Жихарєва Тетяна Миколаївна
 народилася 6 травня 1972 року на Кіровоградщині. Закінчила Кіровоградський педагогічний інститут ім.В.К.Винниченка. Працює вчителем української мови та літератури в МБОЗ «ЯСШ №15»Дипломант Міжнародного музично-поетичного фестивалю "ЯЛОС", лауреат Міжнародного поетичного фестивалю "Пристань менестрелів". Керівник Ялтинського відділення Спілки письменників Республіки Крим.

Про себе

Коли біль допікає чи страх,
Чи розпука стоїть за плечима,
Тоді посмішка грає в вустах,
А душа лише плаче очима.
Коли гнів розбирає чи лють,
Аби в лайці себе не споганить,
То вуста мої жарти пошлють,
Тільки погляд довкола все спалить.
Та коли вже ніщо не гнітить,
Коли радість в обіймах зі мною,
Серце в захваті стане на мить,
А душа усміхнеться сльозою.
Ти вже образ сплекав? Підожди…
Все це так. Але не завжди.


***
Розбризкалось сонце навколо
В махрових кульбабах рясних .
І стало веселим враз поле:
Спустилося сонце до них.
Павук по тонкім павутинні
Пробігся струсити росу.
Додасть він ще плетива нині
В ранкову спокійну красу.
Скупалась пташина у травах,
Росу просто з квітки спила.
Хмаринок весела отара
По небу до сонця пливла.

На баштані

А на баштані пахощі такі!
Десь тут поспіли дині і сховались.
Їх всолодили промені палкі,
А ще дощами круглі упивались.
А хто це тут в огудинні сидить?
Колюче плетиво я бережно відсуну.
Так це ж кавун поспів, що аж рипить,
І диню заслонив – свою красуню.
Ну що ж, то заберу я вас обох,
На наш обідній стіл ви підете у парі.
А щоб ваш кавунячий рід не всох,
Я збережу зерно аж до весняних чарів.

 Свіча

Тремтіла у руках твоїх свіча.
Такий же трепет зблискував в очах.
Твій подих коливав нічний вогонь.
Тепло пашіло із твоїх долонь.
Твій погляд за вуста все говорив:
Просив забути і згадать молив…
Змагались між собою почуття:
Любов, образа, гордість, каяття…
В очах, серцях пекельний лютий бій
Хрумтів потрощеним кришталем мрій.
Ногами босими по скалках йшла Любов,
А Гордість рукавом своїм втирала кров,
Образа слізьми глибила поріз,
А Каяття збирало скалки скрізь…
Гарячим воском капала свіча…
Стікала по твоїм щокам печаль.
Розтане віск – і нитка догорить.
… Я хочу іншу свічку запалить.

Привид

Маленький привид бавився в саду,
Пожовклим листям шарудів тихенько.
Ні, він не ніс ні горя, ні біду –
Він світлим був, а ще він був гарненьким.
Все розглядав на листі візерунки
Відмерлих жилок спинене життя,
Розвіюючи павутинням думки
Про неминучість і про забуття.
Здіймав пожовкле листя вихром злету,
На гілля намагався прикріпить.
А воно падало все, ніби в річку Лету,
Шепочучи про вічність і про мить.
Малий втомився віддаляти осінь,
Піднявся в небо, здавлюючи щем.
Там розкуйовдив у хмарини коси
І свої сльози вилив всі дощем.

***
Стоїть будинок, молиться очима
За всіх господарів, яких уже нема.
Літа веселі в нього за плечима,
Попереду – лише сама зима.
На дах обперлись згорблені дерева,
У вікна заглядають чагарі.
Нікому тут нічого вже не треба.
До болю тихо й пусто у дворі.
Була сім’я, та викосило горе;
Вночі за ними плаче домовик,
А ще росою плачуть вікна голі:
Був славний рід – і так раптово зник.
Паркан схиливсь до лавки і питає:
«А пам’ятаєш літні вечори?..»
«Та тільки стежки вже до нас немає…»
Зітхнули. Зорі схлипнули згори.

Притча

Сидів дідусь старенький край села,
Спостерігав, як трудиться бджола,
Як розправляє крила «павичеве око»,
Аж раптом хтось сполохав думки збоку.
«Добридень, діду!» - мовив чоловік,
Який важку валізу з силою волік.
«Дай Бог здоров’я!» - відповів дідусь,
Сховавши посмішку під довгий сивий вус.
«Ви у селі цьому живете вже давненько?
Я попрошу про послугу маленьку.
Планую тут собі придбати хату,
Тож хочу про таке Вас запитати:
Чи злі тут, чи хороші люди?
Бо ж знати мушу, як мені тут буде».
У зморшках дідуся лукавинки сховались:
«Там, де ти жив, які тобі траплялись?»
«Та все нахабні, жадібні і злі…»
«Такі ж, синочку, й в нашому селі».
Минув десь тиждень – знов дідусь сидить
Та з іншим чоловіком гомонить.
- …Село чудове! Річка, поле, квіти!
Якби мені тут хатку прикупити.
Які ж у вас тут люди проживають?
- Там, де ти був, - дідусь своє питає, -
Які були?
- Та все везло на друзів.
Веселі, щирі в нашій всій окрузі.
Аж шкода звідти йти, з тії землі…
- Нічого, синку, в нас такі ж в селі…

ШКІДНИК

Не запитавши ні у кого згоди,
Зацвів будяк рожево на городі.
Ще тільки ранок – а в медовій квітці
Пилку набрали бджоли вже по вінця.
Нектару віднайшовши в спеку келих,
Тамує спрагу в будяка метелик.
Увечері у квітці джміль качався,
Вночі жучок зарився й відсипався.
Розставивши міцний колючий дріт,
Оберігав будяк гостей, а також – цвіт.
Аж ось господар на грядках своїх з’явився,
Побачив будяка і розгнівився.
Зрубав його і кинув на смітник.
Що ж, і людина будяку – шкідник.

ПЛЮЩ І СТІНА

Плющ на стіні - красиво, романтично.
Дивитись на таку картину просто, звично.
Та тільки вдуматись: із каменю стіна
Рослину дужу на собі трима.
Десь у фундаменті углиб укорінився,
За камінь зачепився і повився.
Стіну здавив, пронизує наскрізь,
Так міцно обійняв її, обвивсь.
Чи рушить він її, чи впасти не дає? Хто знає?
Плющ і стіна. Хто з них кого тримає?


***
Ворогам я своїм все пробачу,
Якщо збоку вони десь стоять.
Не прийму я слова необачні,
Ухилюся від чар і проклять.
І себе я також пробачаю,
Як зробила неправильний крок.
Значить, з нього для себе черпаю
Певний досвід і певний урок.
Не серджусь на близьких і на рідних,
І на друзів не маю образ.
І тоді усе буде гаразд.

ТИ ПІШОВ В НЕБУТТЯ І ЗАБРАВ ІЗ СОБОЮ УСІ МРІЇ МОЇ І НАДІЇ…

О боже мій! Чому ти допустив?
І як ти смів дозволити убити
Його, що ще й на світі не пожив,
Кому судилося кохати і радіти?
А де ж та доля? Чи вона заснула?
Чи насміялася й до смерті навернула?
Невинну кров на землю пролила.
Як справедливо це, то чом же я жива?
А ти, Ісусе, ти прийняв всі муки,
А потім же воскрес, то воскреси й його,
Нехай розправить руки,
Відкриє очі й гляне до небес.
У нього ж очі – часточка блакиті…
Чому ти допустив, що очі ці закриті?..
О милий мій! Чого в землі ти сам?
Візьми й мене – ми будем разом там.
Чого ж мовчиш? Хоч би прийшов у сні,
Якусь би вісточку прислав мені…
Та лиш рида зі мною сич:
«Його нема, його не клич.
Лиш ти одна та чорна ніч»

***
Дев’ятий день… Тебе нема…
Лиш біль в душі, в очах лиш тьма.
Лиш ночі морок, сон важкий,
Далекий клич, і плач сумний.
Та ти розвіяв чорний сон.
«Невже це ти? Невже прийшов?»
Ти наближався, ніби плив,
І ніби ніч всю освітив.
Такий красивий, молодий;
І не веселий, й не сумний.
Я пам’ятаю дотик твій:
Якийсь він був вже неземний.
Ти обійняв, поцілував,
Лиш посміхався і мовчав.
«Не йди! Прошу тебе вернись!
Або мене візьми, спинись!»
Ти з жалем глянув і в руках
Моїх розвіявся, пропав…

***
Моя душа тобою ще боліє,
Блукає лабіринтами у сні…
Твоя душа у полі яворіє
Та з вітром спогади навіює мені.
Я знаю: ждеш мене терпляче і надійно,
Спостерігаєш, як пливе мій час.
А він біжить так швидко і невпинно,
Вже ніби хоче поєднати нас.
А я живу, а я ще хочу жити
Заради сина, що не став твоїм.
Ти дивишся на мене із блакиті,
А я іще грішу життям земним.

***
Стоїть будинок, молиться очима
За всіх господарів, яких уже нема.
Літа веселі в нього за плечима,
Попереду – лише сама зима.
На дах обперлись згорблені дерева,
У вікна заглядають чагарі.
Нікому тут нічого вже не треба.
До болю тихо й пусто у дворі.
Була сім’я, та викосило горе;
Вночі за ними плаче домовик,
А ще росою плачуть вікна голі:
Був славний рід – і так раптово зник.
Паркан схиливсь до лавки і питає:
«А пам’ятаєш літні вечори?..»
«Та тільки стежки вже до нас немає…»
Зітхнули. Зорі схлипнули згори.

Ця ніч, як вічність…

Я заблукала в потойбіччі в туманному важкому сні,
Тебе шукала майже вічність, та марно: вже пора мені.
Тут люди-душі, звірі-душі, дерева – й ті якісь чудні.
Про все їх розпитати мушу, хоч ніби дивишся – німі.
Та все ж про тебе говорили… А шлях ніхто і не вказав.
А далі йти уже не сила. Ти де? Куди помандрував?
На роздоріжжі, на узбіччі у відчаї дійти мети
Душа блукала в потойбіччі, щоб шлях до тебе віднайти

***
Твій співчутливий погляд з неба,
Як промінь сонця у вікні…
Та не дивись ти так, не треба:
І так вже боляче мені.
Облиш, прошу, даремно тішиш
Ти душу зболену мою.
Сам знаєш: мій порив не стишиш,
Хіба що в вірші увіллю.
Та як же боляче і щемно,
Так давить все мене, пече…
А ти все поряд, тішиш ревно
І обіймаєш за плече.