Сьогодні, 2 березня 2019р., у донечки класика сучасної української поезії Юрія Кириченка – Богдани – перший ювілей – 45! Вітаймо іменинницю!

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

                                        Богдані

Степом слово моє іде,

Від пилюки чоло руде.

Ноги вжалило об стерню – 

Йде назустріч розпóвінь-дню.

День іде,

                рік іде,

                             вік іде,

В грудях – серденько молоде.

Хтось питається: „Ти куди?

Стережися в степу орди...“

Усміхнулось, відповіда:

„В край, де грає жива вода...“

...День іде, 

                   рік іде,

                               вік іде – 

Караван почуттів веде!

ДАРИ ГОСПОДНІ

Бог дав мені рану:

Не рубану – рвану...

Бог дав мені в данок

Донечку Богдану.

Бог дав мені слово,

Щоб заздрили ниці.

Вділив мені крила,

Взявши у жар-птиці...

Я рану – загоїв,

Від крил – відмовлявся...

На зірку край неба,

Дурний, задивлявся...

Бог завважив гірко:

„Нащо тобі зірка?“

Потім схаменувся:

Дав зірку й сопілку...

Сопілочка – плаче,

А зіронька – сяє...

Рана, що загоїв,

Досі серце крає!

ЗАКЛИНАЛЬНА БАЛАДА

Співаночко моя, співаночко,

Журбинко, доле-вишиваночко,

Ступи на мій моріг-розмай,

Агов, дніпряночко!

Богданочко моя, Богданочко,

Небесноока посіваночко,

Розрай мою самотину́,

Агов, весняночко!

Незвідана моя незнаночко,

Сестриченько ще й незрівняночко,

Ввійди у річку трьох осмут,

Агов, смагляночко!

Співаночко моя, співаночко,

Заобрійних стежок Іванночко,

Супроти серденька не стій,

Зрадлива панночко.

             РОСТЕ ДОЧКА

Росте дочка, а отже – і любов.

Дарма, що часом прикрощі обсядуть.

В душі співанки молодих дібров – 

Ніякі смутки щедрість їх не вкрадуть.

Росте дочка, вже світ у неї свій,

Свої тривоги і свої надії.

От тільки ти все рідше мовиш – „Мій...“

Усе частіш сльоза тремка на вії.

Росте дочка, а отже, – і любов.

Зоря розлук нас в цім переконала.

Частіш вертаймо в таїну дібров,

Де доля наші руки поєднала:

Росте ж дочка...

                ВАЖКІ МЕДИ

А в мене все прекрасно, як ніколи:

Четверту осінь донька йде до школи.

Важкі меди обсіли щільники

І сумувать, аж ніби, й не з руки.

На клумбі пахнуть мальва й матіола,

В сусідки не змовкає радіола.

Були в гостях з легенди козаки – 

Їх не взяли ні кулі, ні роки.

З портрета мама дивиться у очі – 

Спитати про малу онуку хоче...

Важкі меди обсіли щільники

І сумувать, аж ніби, й не з руки.

Над обрієм цвіте зоря співуча,

Спить скіфська баба, даленіє круча,

Де соняхи, мов латників полки,

Від копанки на відстані руки.

А ще, буває, раптом серед ночі

Крізь сон твої проб’ються коси й очі.

Хоч серцю, котре літо вже, втямки,

Що ми – на різних берегах ріки.

Давно вляглися сумніви й докори – 

У мене все прекрасно, як ніколи.

Немов недоціловані роки,

Важкі меди обсіли щільники.

Чого ж тоді ім’я твоє шепчу,

Як терен зацвітає увічу?

БАЛАДА ПРО ЧОРНІ ПАНЧІШКИ

На батьківських зборах дебати ідуть,

Промовці, як в спасівку мухи, гудуть...

Графина торкнувсь олівцем голова:

„Громадо, тихіш, черга денна трива.

Школярочка вчиться неначе й ладком,

Та все ж цей сюжет із прогірклим медком...

Минулої п’ятниці, наче Лейла,

В панчішках у чорних до школи прийшла.

Зухвальство подібне негоже лишать:

Їй-право, ще здума кого спокушать.

А в нас же онуки, а в нас же сини,

Ціловані в снах лиш хіба що вони...“

Дармо, що дівчатко чистіше роси,

Та в дьоготь фарбують його голоси:

„Хода, наче в пави, не губи – коралі,

Кульгає, либонь, і татусь на моралі?

П’ятірки в щоденнику, приязна вдача?

Та ж донька і в мене не зовсім ледача,

Та ж син мій також не дебіл, далебі,

То зовсім нічого, що скули рябі.

Є й інші дрібниці: хліб з жита-пшениці

Буцав, як футбол, мимо вікон крамниці.

Шибок не розбив, то яка ж тут вина – 

Кого за хомут не тримав сатана?

А ця хоч і вчиться неначе ладком,

Та віє від неї якимсь холодком.

Подружок не гудить, собак – не кляне,

І що воно врешті-то-решт за одне?

Все свідчить на те: не без зяні вона,

Ще й вірші читає – така гордівна.

Говорять, з Шекспіром – як з братом сестра,

Давно вже її приструнити пора...“

...Судили, рядили, а потім взяли

В ім’я педагогіки та й ... прокляли.

Не так, як їх предки колись відьмаків,

А так, щоб читалось в підтексті рядків...

...Чорні панчішки, та – світла душа,

Не кривдіть дівчатко: воно ще лоша...

Зависло мовчання, щоб гухнуть, як з діжки:

„Вдягла, мов на досвітки, хтиві панчішки...“

І ментор, щоб ствердити заданий тон,

Зітхнув, аж сахнувся: „Ганьба. Моветон“.

А місяць у шибку лив срібло з ковша:

„Чорні панчішки? Та – світла душа...“

Ревнитель моралі сякнувсь край вікна:

„Є дані: художника донька вона.

У нього сюжети – прости й одведи:

Не дав би за них і півкухля води...

Подейкують, ніби з достойників він,

Хоч, звісно, брехня калатає той дзвін...“

...Скінчились дебати, пожухли слова,

Розіп’ята істина ледве жива.

А блискавка-докір все ж глузд не лиша:

„Чорні панчішки? Та ж світла душа!“

              НА РЕЙДІ ЩАСТЯ

                                                               Богдані

Журливі гуси крячуть понад морем,

Висока хвиля кида їм: „Гиля!“

Вишневий вечір з нетутешнім болем

Зорю на рейді щастя надивля...

Вона – чудна, у неї дивна доля,

Її вуста усміхнені й – сумні...

Та віриться: моя співанка-доня

Наверне їх на радощі земні...

У сеї зірки – нетипова влада:

Вона – лиш для закоханих вогнить...

Та що це – перевага а чи вада – 

Сама любов не годна пояснить...

                   ЯБЛУНЕВА БАЛАДА

                                                                              Богдані

Яблунько-яблунько, сестронько слів молода,

Чом наше дворище скруха обсіла бліда?

Яблунько-яблунько, сестронько слів чепурна,

З чорних снігів коли вийде на волю весна?

Яблунько-яблунько, сестронько слів щебетнá,

Де заблукала сопілоньки втіха ясна:

В полі, в ярочку чи там, де калина зроста,

Чому, скажи, в таємниченьки – змерзлі вуста?

Яблунько-яблунько, сестронько слів дзвінкова,

Чому балада цілункова, часом, – скупа на слова?

Ніби й шляхетна, й гостинна, а в суті – сумна:

Може, при ній – не розгадана в’яне вина?

Яблунько-яблунько, скільки запитань в мені!

Де моя суджена: в сяйнім вікні, на стерні?

Яблунько-яблунько, чому при почестях (жах!)

Птаха безчестя, коли – чорнобривці в сльозах?

Скільки запитань і всі – проростають з корінь

Зірки крамольної, що – на межі озарінь!

                     ПИРІГ

ДЛЯ БОГДАНИ НА СВЯТО...

Пиріг для Богдани на свято – 

Звичайної щирості святість...

Потреба єднатися з рідним,

Хоч нині це й рідкість...

Це – поклик душі з високості:

Прилинь до нас, пташечко, в гості...

Це – вияв Господньої волі:

Гостинність, якою – не кволі...

Це – зграбна краса благодаті:

Родинно так в батьковій хаті...

Це – радість, що сходить з долоні

Малої й ще меншої доні...

Це – данок не з дальньої зірки,

А спільність родинної гілки...

Пиріг для Богдани, кохана,

Балада духмяно-рум’яна...

                       * * *

В зірчату ніч, на свято, на Йордана,

Наснилась дивно донечка Богдана…

Санчат срібнопечальні полозки

Несли її за сніжні лозняки…

Вітри за нею гналися хуртечні, – 

Не хижозубі, а – до жаху гречні…

Крутили жорна ночі вітряки,

Дві рукавички – правили санкú…

А доня з них про щось мені кричала,

Вродливий смуток сміхом пригощала…

Дзвеніли сріблом куті полозки,

Далечиніли тихі лозняки.

Відходили з очей за гриву ночі,

І – тільки доня й батько: очі в очі…

І – тільки рукавички й – полозки…

І – тільки колія санчат з ріки…

В зірчату ніч, на свято, на Йордана,

До батька в сон приходила Богдана…

           ВІРШ НА СВЯТВЕЧІР

                                                              Богдані

...Я живу розхристаним життям,

Досі – не в ладах з серцебиттям...

Досі – човен мій громи катують,

Досі – вороги, мов пси, лютують...

Але цур їм пек: живу, живу,

Поважаю мудру Калитву,

Котра мовчкома прийшла в баладу,

Мов сірома – на козацьку раду...

Дні мої, січневим чаром клечані,

І сьогодні – кличні в цьому реченні...

Березнева гілочко, повір:

Батько твій – гріховен, та – не звір...

У розломах літ чуття розхристані

Двадцять зим шукають, доню, пристані...

Якщо лід скував земні протоки,

Хто ж розтопить душу? Біотоки?

Хтось уже писав про їх дотичність,

Та не в цьому, рідна, драматичність...

Біль – мій огир: він то тут, то там – 

Всупір літколгоспівським китам...

                     БАЛАДА 

    ПРО КОЖУХ СТА ЧОРТІВ,

      ЯКИЙ ЩЕ НЕ ЗАТІСНИЙ

                   В ПЛЕЧАХ

Не дочекавшись вислуги і чину,

Провалююся в лід, як у вощину…

А там, на самім дні, кують зозулі,

І матінка мені шепоче „люлі“…

Я – юний, молодий, хоча й жонатий,

Мій човен – лише вчиться виринати…

Попереду ще шторми і – хуртечі,

Ще ста чортів кожух не тисне плечі…

Ще зірка моя, як вивірка скаче,

Ще вірш не пробасив: „Тримайсь, козаче!“

Ще терен не відцвів на вишиванці:

Ще я потрібен Тоні і – Богданці…

Ще книги мої сяють в апріорі,

Ще я – не скупаний по шию в горі…

Ще все моє – імення Роду носить,

Ще серце не благає серце: „Досить…“

                 * * *

                                            Богдані

Живу на білому світі

Душею – в осінньому цвіті…

І хоч за вікнами – літо,

На серці – арктичний лід то…

Живу, надивляю вéсну, 

Як ластівку піднебесну…

Та крону обсіли круки:

Заламано цвіт, мов – руки…

Знецінилось, доню, слово,

В пошані, відтак, – по-ло-ва…

Зерно святинь – в баговинні,

Де хрюкають свині…

Живу?!

                    * * *

                                                   Богдані

…Я товчусь на два мегаполіси – 

Київ і Січеслав…

Вони – страхові мої поліси,

Що Господь знічев’я послав…

А може, і не знічев’я – 

Господь таким не грішить…

…І в час ,,большого кочевья“

Серце люби́ть спішить…

О8.08.2008р.

м.Січеслав.

                 ВІРТЕ СЛОВУ...

...Не кладіть мене в калинову труну,

Поверніть мені калинову весну...

Не кладіть мене в холодну домовину,

Поверніть мені невтоленість первинну...

Не кладіть мене на лаву, не кладіть,

Присмерк – зіркою омолодіть...

В грудях – ще гарячий жайвір дзвонить,

Сніг – до часу пролісок хоронить...

Не вдягайте ще в ялиновий кожух:

Вірте слову: дух мій – не пожух...

Ще чекає він свого Йордану,

Хоче зблизить Катю і Богдану...

Ще й Одарка, наче цуценя:

Помочі для неї тра’ щодня...

Не кладіть мене в китайку, трунарі:

Кінь мій вірний жде мене в дворі...

            КЕЛИХ ЛЮБОВІ,

НАСТОЯНИЙ НА СВЯТИНЯХ,

           ЩО КОРІНЯТЬСЯ

 В ЗАКЛИНАЛЬНОМУ СЛОВІ

Подаруй мені снігу, доле,

Щоб озима була на славу.

Поцілуй свого батька, доню,

Щоб дочасно не ліг на лаву...

Збережи мої вірші, Галю,

Щоб не тішились блазні ниці.

Відозви з мого серця кралю

З пазуряччям левиці...

Виручай мене в битві, коню,

Щоб орда мій дух не згасила.

Прилаштуй так підківки, хлоню,

Щоб не брала нечиста сила...

Напої мене громом, люба,

Щоб корчами взялись воріженьки.

Щоб минали недоля й згуба

Сина рідної неньки...

Пожурися зі мною, славо,

Щоб іржа не взяла стремена.

Поживéмо в цім світі славно – 

Як бувало й до мене...

P.S.

    Ведучи, як журналіст, розслідування вбивства поета Юрія Кириченка в грудні 2015-го в Дніпрі, натрапила на книжку М. І. Анісімова „Психотронна Голгофа“, Москва, 1999р., яка видана за сприяння Канади. 

    Виходить, що у нас понад 30 років  ведеться таємна необʼявлена психотронна війна з використанням психофізичної зброї комуністичним режимом та його послідовниками проти народу і, насамперед, проти талановитих, не лояльних до режиму людей. 

     Те, що впродовж всього цього часу відбувалося з Богданою, – зрозуміла тільки дослідивши психотронний терор, відкрито здійснюваний по відношенню до її батька по принципу дії ката в середньовічних камерах і „роботи“ слідчих ВЧК-КДБ в застінках комуністичної охранки в найстрашніші роки історії нашої країни.

    „Як правило, терористи обробляють все ґенетичне дерево вибраної жертви. Але, якщо саму жертву тероризують відкритим способом, то його близьких і родичів обробляють тайно, по більш ощадній програмі, в якій домінують установлення на повне не розуміння проблеми.

    При здійсненні психопрограмування і терора злочинці неухильно дотримуються основного принципа психокомфашизму, який заключається в повільному подавленні і знищенні людини в психофізичному плані, як особистості, знищивши її Я.“ 

    На підтверження того, що все саме так і було, – свідчить моє отруєння фторфосфонатами групи „Новички“ (отруйні речовини підпадають під дію Конвенції про заборону хімічної зброї!)  уже тут, в Києві, в січні 2017р., аби замовкла, а краще – навіки! 

    Але думаю, у Всевишнього свої плани на мене!

   Дуже сподіваюсь, що після мого звернення три роки тому в Дніпрі до „компетентних органів“ – Богдану залишили тероризувати, але до кінця не впевнена, бо, зазвичай, „ведуть“ до фіналу: „Цілеспрямовано знищуючи психотронною зброєю родичів і друзів, які багато знали, чекісти видають їх смерті за природні, проімітувавши різні захворювання внутрішніх органів“.

    Та на все – Божа воля, Божа ласка і Божа милість! Нема необхідності давать моральну, політичну, юридичну оцінку одному з найбільш мерзенному і жорстокому вандалізму.

     Поза сумнівом, психотронний ґеноцид, який давно переріс в психотронну війну проти власного населення, повинен кваліфікуватися,  як злочин проти людяності і підпадати під юриспруденцію міжнародного трибуналу.

    Побажаймо ж Богдані в День її народження, дорогі мої Читачі, міцності Духу, здоров’я, прозріння і віри в свою Долю, в свою Зірку, в те, що все хороше, радісне, добре – ще попереду, адже  на твоєму боці, „співаночко“, Господь Бог, Пресвята Богородиця, Юрій Змієбор та найрідніший і найдорожчий в світі татусь – Юрій Кириченко! З роси та з води тобі, „весняночко“! 

    Во здравіє, во спасеніє, многая літа!

                                                                                         Галина Шевченко, журналіст.

Київ, 2 березня 2019р.