Шукаючи до істини ключі…

Богдана

ГУСАК

* * *

Весна сьогодні зачепила нас.
Ви чуєте мотив меланхолійний?
Будь ласка, запросіть мене на вальс
за покликом душі – не офіційно.

Звільніться від набридливих образ.
Погляньте, нам весна дарує квіти!
Є тільки ви і я. Лунає вальс...
Рука в руці... Не треба говорити...

Чи так було у вас в житті хоч раз?
А втім, яка тепер уже різниця.
Минає все... Цей неповторний вальс
колись вам неодмінно ще насниться.

І цей майдан у пахощах весни,
нестримний шал граційного кружляння...
Я знаю, ви полюбите ці сни,
як наш танок уперше і востаннє.

* * *

Давно колись на березі ріки
цілунок твій, солодкий і п’янкий,
мав бути подарунком... В повній тиші
ти ніжно пригорнулась (і не більше),
скуйовдила грайливо білий чуб...
Під зорепадом почорнілий зруб
для мене став ковчегом, ти – святою.
Бентежні хвилі Сейму – і нас двоє..
В полоні стін, віконця і стропил
красу твою очима спрагло пив,
руками пестив коси (і не більше)...
та захмелів і був найщасливішим.

* * *

На скронях яру – цівочки води,
а десь насподі – сніг і прохолода...
Обіднє сонце наддає ходи:
слід відзимків шукає, мов заброда...

На землю пильний погляд (аж пече!):
ну що б іще в зими-бідахи вкрасти?!
І пнеться ряст до неба під корчем.
Ну, слава Богу, ще потопчем рясту!

* * *

Шукаючи до істини ключі,
йдемо по лезу, часто затупілім,
і плями залишаємо на білім,
з ганьбою вкупі правду кленучи.
Таке життя: у сумнівах, борні...
Найтяжча – з лінню, страхом і собою,
аби в рішучу мить не дати збою,
не схибити і бути на коні.
У божий день замало нам свічі,
аби таки розгледіти Людину,
яка підступно не штовхне у спину,
шепнувши застережливо: – Мовчи...
Аби... Аби... нам не забракло сил
і мужності ( що б інші не казали)
свій дім не дати й землю на поталу,
як чинять це безрідні підлі пси...

* * *

Хрипить – немає писку ані крику –
( не чули! – зверху скажуть. – Не було!)
розчавлене, мов кузька черевиком,
забуте і покинуте село.
Хто ще живий, до рук – лопату, вила.
А там – зерно чи гроші за паї.
Не до пісень у душах спорожнілих ,
ото хіба виводять солов’ї.
Угіддя пригребли м’якенькі лапи.
Липкі – усе на світі пристає.
Село конає - порожніють мапи.
Кому це треба? Кожному – своє?
Одні стоять під кулями на чатах,
а інших не відтягнеш від каструль.
Чи звикли, згодом плачучи, втрачати
під носом – шито-крито і без куль?