Які ж ми великі, коли зазирнути у себе!..

Михайло

ЖАЙВОРОН

* * *

Ти не знаєш, чому, і не вíдаєш, звíдки тривоги.
Все тугіше натягує обрій свою тятиву.
Прямо в яблучко серця націлене вістря епохи,
У якій у ладу я лише із собою живу.

Роз’їдає перила балконів чорнобильський стронцій,
І здичавілу землю у снах переорює плуг.
Витікає у темінь розплавлене золото сонця,
Із якого чеканить монети мій недруг і друг.

Уже сходять у душах посіяні зуби дракона,
І твердіє лискуча луска у ласкавих словах,
А від правди гіркої лишається тільки оскома,
Від солодкої лжи світ розходиться потай по швах.

Ти не знаєш, чому усе менше людського у людях,
На яких уже навіть хижак позирає здаля.
І тріпочеться серце твоє, заґратоване в грудях,
І затискує горло чимдуж виднокола петля.

І розтоптують небо твоє в придорожніх калюжах,
У всіх смертних гріхах винуватять прадавніх богів.
І плюють у криницю твого родоводу байдуже,
Бо забули, либонь, як виходить Дніпро з берегів.

Як з варягів у греки котилися вповені хвилі,
І мій пращур навчався ходити також по воді.
Запресоване в кулю життя – крізь усесвіт навиліт, –
На круги повертає своя бумерангом завжди.

* * *

Край доріг магістральних, поблизу Чумацького шляху,
Виростали хати між дерев, наче білі гриби.
І селилися бусли, мов янголи білі, над дахом,
І купалися хмари в озерах небес голубих.

На краєчку землі, де ніщо не тривожило душу,
Виглядали мене ще незвідані досі світи.
Битим зоряним склом там латали щоночі калюжі,
А на ранок по них ні проїхати вже, ні пройти.

І я вчився літати... У снах кольорової тиші
Піднімали лелеки мене, як свого, на крило.
Де тепер ви, мої побратими і друзі найближчі?
І якими снігами ті білі хати занесло?

Вже не так зазирають зірки нам у світлу оселю,
Наші тіні крилаті розірвано десь на шматки,
І розорано їх, і засіяно небо і землю,
І розстелено долю, неначе з ікон рушники.

Помолюся на них, доторкнуся до швів і мережок,
Що прошиті крізь мене густими нитками доріг.
І візьму тих красивих птахíв з полотна обережно,
І на волю усіх відпущу за небесний поріг.

* * *

Надпиваю потроху налиті у долю літа
Аж до самих країв золотого уже виднокола,
По краплині дощів, по сніжинці малій на вустах,
Що і досі менí не набили у серці оскому.

Дегустую світанків червоне і біле вино,
І немов сомельє, стережу береги вечорові.
Спілі грона зірок зазирають мені у вікно,
Що аж обертом світ, від якого хмелію в любові.

Вже на дотик і смак усю фальш у словах пізнаю,
Що розведена з правдою так – годі правди шукати!
Кожен п’є свою чашу – і я допиваю свою,
З неповторно тонким і медово гірким ароматом.

Доливаю у вени щораз молодого вогню,
І цілуюся з вітром, хоча ніби з вітром не гоже.
Нічиї еталони смаку вже давно не виню,

Бо для мене тепер найстаріше вино – найдорожче.

* * *

День за днем витікає, неначе вода у пісок.
Зупинитися б трохи, струсити з душі позолоту.
Перед кожним стрибком і атлет відступає на крок,
Перед кожним високим акордом стихає і нота.

Це б зібрати всю волю в кулак, як збирає ріка
Усю силу свою із малих ручаїв по краплині,
І розкритися устям долонь у солоних пісках,
І напитися вволю із них серпанкової сині.

Зупинити свій біг, озирнувшись неквапом довкіл,
І почути, як шепче трава і як дихає вітер.
Скільки світу іще за вікном, куди погляд не кинь!
І чи я у ладу зі своїм перетоптаним світом.

І де правда у ньому і фальш. І чи звивиста путь
Приведе до мети, до розмитого ген горизонту.
І вслухаюсь уже, як джерела крізь мене течуть,
Що живили здавен усі русла мого родоводу.

Перехоплює подих від сяйва чумацьких зірок,
І дрібною стає найвеличніша навіть робота.
Перед кожним стрибком і атлет відступає на крок,
Перед кожним високим акордом стихає і нота.

* * *

Зазирають чимдалі в туманні світи астрономи,
За мільйони парсек, у бездонну криницю небес,
І складають по зоряних картах свої паліндроми,
Де направо й наліво однаково пишеться текст.

Де з початку віків і з кінця їх – однакові смисли,
І нізвідки в нікуди насправді той час не тече.
Де і розмір, і ритм – у спіральних галактиках чисел,
І живе там у вимірах інших хтось інший іще.

І на нас, вочевидь, позирають звідтіль астрономи,
І орбіту земну вже давно стереже НЛО.
І немає їх подиву меж – ми у безмірі гноми
Із печерами душ, де зосталося все, як було.

Де комусь всеодно, що із краєм обкраденим буде,
Лиш би хліба й видовищ – а там і трава не рости.
Хтось намазує совість на хліб, аби вийти у люди,
І готовий палити не тільки свічки і мости.

Всякій тварі по парі давала прихисток планета,
І ковчегом пливла у далекі космічні краї.
А тепер і в самої під воду ідуть континенти,
І на розстріл ведуть не чужинці уже, а свої.

Ставлять знову до стінки і пам’ять, і славу, і волю,
Переписують зліва направо і простір, і час.
Та Спаситель ходив по воді і по мінному полю,
І чиїсь паліндроми іще перепише не раз.

* * *

З роками, із віком частішає думка про Бога,
Хоча атеїсту колишньому ніби й не гоже.
А чашу гірку випиваєш за отчим порогом,
Який би не був ти безбожник, волаєш: «О, Боже!..».

Давно вже немає країни, де пуп закопали,
Де замість ікон визирали вожді з-під кашкета,
І клали під ноги старезні хрести, наче шпали,
Котились у світле майбутнє, затиснуті в рейках.

І снилась ночами обіцяна манна небесна,
Ставали сумирно у черги за дрантям ілюзій.
Оманна країна ніколи уже не воскресне, –
Найвищим законом поставлено хрест на Союзі.

Прокручує глобус Всевишній, сміється у вуса, –
Он скільки імперій із їх божествами не стало!
А й досі від величі тої, – ой лишенько! – луснуть,
Аби тільки влізти на трон і вертіти світами.

Либонь, допекла ця планета, на атома схожа,
Що скалкою в тілі живому застрягла між ребер.
Які ж ми маленькі в нейронах галактик, о, Боже!
Які ж ми великі, коли зазирнути у себе!

Нитки Аріадни вшиває у нерви епоха.
Частішає думка про Бога із віком, з роками.
Заходиш у храми і прощення просиш хоч трохи,
А Він зазирає у вічі росою, зірками...

* * *

Всім однакове сонце щоранку встає,
Але кожен малює по-своєму обрій.
Світ змінився. А ми як були, так і є
Десь на хуторі дальнім поблизу Європи.

Нам казали колись у країні чудес,
Ніби див над усе не буває в помині.
То чому ж тоді Бог у пустелі воскрес,
А на нашій святій розпинають донині?

Розсвітає в світах, на душі, на вустах,
Розбиваються вщент і шаблони, й канони.
А на хуторі в нас сходить сонце в бинтах,
І в прокрустовім ложі – вельможі в законі.

Від любови спалахує Всесвіт в очах,
І для інших орбіт хтось возводить чертоги.
А на хуторі в нас іздавен, повсякчас
Розбивають серця об розбиті дороги.

Розпанахана вись пророкує своє,
Хоч гарба ще скрипить на чумацькому трохи.
Світ змінився. А ми як були, так і є
Десь на хуторі дальнім поблизу Європи.

* * *

Захворіла зима, підхопила на вітрі застуду,
Аж захрипла уся від сопрано й альтів хуртовин.
І знесилено впала в перини снігів на спокуту,
Хоч до цього ніколи не мала ніяких провин.

То колись вона брала без жодного спротиву ноту,
І крутила сніжинками білого танцю вальси.
А тепер на права і мороз урізають їй квоту,
І простуджене небо періщить дощем навскоси.

Білу кров із артерій доріг вимиває відлига,
І тумани вилизують в полі розсипану сіль.
І висовують дзьобики гострі бурульки у стріхах,
І за краплею крапля викльовують з розталі синь.

Захворіла зима... І у неї трапляється нежить.
Ртутний стовпчик також час від часу повзе догори.
Міражами весни її душу пора ця бентежить,
І маленькою брунькою серце між ребер горить.

* * *

У Бога немає релігії. Ні мегалітів, ні храмів.
У нього немає ікон зі своїм зображенням.
Крутить, як циган, сонцем, бавиться із вітрами,
Немає йому резону бути на нас ображеним.

Богові однаково – віримо чи не віримо,
Смішать його наші плани, погляди на минуле.
Нам самим вибирати – бути людьми чи звірами,
Носити хрестик на шиї чи замість серця – нулик.

Ніхто ні до чого не змушує – ми самі винуваті,
Малюємо по своїй подобі, обираємо з-поміж себе.
Зиримо за галактики, а дикуни в своїй хаті, –
Лише б украсти, збрехати.. – й прикритися небом!

А Богу нічого від нас не треба, як батьку від сина.
Багато у нього покликаних, та мало обраних.
Смикають люди всякчас із його бороди волосину,
Вплетену в сонячні промені вічного обрію.

* * *

Просинається вітер між літер – поземка мете,
І зі слів розмальовує бурю знічев’я, потроху.
Піднімається вихор – і так починається день,
І відносить за обрій сніжинкою рідну епоху.

І протоптують стежку – і в реченнях зречень нема,
І літають на віхолах нами ж означені віхи.
Білу книгу по білому пише холодна зима,
І зшиває ріку у товсту палітурку із криги.

Хтось розкриє сторінку заінену, вмерзлу у лід,
І піде по сліду хуртовин із мелодій і звуків,
І почує, про що йому шепче поземкою світ, –
І між ребер народиться серце зеленої бруньки.

____________________

Поэзия