ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, лауреат літературної премії імені Володимира Сосюри (2006)

З книжки „БАЛАДА ПРО СОЛДАТСЬКІ ПОЦІЛУНКИ“

                        Вірші з старого планшета

                       ПАМ’ЯТЬ ҐЕНІВ

                                                                     О. Гончару

…А були ми з тобою колись – лиш трава,

Лиш буркун, ковила чи ромашка…

Пам’ять ґенів і нині в душі невгава,

Промовляє, мов щебетна пташка…

А були ми з тобою колись – лиш роса

На ранкових знаменах калини…

То вже потім, як ніч в згаслих зорях, –  коса,

То вже потім вуста, як жарини…

А були ми з тобою – лиш мак-дикосій,

Пломінкі і гарячі на вроду…

То вже потім мене нарекли Хлібосій

У селі біля Сонного Броду…

А були ми з тобою – лиш прах і паслін,

Лиш зеленого хмелю долина…

То вже потім свідомість звела нас з колін

І назвала значуще: людина…

А були ми з тобою колись – лиш любов,

Недарма ж тебе Любою звати…

Нас вінчала трава в щебетанні дібров,

Вчила вірно і ніжно кохати…

То вже потім – і стріли, й вогонь, і ножі,

То вже потім – ясир і неволя…

А були ж і вуста, і серця не чужі,

І зоря – в німбі жнивного поля…

Скільки треба було нам з тобою пройти

Крізь румовища, смерть і руїни,

Аби знову збагнути і знов осягти

Неповторність ромашки й раїни…

Нас вбивала гора Еттерсберг, Моабіт,

Бабин Яр нам стріляв у зіниці –

Смерть творила небачений досі кульбіт,

А серця, як і перш, – з росяниці…

То дарма, що з тобою ми тільки трава,

Лиш буркун, ковила чи пасльони…

Віщий подзвін святинь крізь віки невгава  – 

Він сильніший за грім і патрони…

Прийдуть інші кохатись, печалі студить,

Сіять жито, світанкам радіти…

Нам лишилось одне: пам’ять ґенів збудить,

Якщо ми – скрух „пасльонові діти“…

Громовиці епох не задмуть в ніч свічу,

І, можливо, колись на світанні,

Я вустами нащадка тобі прошепчу:

„Подивись, які проліски ранні…“

Стрепенеться в душі молодій тятива,

Серце тьохне, як вранішня пташка…

…А були ми з тобою колись лиш трава,

Лиш буркун, ковила чи ромашка…

10.11.1984р.

       ВІЧ-НА-ВІЧ З КЛЕНАМИ

                        Балада

        материнського безсоння

На світанку до тітки Олени

Із Дніпрової сторони

Завітали у гості клени – 

Розказать, де її сини…

Привітала гостей, як мати,

Під вікном посадивши їх.

А потому давай питати:

– Де стрічали дітей моїх?

– Петруся – у безсмертнім житі,

Як відхід прикривав бійців,

Коли зайди несамовиті 

Нас притиснули на ріці…

Василька – на курній дорозі:

Із оточення вивів полк.

Хоч самого везли на возі,

Та зберіг він гвардійський шовк…

Тим знаменом найменший, Гриша,

Брату очі накрив уночі.

І заплакав, аж зблідла тиша,

Котру ганили злі сичі…

– Нам вмирать не велить сердéнько,

Просто (віриш, браток?) не час…

А до того ж, чекає ненька

Край Охтирського шляху нас…

А по полудні – знов дорога,

Поріділий в атаці стрій…

І Грицькове прохання строге:

– Поклоніться нені старій…

На світанку до тітки Олени

Із Дніпрової сторони

Завітали у гості клени,

А їй видалося – сини…

Привітала їх біла мати,

Усміхнувшись: 

                          – З яких доріг?

Лиш забула в синів спитати,

Чому кленами бачить їх…

                          * * *

А за селом безсмертники цвітуть,

Заглибившись корінням в твердь планети.

До них на сповідь наречені йдуть

І пишуть оди в їхню честь поети…

Їх люблять матері, як немовлят,

Бо в дні, коли палали мирні хати

І небо розпікали сто гармат,

Безсмертя дарували їм солдати,

Не знаючи самі, чи доживуть

До вікопомної тієї дати,

Коли травнево вишні зацвітуть

І віддадуть в музеї автомати,

З леґенди повернувшися солдати,

Яких втомились неньки виглядати…

…З тих пір у нас безсмертники цвітуть!

  БАЛАДА ІЗ СОЛДАТСЬКОГО БЛОКНОТА

                                                                           В. Бондарю

Над жерлами гармат, що язики ковтнули

І іржавіють хижо у снігах,

В ранковий день оцей – ви чули чи не чули? – 

Весну приніс на крилах юний птах.

Він ніс її туди, де вже пройшла піхота – 

Крізь порох і вогонь, крізь згарища і дим.

І усміхалась вслід пташині третя рота:

Птахи і ті вертають в рідний дім.

Хоч, де той дім – довкіл одні руїни,

В землі метал один, а не зерно.

Та прийде мить весни і зранена країна

Відчинить в мирний день своє вікно.

І зацвітуть сади, і птахи над садами – 

Не над гарматами – розкрилять свій політ,

І ранок переповниться піснями,

До котрих ще прислухається світ.

А поки ще війна не відійшла в минуле,

Стволи гармат чорніють у снігах.

Та в день ранковий цей – ви чули чи не чули? – 

З Дніпрових берегів весну приніс нам птах.

                          * * *

                                              М.С.Безверхому

…На старому цвинтарі – сокирки,

Васильки, канупер, жаливá…

Сивий клен, одрікшись шапки-бирки,

На свій прикус пробує слова…

Їх, немов набоїв, небагато:

Красно жив і красно відійшов…

…Аби в душах не минало свято,

Залишúв нам те, що віднайшов…

                      ХОРАЛ ЖИТТЮ

                                       Пам’яті Василя Земляка

Вмирати – це народжуватись знов:

В траві, в росі, в зірках, в деревах, в слові,

У синові, що юн і чорнобров,

У іволзі, в калиновій діброві.

Вмирати – це рости і квітувать,

І поки світу – жить і пам’ятати,

Що борг святий – землі себе віддать, –

Так, як вона уміє віддавати.

Вмирати – це пшеницею зрости

І колоском на вітрі добриніти.

Зайти за пруг, як сонце з висоти,

Залишить світ, як груша – стиглі віти.

Вмирати – це зеленим хмелем буть,

Дощем над садом чи джерельцем в полі.

В зіниці присмерк неба зачерпнуть,

Переплестись з корінням осокорів,

Що парубками стали край ріки

І наживляють сяйво проліскове.

Якщо це так – яка ж це смерть, братове?

Якщо це так, то жити нам віки!

                      БАЛАДА

                          ПРО

           ГЕНЕРАЛЬСЬКИЙ 

                     КЛИНОК

…Меле вічність кавовий млинок,

Сутемінь за вікнами крислата…

Генерал до рук узяв клинок:

Ось вона – душі снага й розплата…

Павутину, посмутнівши, зняв,

Доторкнувся до сідої сталі…

Стільки зим і весен розміняв – 

Вертикально й по горизонталі…

У столиці, стомлений, осів,

Пробував писати мемуари…

А клинок на килимі висів,

Ніби виглядав з Дамаска пари…

Непоступливий до ста принук,

Він до рук липких не надавався…

Навіть, як розбещений онук

В комісійний здати поривався…

А сьогодні, гейби чарівник,

Що давно відмовився від казки,

У руках господаря принишк,

Не навиклий в січі до поразки…

Діалог безмовності тривав:

Кожен – про своє і призабуте…

…Розмисел канву сюжету рвав,

Наражаючись на вістря куте…

24.01.2009р.

м.Січеслав.

                         СПОГАД ПІСНІ

                                                                          Анатолію Хорунжому

Давню французьку пісеньку я пригадав учора,

В серці вона звучала з ранку і до вечόра.

Кликала в коло друзів, що за горбами січі,

В очі мої вдивлялась спрагло не раз, не двічі.

В небі зіниць шугала, зорями голосила,

Снайпер ворожий тричі їй обагрянив крила…

Тільки вона не вклякла, не відболіла в горлі,

Звагу душі поклала владно на крила орлі.

Крила знялися в небо, крила шукали стрічі,

Клекітно заглядали дневі моєму в вічі.

Давню французьку пісеньку я пригадав учора,

Вечір хиливсь за обрій, хвилі несла Печора.

Друзі мені вдивлялись молодо так у вічі,

Їх літаки кружляють й нині над полем січі.         

Пісня лунала в небі, пісня в душі дзвеніла,

Ніби життя пілотам словом вернуть хотіла.

Звуки її світали, мов невідквітлі луни,

Молодо так торкали днів громобрових струни.

Давню французьку пісеньку я пригадав учора.

В серці вона звучала з ранку і до вечόра.

Скресло в душі забуте, переплелося з болем,

Спогадів парашути линуть над мінним полем.

Пісня, звільнившись з стропів, о тій приземлилась днині,

Як глянули у мій обрій очі несхмарно сині.

Давня французька пісенька по рації снів звучала,

Тобі я кричав у безвість, а ти на весь світ мовчала.

Мовчала, і тільки пісня курликала до півнόчі,

Казали, на півдні Франції у доньки, як в тебе, очі…

І очі такі, і губи, і усмішка – як тут бути?

На мінному полі щастя сопілку для двох забути?

Адже печаль і радість – із одного виднокола,

Давня французька пісенька – в центрі братнього кола…

Звуки її лунають, мов невідквітлі луни,

Пам’ять перебирає днів громобрових струни.

Серце сльозу здолало, небо спалило вороже,

Пісеньку ж цю далеку забути ніяк не може – 

Звичайну французьку пісеньку…

                           ЛИСТ
                                З
     СОЛДАТСЬКОГО БЕЗСМЕРТЯ

Здрастуйте, мамо, і здрастуйте, батьку!

Ось і настав для побачення час…

Теше вже доля калинову кладку, –

Син із безсмертя вернувся до Вас

Шепотом хвиль у Дніпровім затоні,

Золотограєм розвеснених нив,

Диво-колоссям на бранному полі,

Днем яблуневим, мов білий налив…

Чуєте, крешуть копитами коні,

Вітер весільну торкає струну.

Я не упав, не згорів на кордоні,

Не споловів у прокляту війну…

Я не загинув – ні в якому разі! – 

Хоч і моя є краплина на стязі…

Мамо, вгамуйте свою сивину.

Я зупинивсь обеліском на кряжі,

Бо закохався в Ружену одну…

Очі у дівчини – з неба і цвіту,

Руки – лебідки крило осяйне…

Матінко, сестро, стрічайте мене – 

Я повернувся в ромашкове літо,

Батьку, розхмарте обличчя сумне…

Ранок причаєним спокоєм дише,

Ластівка серцем розкрилює вись…

Легіт кортежі берізок колише – 

Батьку, на сина свого подивись!

Час вогнеликий не втиснеш у ґранки,

Не замуруєш на мить чи на рік…

Мамо, я сином вам був до останку,

Сином Вітчизни лишився навік!

                           БАЛАДА

                               ПРО

         СОЛДАТСЬКІ ПОЦІЛУНКИ

Ветеран  трьох  війн  дід  Люльченко  стверджує,

що  найбільше поцілунків у  визволених  від  фа-

шистів містах і селах  завжди діставалось йому…

– Я найбільше за всіх цілований.

Цілувала мене Морава,

Прага, Краків, вогнем гартований,

І розбомблена Руська Рава, –

Дід Гордій ордени помацав,

Пригадав, як було колись – 

На тачанці, без прокламацій

В Копані улетіла вість:

Повертають з війни солдати!

Радість повінню в дім впливла.

Дітваки і баби – із хати,

І мерщій за окіл села.

Там, де клени зеленочолі

Перемозі лаштують трон,

По несіянім житнім полі

Повертався кавескадрон.

На запилених, на стременах

Стигли зорі трьохсот доріг,

Відбиваючи на раменах 

Конопатого місяця ріг.

Просвітліли безстріхі хати,

Дід Гордій усміхнувся тут:

– Зустрічайте, Одарко, свата,

Як велить фронтовий статут.

„Князь“ наш, гвардії підполковник,

Вполювати мені звелів

Ту, що спершись на підвіконник,

Материнських чекає слів.

– Усміхніться, ну, що ж Ви, мамо, – 

Ронить Любка палкі слова, –

Вже доросла… Авжеж, не рано… –

І до милого підплива.

Зорі дарять весільний трунок,

Замузичують все довкіл.

І бринить на вустах цілунок

В нецілованих хлопчаків.

…Дід Гордій ордени помацав,

Сиву люльку-гіркавку взяв,

Усміхнувся, помилувався,

Затягнувся і знов почав:

– Я найбільше за всіх цілований…  

                        ВІРШ 

      ДЛЯ ДИВІЗІЙНОЇ ГАЗЕТИ

                                                    М. Бажану

…Знаю смак окрайця житняка

І ціну в атаці на патрони…

Знаю, чому сиві-сиві скроні

В юного, як цвіт, політрука…

Знаю пісню, що від сліз гірка,

Знаю пісню, що від сліз солона…

Бачив, що лишилось з батальйону

Після переможного ривка…

Знаю, як верталися сини

У село, де ні садка, ні хати…

Бачив, як цілуються солдати

В перший і в останній день війни…