ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат Міжнародної літературної премії

 імені Осипа Мандельштама (2014)

                       * * *

...А жовтолист за спиною горить,

І чим його, скажіть мені, згасити?

Душа чи серце... Хто з них більш ятрить,

І як мені цей біль в собі носити?

А жовтолист за спиною горить,

А жовтолист за спиною палає...

У вірші всю печаль не відтворить,

Дарма, що та на скрипці ночі грає...

А жовтолист за спиною горить,

А жовтолист з печалей всіх сміється...

Як полум’я з льодами примирить?

Душа – не плаче: в сітях згуби б’ється…

А жовтолист за спиною горить,

Кохана, не підходь до нього близько…

Він біль уже не зможе впокорить:

Ти – ще дівчатко… Я – вже не хлопчисько…

…А жовтолист за спиною горить,

Крізь сто печалей – це палахкотіння…

…А дим на стежах розпачу курить,

І над безоднею так низько-низько…

19.10.2015р.

                      * * *

                                                                        Галі

…Бджола на квітку сіла і – мовчить,

А що вона повинна нам казати?

Любов розлукою не доточить,

Хіба, на пам'ять, вузлик зав’язати…

Бджола на квітку сіла і – співа:

Без музики, без голосу, без грому…

Співа, мов царство в квітку зазива,

Яке при ній тут замість космодрому…

Бджола на квітку сіла і – зорить

У саму суть, у глибину матерій…

Як дзумкотуху не боготворить,

Не поселить хоча б в одну з містерій?..

…Моя кохана, бджілка, як і ти, 

На почуваннях знається тривожних…

Торкаючись святої простоти,

Вона причетна до чуттів неложних…

…А світу що? Він – явлений красі,

А цвіту що? Він – служить в третій роті,

Де ми пронумеровані усі

Й прописані у щастя на звороті…

29.08.2015р.

                * * *

…Вірші – молитви божі,

Щирі мої вельможі…

Їм я вклоняюсь тихо,

Аби погасло лихо…

Вірші – мої солдати,

Душу б за них віддати…

Є в цім потреба слушна – 

Творча ще й харалужна…

Вірші – душі повстанці,

Совісті новобранці…

З ними – впаду й зведуся:

В хресну мить віднайдуся…

09.10.2015р.,

на Івана Богослова

                    * * *

…Маки, умиті дощем,

В осінь ввійшли крадькома…

Що їм цей, спільний наш, щем?

Що їм студена зима?

Скоро вони упадуть

В прірву, в безодню, в сльоту…

Що вони там віднайдýть:

Збоченість, згук, чистоту?

Я тобі це не скажу,

Ти мені це – ані-ні…

…В мороці приворожу

Тіні на жовтій стіні…

…Маки, умиті дощем,

В осінь ввійшли чи – ще йдуть?..

…Хто дарував нам цей щем:

Мальви, що в сніг упадуть?..

24.10.2015р.

                  * * *

…Кущ зрадництва відцвів?

Кущ зрадництва – палає!..

…Правитель, що нас вів,

На скрипці блазням грає…

29.07.2015р.

                               * * *

…На сайтах чужих мої вірші – мов жовті набої,

На рідних – мов щирі дзвіночки в росі…

Весни оцієї, мов пролісочок, голубої,

Я з ними іду по кривавій і мертвій красі…

На сайтах чужих їх читають і всує карають,

На сайтах своїх їм пов’язки на чола кладуть…

З ними тихо і голосно в приязність творчу не грають:

Схоже, впевнені: вірші їх не підведуть…

Я це чую і ранком, і смерком, а більше – душею,

Як це чує комбат, що не вірить олжі…

…І коли новий вірш входить в суть, як в траншею,

Почуття обживають нові рубежі…

25.07.2015р.,

м. Січеслав

                       * * *

…Чорна земля мене любить здаля?

А бруки? Зблизька? Ні, не схоже…

Чорна земля мені в ніч промовля

Тепле щось, геть не вороже…

Чорна земля з материнських щедрот

Невідворотність вділяє…

За її вдачу стрíлять в народ,

Котрий колін не схиляє…

Чорна земля – се рахманні поля,

Чорна земля – се степи, се долини…

Чорна земля – ордам чол не схиля,

В найми не ходить до глини…

Чорна земля, найчорніша, – отут,

В нас, Україною зветься…

…Чорна земля – найсвятіший редут –

Ницості не продається…

09.10.2015р.,

на Івана Богослова

                     * * *

…Чорної ночі чорна земля

Білих снігів чекала…

Тінь безшелесну хижа петля

З ста роздоріж спіткала…

…Йшли гайдамаки рушить палац,

Довгі ножі святили…

Кров’ю обагрений, з бою, палаш

Узбіч макітр мостили…

Тиша громова, тиша німа

Впала на прядку й просо…

Волі немає й правди нема,

В серденьку – безголосо…

…Чорної ночі чорна земля

Білих снігів чекала…

…Ворон, зневаживши смерть і гілля,

Клюнув між віч шакала…

06.10.2015р.

                                  * * *

…Матінко серця, ліщино, чом невесела, сумна?

Що з тобов стало, дівчúно, в чім твоя щира вина?

Губи заплакані й стерплі, очі, з порання, сумні,

Фарби нещирості теплі, та чи відрадно мені?

Хто тебе, сестро, зобидив, хто тебе розчарував?

Дім нені-батечка встидив, щирістю не вдарував?

Носиш в собі таємниці, біля яких – кажани,

Розмисли степу – не ниці, що їм з чужої вини?

Матінко серця, ліщино, ліків од болю нема,

Ой же, яким це ти чином в згірклому горі німа?

Винесла душу з багаття, стала в судьби на межі,

Тут, де любов і прокляття, світла й пітьми вітражі…

Я їх очима не бачу, але почую в імлі,

Порохом слово присмачу, впавши чолом до землі…

…Матінко серця, ліщино, чом тобі журно в снігах?

Смерть – лиш черговий спочинок лодій, що в цих

                                                                         берегах…

23.09.2015р.

                        * * *

...Метелики – з безтямства на свічу,

І падають, обпалені, на трави...

А я дивлюсь на тебе і – мовчу,

А десь далеко світяться заграви...

Метелики – летять... І що їм ще?

Метелики ще ніц не відмигтіли?

...Я цілував уста твої натще,

Слова з безчестя хтивості хотіли?..

Ти – прагнула взаємності: була

На ліжнику в чім неня народила...

Шукала в моїх мареннях тепла?

Сама, як той метелик, гріх святила?..

Метелики не відали, що там,

Над блідим вогником, їх жде погуба...

Їх танець чимсь нагадував тамтам,

Ти не завважила цю схожість, люба?..

20.10.2015р.

                    * * *

…Ми не вінчані, та – люблені,

Ми – в Оріль-воді… 

Почуттями в ніч голублені,

Щирі, молоді…

Ми в чуттях не потолочені,

Радощі – в очах…

Ніжні трави – не зурочені,

Ранок – не прочах…

Все у нас, вважай,  попереду:

Пісня, полини…

Шлюб коли? В наступну середу,

Губи – з таїни…

…Ми – навпомацки вже люблені,

Але – хто це зна?

Таємницями голублені:

Ти і я, й – весна…

27.07.2015р.

                        * * *

…Ми, вполювавши лося, їли м’ясо,

Пили червоне, мов гранат, вино...

А позирк твій світився хтиво й ласо,

Було це і недавно, і – давно...

Я знав тебе... Була ти балерина,

Не просто балерина – о-го-го...

В чужих руках не вперше м’ята глина,

Про тебе написав би й сам Гюго...

Мені писати ніц не випадає,

А от на ліжники – не первина...

Душа опісля болісно ридає:

Невже вітцем твоїм був Сатана?..

Отож, пили і їли, і – сміялись,

І дорогі палили цигарки...

І вуст блудниць торкатись не боялись,

Виходячи до берега ріки...

Ліс – усе бачив... Ліс терпів ці згуби,

Ліс – не судив: хіба він судія?

А ти перефарбовувала губи,

І запонки в манжетах правив я...

Та ось пальне залито в срібні баки,

І хтось комусь зізнавсь, що він – масон...

...По саму суть потоптані кульбаки,

Ридали тихо з серцем в унісон...

...Ми, вполювавши лося, їли м’ясо,

Пили червоне, мов гранат, вино...

А погляд твій світився хтиво й ласо,

І ти нудилась геть без кімоно...

Я – м’яв цигарку: хтів тебе позлити?

Вино до втіхи плоть не привело...

...А хтось – затявся мимо чарки лити,

А джип сигналив: те ще зле мурло...

20.10.2015р.

                         * * *

…Поети не змагаються з охранкою,

Поети пишуть вірші про вино…

Чекістське зло за траурною рамкою

Смердить, мов тричі гашене вапно…

Поети – сіль землі, що налаштована

На смак овець, верблюдів і людей…

А що невчасно іноді куштована,

То в цім не винен лірик Амадей…

Поети йдуть незнаними дорогами,

Непізнані ніким, вони – ніхто…

І, якщо впали десь, перед відрогами,

Поставить хрест по них лиш дід Пихто…

Але спасибі буде хай і дідові, – 

Тому, який книжок їх не читав…

…Митці належать беззавітно світові,

Який розкутість мислі привітав…

21.08.2015р.

                           * * *

                                       Ліді Василівні Кириченко

…Народила мене неня в Копанях,

І відтоді я боржник їх день при днях…

Народила хуртовинної пори,

Коли в небі замерзали явори…

З того часу я морозів не боюсь:

В мить останню їм одним лиш помолюсь…

Холоди – мої пекельні братани,

Кимсь же сказано: на них – нема вини…

Пуповина моя в них на дні лежить,

Вона знає: доки скніти, доки – жить…

…А по бруках я, здається, відходив:

Власну смертоньку в долонях народив…

23.09.2015р.