ТЕПЛО ЖИВОГО ПОДИХУ
Якщо взяти „за основу“ в моделюванні художнього стану особистості, а надто поетичної, гранично окреслений зріз синтезованої шевченківської світобудови, закодованої в безсмертних рядках про долю, яка „у всякого своя“, стає чіткішою, зримішою, увиразненішою і теза про окремішній, „свій шлях широкий“, на якому, вгрузаючи зболеним серцем в сніги, хмеліючи од любистку почуттів з сопілкою щирості на щемливих устах, поети, лицарі тексту і підтексту, куштують полинові меди натхнення, запрошуючи і нас, читачів, до світлого свята співстраждання, співпереживання, співрозуміння. В цьому плані ужинок відомого поета Юрія Кириченка чи не найбільш промовистий серед його колег, літературних ровесників, які, відбувшись у слові, мають свій програмний еталон довершеності. Що ж стосується безпосередньо Юрія Кириченка, його поетична вертикаль, витворена в часопросторі художньо-естетичного буття, свідчить: маємо талант, олюднений натхненням і роботою, за яким – сакральний світ слова і серця творить єдину, наповнену цілість, подану у нерозривній супрязі з реаліями, де янгол неба ходить по землі, крилатіючи в рядках, сюжетах, образах, охороняючи та надихаючи ключника скарбів сокровенних, незалежних од чужих „імпресій та медитацій“, самоцінно причетних до зримих і зрозумілих сутностей: хай то будуть сніги з Волині, маки з Дніпров’я, чорнобривці з Донбасу чи манускрипти з високогір’я духу. Вірші Юрія Кириченка надаються не лише до вдумливого, вдячного прочитання, проникливого розуміння, осмислення та переосмислення. У ризах тексту і підтексту – риси автора, сучасників, непотьмарені образи з світу звитяг і щирості, любові і гідності. Крізь нетемніючі шкельця таланту прозирає зболена совість не лише художньої свідомості, а й живе, пульсуюче світло, спроектоване в глибину правдочолих, ґрунтовних, людинознавчих начал. Пропоновані вірші Юрія Кириченка, послуговуючись його стилістикою, зберігають „тепло живого подиху“ – дарма, що зима в нинішніх реаліях стійко трима „кругову оборону“. На думку автора, це аж ніяк не завадить моделювати, а відтак, обживати світ вічних територій.
ГАЛИНА ШЕВЧЕНКО,
літературний критик, член Конґресу літераторів України
ЮРІЙ КИРИЧЕНКО
ЗИМОВІ ВІРШІ
ХУРТОВИННА БАЛАДА
Галі
Завірюха-хуртовина ходить полем,
Голова перебинтована, ой, болем...
Завірюха-хуртовина тяжко тужить,
Сивий чорт, скажений дівер, очі мружить...
Сивий зайда обійма її за плечі,
Намагається казать солодкі речі...
Та солодощі його чомусь невтішні,
Родом дівер, брешуть люди, десь – з Опішні, –
З тої самої, де глеки – відзіґорні,
З тої самої, де горлички – проворні,
З тої самої, де зграбні молодиці
П’ють розпачливу жагу з сльози-криниці...
Завірюха-хуртовина прагне втіхи,
Та німі до її болю сиві стріхи:
Не бажають розуміти хуртовину,
Чують, певно, ой, за нею злу провину...
А провина, дійсно, є у сеї діви:
Закохався в її вроду лютий дівер...
Втратив голову, пропив з балади крапку,
Геть за безцінь корчмарисі збув канапку...
А канапа – із Анапи, чорним-чорна:
На ній спить, відтак, жура, що крутить жорна...
Крутить вправо, крутить вліво, крутить, крутить...
І коли вона ручища злі натрудить?
Завірюха-хуртовина тяжко винна,
Незавидна її доленька причинна...
Дівер хтів хуртечі зацній в поміч бути:
Роздобув за срібняки сивухи бутиль...
Але впала з неба зірка, покотилась,
І сивуха – не в той бік перехилилась...
Геть сп’яніла хуртовина окаянна –
Не впізнала у мені свого бояна...
Але я цій діві годен все пробачить,
Тільки б разом з нею в полі гайдамачить..
ЯГОДИ В ІКЛАХ
Ягоди, ягоди, ягоди:
Чорні – у чорнім вінку…
…Серцю так хочеться лагоди –
Ну, хоча б раз на віку…
Серцю так хочеться молодо
Думи голубить свої.
А тільки – холодно, холодно,
Ніч – не для солов’їв…
Нічим сніги розколошкати,
Ні з ким вогонь розвести…
…Можна злий сон наполохати,
Та – не біду відвести…
Вітряно, вітряно, вітряно,
Змроки в душі і – довкіл…
…Доки кохаємо – віримо,
Доти й не знати вовків, –
Тих, що ланами хуртечними
Горе несуть в пазурях...
…Будемо ж гордими й гречними:
Здіймем стволи у дверях…
Пострілу може й не статися,
А тільки, тітко пітьмо,
Зраді сестрицею зватися
Більше, відтак, не дамо…
Ягоди, ягоди, ягоди,
Ягоди в іклах – гірчать…
…Вовк із вовчицею – лагідні:
В лобі – свинцева печать…
ТЕПЛО ЖИВОГО ПОДИХУ…
Сніжить, сніжить – зима біжить, –
На ковзанах, на лижах…
…А серце, Галю, прагне жить,
Мов під прицілом – крижень…
Сніжить, сніжить – зима біжить, –
Бідова молодиця…
…Як солодко її надпить,
У слові відродиться…
Сніжить, сніжить – зима біжить,
А з нею – люта хвища…
…Твоя рука – в моїй лежить, –
До радощів – найближча…
Сніжить, сніжить – ще будем жить,
Ще – будем, певно, будем
Любові й щирості служить,
Сурму краси розбудем…
Сніжить, сніжить – печаль лежить,
Мов плахта, на обочі…
…Кохана, зіронька дрижить,
Від нас ховає очі…
Чого ж бо її подиву
Не вистача зимою –
Тепла живого подиху,
Забутого сурмою?
Сніжить…
СНІГИ З ВОЛИНІ
М. Вінграновському
…Сніги метуть, Марієчко, сніги –
Качок не знайдеш на зимовім прузі…
Ми із тобою їм не вороги,
Але навряд чи й достеменні друзі…
…Сніги метуть, Марієчко, сніги –
Такі глибокі і такі лапаті…
Тобі й мені до слова, до снаги,
Не те, щоб дуже, а таки кирпаті…
…Сніги метуть, Марієчко, сніги,
Не з Києва престольного – з Волині…
Накульгуючи з котроїсь ноги,
Такі непогамовні в часоплині…
…Сніги метуть, Марієчко, сніги,
Їх не один я вигранив у тузі…
Непросто їм в сльоту платить борги
У кайнозойській каторжній задусі…
Сьогодні вони, знаю, на порі
Всього того, чого ми зачекались…
…Білобороді їхні кобзарі
Недарма струн жертовністю торкались…
23.12.2009р.
м. Січеслав.
* * *
Купіть мені, мамо, срібні чоботята:
Я піду в них в сутінь виглядати тата.
Вийду за окілля, стану коло дуба:
Чи не скресне в зорях постать його люба…
Прогарцюють коні, пройдуть богомільці,
Задріма надія в лозах при сопілці…
Але я чекати ні, не перестану,
Перед самим ранком тата в сні застану…
Йтиме він, статечний, у новій чумарці,
Чорний вус заледве умочивши в чарці…
Я гукну щосили, але він – чи вчує:
В хаті, що під цинком, тато наш ночує…
Але, мо’, сьогодні схаменеться татко:
В срібних чоботятах його ж янголятко…
за руку, витягне цукерку:Мо’, візьме
,,Маєш, хлопче, тата, ще й сестру Ликерку.
Хоч живе Ликерка не у вашій хаті,
Та родинні риси щирістю багаті…“
Скреснув сон-дрімота: спи, мала босота,
Голоп’яті ніжки скривдив коло плота…
Татко твій не прийде, в сон твій не загляне,
Чому так і за що, то – невтішна рана…
І все-таки, мамо, хоч на треті свята
Купіть чоботята, купіть чоботята…
* * *
Галі
Під ялинкою – Двоє,
З ними – Катя і Даша…
Новорічних зваб хвоя,
Ненадпитих див Чаша…
Під ялинкою – білка,
Вовк, ведмеді, лисиця…
Приорільська сопілка,
Опішнянська зигзиця…
За вікном – хуртовина
В крижаному кожусі…
Відкорковані вина,
Тост – за творчість, за успіх…
Нерозхлюпана врода,
Непозичена вдача…
Що це все: нагорода
Чи лукава подачка?
Під ялинкою – Двоє,
З ними – Катя і Даша…
Не осипеться хвоя,
Не пощербиться Чаша!
СМІХ, ЯКИЙ НЕ ЗАРИДАЄ…
Л.М.Соболенко
Під лижами зітха січневий сніг,
Зоря у хижі пролісками в’яне…
Всі соболі тайги – до твоїх ніг,
Щоб личко не смутилося рум’яне…
Любове, серце лижі одяга,
Любове, серцю – не страшні замети…
І то дарма, що доокіл – юга,
Дарма, що йти не метри – кілометри…
Ти – десь далеко, ти – далеко десь,
При твоїх снах і щебет, і – калина…
А в усурійських соснах – інший день,
Ніж там, де – Україна…
На лижах відстань цю – не подолать,
Та й нащо лижам – про розлуку знати?
Якби я міг Молочний Шлях прослать,
Аби серед зірок тебе обняти!
Під лижами рипить січневий сніг,
А там, де ти, – Оріль в Дніпро вмерзає…
І чути – сміх, і чути – щебет-сміх,
І чути – сміх, який – не заридає…
ДАВНО, ПІД НОВИЙ РІК…
Спогадальна балада
Безбатченко, але ж – не з дитбудинка:
Під Новий рік і в нас жила ялинка…
Матуся принесла її до хати,
Всміхнувшись: будем, сину, святкувати!
Я був малий, до пояса ялинці,
А в мами сміх тремтів, як рій, в сльозинці…
Я радий був сторукій завірюсі:
Сам Дід Мороз іде до нас в кожусі…
У торбі – ковзани та ще й букварик:
Це ж на наступний рік я вже – школярик!
Маленький мужичок – підпоміч мамі,
Безроленко в старій сімейній драмі…
Я свята ждав, надокучав матусі:
Який зробить дарунок завірюсі?
Я припадав до шиби: уже скоро?
,,Та скоро, дітки“, – бабці голос кволо…
Я дідусеві злазив на коліна:
Так гріла серце усмішка нетлінна…
Колов щоку об чорносрібні вуса –
Покіль не забирала в сон матуся…
Безбатченко, але ж – не з дитбудинка:
Під Новий рік і в нас була ялинка…
Гай-гай! Спливло, гай-гай, подаленіло:
Як ковзани зав’язував невміло…
Як на Різдво Господнє, на Христове,
Матуся пальтечко купляла нове…
Дідусь Василь вдавав, що геть не плаче,
Всміхаючись: як виріс ти, козаче!
Сполиніло, поникло, промайнуло,
А нині – сивим спогадом війнуло.
Провинна в цьому Дашина сніжинка…
…Під Новий рік і в нас жила ялинка!
РІЗДВЯНА МОЛИТВА
ЗА РОДИННИМ СТОЛОМ
Радість непотьмарена в очах:
Сидимо – при Різдвяних свічах…
На столі – напої і наїдки,
Янголи небесні – щастя свідки…
В центрі столу – неня, Божа доня,
Біблія – в її тонких долонях…
Слово Боже – з серця пророста,
На дитячих личках – чистота…
Любимо Тебе, Небесний Отче,
Подаруй благословення зодче:
Хай в родині бережуть святині,
Хай обійдуть стріли зла й гордині,
Хай Душа натхненням воссія,
Славім, Господи, Твоє ім’я!
* * *
В зірчату ніч, на свято, на Йордана,
Наснилась дивно донечка Богдана…
Санчат срібнопечальні полозки
Несли її за сніжні лозняки…
Вітри за нею гналися хуртечні, –
Не хижозубі, а – до жаху гречні…
Крутили жорна ночі вітряки,
Дві рукавички – правили санкú…
А доня з них про щось мені кричала,
Вродливий смуток сміхом пригощала…
Дзвеніли сріблом куті полозки,
Далечиніли тихі лозняки.
Відходили з очей за гриву ночі,
І – тільки доня й батько: очі в очі…
І – тільки рукавички й – полозки…
І – тільки колія санчат з ріки…
В зірчату ніч, на свято, на Йордана,
До батька в сон приходила Богдана…
ЗАБЛУКАНІ СНІГИ
В мені мовчать заблукані сніги,
І годі їх мені розговорити:
Уже – не друзі і – не вороги,
Нема за що їх ганить чи корити.
Я з ними розвітався так давно,
Що нині вже несила й пригадати,
Коли пили прощань терпке вино,
Яке судьба веліла нам подати…
І ось вони вернулися домів,
І ось вони в мені, вже сивобровім…
З яких прийшли доріг, країв, томів,
Чи мандрівні при доброму здоров’ї?
Як їх спитати, як розговорить? –
Мовчать, аж душу огорта зазимок.
Ця безсловесність так мені болить,
Як їх відсутність в зиму – для озимок…
В мені гірчать задавнені борги,
І я сповна готовий їх платити.
Та у прозріння вже катма снаги
Розмовою мій гріх позолотити…
СОПІЛКА,
ЯКА В ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АВТОРА
ПРОХАЄ В ЩАСТЯ СМОРОДИНИ
Янголи мої, янголятонька,
Катеринко, Дашо, дівчатонька!
Я сьогодні – з вами, в родині,
Вірші – відцурались гордині…
Залишúлась в них пізня ласка,
Про лисичку й зайчика – казка…
Це – для вас, кохані, сопілка,
Бо сльозина в мами – не згіркла…
Молода вона, як дівичка,
Що згубила в снах рукавичку…
А коли прокинулась – леле:
В січні в клена – листя зелене…
Катеринко, Дашо, сестрички,
За вікном – віршують синички…
Почастуймо їх шматом булки –
Аби рік цей, дітоньки, збувся…
Янголи мої, янголятонька,
На Йордана будуть ще святонька…
А сьогодні в мене – Народини:
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.