Костенко Геннадій (Юрій Ош)

       ПАМ’ЯТЬ             

Щоб на батьків супокій

не лягли отави,

я би пам’яті моїй

пам’ятник поставив.

        КАВУН

Голодний рік, той, сорок сьомий…

коли вже їсти не хотілось,

а просто, наче від утоми,

душа утискувалась в тіло…

Ми на колгоспному баштані

хотіли кавунів нарвати.

Та раптом, ніби на екрані,

гаряча куля – впала мати.

Стою у полі. Зірка в небі.

Застигло серце в дикім горі.

Палає місяць-срібний лебідь.

Застряв кавун у мене в горлі…

    СОРОК СЬОМИЙ

За батька, вбитого солдата,

я хлібний мав такий пайок,

що від продмагу і до хати

міг проковтнути той шматок.

За ті нещасні триста грамів

мене у черзі тисли так, 

що крикнути хотілось мамі:

«Умру, матусю, натощак!..»

                 33

33…

Наче цілиться просто у мене

розпроклята очкова змія,

і під поглядом злим і скаженим

розіп’ята Вкраїна моя.

33…

В тридцять три розіп’яли Христоса.

На просторах козацьких степів

в тридцять третьому випали роси – 

смертоноснії роси катів.

33…

Ніби стискує боляче зашморг

на страждальницькій долі моїй.

Стільки виморив люду нізащо

більшовицький отой буревій!

33…

За померлих помолимось Богу

і… в майбутнє не спиним ходи,

бо так довго збирались в дорогу,

а тепер – ні туди ні сюди…

Скільки йтиме народ на голгофу,

щоб воскреснути вже назавжди?