зéрнятко шука пташине воло,

Шукає так гачок форель в лагуні,

Як хтиві губи – недостигло-юні…

Шукає барва настрій, тягне нитку,

Мов дід і баба – на городі ріпку:

Мозольний труд, та він – не є принука,

Важка ця барва – наче каменюка…

А чим її, стокляту, розлупати,

Щоб в час і простір сходи прокопати?

Аби весь світ примружив гострі очі:

Ця жінка, справді, знає, чого хоче…

Не лише знає, вибачте, а й – МОЖЕ,

Тримать цей хист в запасниках негоже…

Цар-образ виривається із плями,

Мов немовля, що хоче циці мами…

Ще в мозку, на горі, не чути світла,

А барва, мов язичниця, розквітла.

Іде вона, не знаючи доріг,

Несе в саквах з калиною пиріг.

Що ж, може, будем ниньки з пирогами – 

Раз ґрати рвуть стокольорові гами…

Шукає барва пензель мій, шукає,

А слово збоку дивиться й – зітхає…

              ІДУ НА ВОГНІ

Мій літак ще летить, ще – летить,

Тополина під ним шемретить…

Тополина? О ні – Україна!

В двигуні – дивна сила двигтить…

Мій літак ліг на праве крило,

У пілота – в краплинах чоло…

Уловили радари тривогу:

Перехоплювач чи – НЛО?

Мій літак, як і я, – без броні,

Все, що маю, що є – у мені…

Таємниця для недруга в тому,

Чом іду на вогні… 

Мій літак уже видно з землі,

Хоча він ще, кохана, – в імлі…

Вже прогавкали тричі зенітки – 

На знак ,,плі"…

А літак все летить і летить,

В двигуні – дивна сила двигтить…

На маршрутці у штурмана – Воля,

Котру тра’ освятить…

Чим освятимо Волю, брати?

Не збавляє літак висоти…

Шаленіють на кресах шаленці

Від кривавої мсти…

У ефірі – погрози і крик:

Лютий звір переходить на рик…

Хтось звільняє приземлення смугу,

Хтось – розкрив патерик…

А літак – все летить і летить, 

Де взять сили кермо відпустить:

Прикипіла рука до штурвала,

Зірка в вічі мигтить…

Що це, входимо, Галю, в зорю?

Скрежет болю в суглобах… Горю…

Воріженьки – корчами взялися:

Йду на прю!

Я – на прю… А вони – на таран…

Земля слуха Софію Лоран…

У ефірі – то лайка, то – пісня…

Моє Небо – мій Лан… 

А літак – все летить і летить,

А літак – все летить і летить,

А літак – все летить і летить…

…А…