Лариса Журенкова

Інтимна та громадська лірика

МОЇ ЩЕ НЕ НАРОДЖЕНІ КУЛЬБАБКИ

Про вас матусі ще не мають гадки,
А я вже уявляю вас на самоті,
Мої ще не народжені кульбабки,
Внучатка SОNСя золоті...

У вас красиві, волошкові очі,
Уста палахкотять, як маків цвіт.
Вас ще нема, але я дуже хочу,
Щоб ви з'явилися на світ.

Ось ми йдемо, й дуби-атланти
Захоплено нам дивляться услід.
Стрибають на голівках пишні банти,
На ніжках гольфи, білі, наче сніг.

Дідусь катає вас на каруселі -
Конячці в яблуках і сірім поні.
А потім, стомлені й веселі,
Ви захід сонця ловите в долоні.

Удома бавитесь ляльками,
Малюєте троянди у росі.
Талановиті, наче ваші мами,
Розумні, ніби ваші татусі.

Матусі сонних вас вкладають спатки,
Ви поринаєте у світ казкових снів...
Малі незаплямовані кульбабки
З країни гномів, равликів і світлячків.


ПІДУ, ЩОБ ПОТІМ ПОВЕРНУТИСЬ...

Твій усміх десь всередині лоскоче,
Не стер його ні час, ні відстань, ні літа.
В твій погляд загорнутись хочу
І випить до останку пристрасні уста.

Нічого, що я трунком обпечуся
Звабливих слів й нездІйснених бажань.
Я теплим Сонцем в щасті обернуся
І серце по краплиночці віддам.

Бери мою любов, всю, до останку,
Буди, нуртуй і пий солодкий щем!
Піду від тебе вранці, на світанку,
Щоб потім повернутися...Дощем.


ПРОЩАННЯ СТАНЕ ДОТОРКОМ РУКИ

Чи зустріч та була, чи уявлялась?
Така примарна, ніби зірка в небі.
Через роки у тебе я вдивлялась
І подумки торкалася до тебе.

Пригадувала кожен тіла вигин,
Уста, що пахли терпким зіллям,
Красиві дужі руки, слів провину,
Нічних цілунків звабне божевілля...

Все ж погляд відвернути я зуміла -
Навіщо зустріч, потім - розставання?
Я лиш тебе любила, зрозуміла
Й заплакала за втраченим коханням.

Колись обпоєна солодким трунком,
Любов в тенетах залишилась навікИ...
Розтане зустріч маревом-цілунком.
Прощання ж стане доторком руки...


ЯК СОНЦЕ ХОДИЛО ДО МІСЯЦЯ В ГОСТІ

Позирали хитро хмарки в високості:
Чепурилось сонце, дивлячись в озерце,
Бо збиралось, світле, до місяця в гості.
Тріпотіло щастям щире його серце.

Покотилось сонце круглим колобочком,
Покотигорохом на блакитній ниві.
Милувалось зверху лугом і садочком,
До жоржин всміхалось, радісно-щасливе.

Роздавало сонце посмішки суничкам,
Усміхалось в полі кізці та ягнятам.
Лоскотало листя молодим вербичкам,
Золотило стріхи білесеньким хатам.

А коли під вечір прибуло до лісу,
Позіхнуло смачно, відпочити сіло...
На блаватнім небі показався місяць.
Та вже спало сонце...Так і не зустрілись...


І БУДЕ ДЕНЬ, І БУДЕ ПІСНЯ

Заскімлить десь авто на повороті,
Ще мить - й на землю ляже тиша.
Порине місто у м'яку дрімоту,
Лише поет натхненну сповідь пише.

Слова скупі в блокнот лягають-
І оживає образ на його стіні:
Огненні птиці з вірша виринають,
Тріпощуть крила янгола в пітьмі.

Навшпиньки мальви визирають із-за тину,
Забутий горщичок сумує за вікном.
Летить додому зграя лебедина -
Вже відпускає діток закордон...

Душа поета не бажає спочивати -
Усе життя майне: і до, і після...
А завтра осідлає знов Пегаса,
І буде день, і буде пісня!


МОЄМУ ШЕВЧЕНКОВІ


Тарас закарбувався у душі моїй навік!
Були лихі часи в житті країни,
Та не про себе думав мужній чоловік -
Він переймався долею Вкраїни.

О, як боявся, що одурять і покинуть
ЇЇ вві сні, а потім - окрадуть.
Йому ж боліла доля Батьківщини
Й дороговказом осявала путь.

Подумать тільки: довгих десять років
Заслання, туги, болю і жалю...
І тисячі муштрованих солдатських кроків
Не перекреслили оте його "люблю..."

Як він любив...Він так любив Вкраїну,
Безмежжя верб, степів і солов'їв,
Убогих, вдів і землю-сиротину,
Й ненавидів панів, жандармів і царів.

Поет леліяв мрію - жити без обману.
Ридали вірші та кляли недолю,
Повстати звали і порвать кайдани,
І кров'ю ворогів скропити волю!

Та не дали... І відняли Вітчизну,
І доконали генія ще в розквіті життя...
Я не справляю по тобі, Тарасе, тризну -
А йду з живим тобою в майбуття!