Класика сучасної української поезії

ЮРІЙ КИРИЧЕНКО, вірші з старого планшета

                                  ВІД АВТОРА

Давно мрію написати книжку

Про матір з підручником Історії в руках,

Про діда, який був коногоном на шахтах Юза,

Про бабусю з долею сивої чаєчки при битій дорозі,

Про доньку Богдану, яка показує неньці 

П’ятірку з української мови в щоденнику.

Про сусіда Івана Миновича, з яким у селі Копані

Мав колись одну спільну криницю на дві спраглі родини,

Про землю предків і нащадків,

На всі віки єдину і священну, яку називаємо Ріднизною.

Про небо ластівоче в очах мого дитинства,

Про скіфське золото в крові прадіда й правнука,

Про козацьку люльку Івана Богуна

І про розмову з скіфською бабою в горобину ніч.

Про житній колосок з урожайної ниви,

Ім’я якій незмінне – Батьківщина.

Про багнет від карабіна зразка 1941 року,

Знайдений ватагою дітлахів на березі річки Вовча,

Яким Тиміш Одуд вирізав сопілку для свого первістка,

Прилучивши таким робом хижий витвір

З рурської сталі до краси і натхнення.

І ще багато про що: 

Про зорі і поцілунки, солов’їв і набої,

Зраду і дикий мак у твоїм волоссі.

Назву для книжки маю ще з дня свого народження: „СЕРЦЕ“.

Вже понад тридцять літ живе в мені цей рукопис.

Є й редактор: совість.

За рецензента править сумління.

Читачем і суддею має стати час,

А з ним – жарти кепські.

От і лишається мрія в стані рукопису,

Тиражована долею лише на два читача:

Любов і ненависть.

1985р.

                       ПАМ’ЯТЬ ҐЕНІВ

                                                                     О. Гончару

…А були ми з тобою колись – лиш трава,

Лиш буркун, ковила чи ромашка…

Пам’ять ґенів і нині в душі невгава,

Промовляє, мов щебетна пташка…

А були ми з тобою колись – лиш роса

На ранкових знаменах калини…

То вже потім, як ніч в згаслих зорях, –  коса,

То вже потім вуста, як жарини…

А були ми з тобою – лиш мак-дикосій,

Пломінкі і гарячі на вроду…

То вже потім мене нарекли Хлібосій

У селі біля Сонного Броду…

А були ми з тобою – лиш прах і паслін,

Лиш зеленого хмелю долина…

То вже потім свідомість звела нас з колін

І назвала значуще: людина…

А були ми з тобою колись – лиш любов,

Недарма ж тебе Любою звати…

Нас вінчала трава в щебетанні дібров,

Вчила вірно і ніжно кохати…

То вже потім – і стріли, й вогонь, і ножі,

То вже потім – ясир і неволя…

А були ж і вуста, і серця не чужі,

І зоря – в німбі жнивного поля…

Скільки треба було нам з тобою пройти

Крізь румовища, смерть і руїни,

Аби знову збагнути і знов осягти

Неповторність ромашки й раїни…

Нас вбивала гора Еттерсберг, Моабіт,

Бабин Яр нам стріляв у зіниці –

Смерть творила небачений досі кульбіт,

А серця, як і перш, – з росяниці…

То дарма, що з тобою ми тільки трава,

Лиш буркун, ковила чи пасльони…

Віщий подзвін святинь крізь віки невгава  – 

Він сильніший за грім і патрони…

Прийдуть інші кохатись, печалі студить,

Сіять жито, світанкам радіти…

Нам лишилось одне: пам’ять ґенів збудить,

Якщо ми – скрух „пасльонові діти“…

Громовиці епох не задмуть в ніч свічу,

І, можливо, колись на світанні,

Я вустами нащадка тобі прошепчу:

„Подивись, які проліски ранні…“

Стрепенеться в душі молодій тятива,

Серце тьохне, як вранішня пташка…

…А були ми з тобою колись лиш трава,

Лиш буркун, ковила чи ромашка…

10.11.1984р.

                  * * *

                                     А. Малишку

…З книжок років перейдених 

Вірш зняв мій сто замків:

Бійців стрічаю рейдових,

Бувалих юнаків…

В пілоточці, при ордені,

Гармонь у три ряди…

Шляхи гвардійські пройдені,

Гірчать терпкі меди…

Вітчизною наснажені,

Ішли в сніги, в огонь…

Свинцем не поневажені,

Мак-дикосій – з долонь…

Книжки років перейдених,

Армійських зваг тираж…

Сьогоднішній підхід до них:

В рюкзак – і у гараж?..

А в їх сназі – мелодія,

Невичахла струна…

…Душа солдатська – лодія,

Що з-поміж снів зрина…

25.03.2010р.

ОРІЛЬСЬКИЙ РУШНИК

Вишивався рушник на Орілі

Чорнобривцями і нагідками.

Ще й квітками, що ломлять камінь,

Вишивався рушник на Орілі.

Паленіла на нім паляниця,

Книга віршів на ньому лежала.

У снігах полотнини – зигзиця

Довгу долю майстрині кувала.

Вишивався рушник на Орілі – 

Для коханого, сина, солдата.

Ним квітчалася батьківська хата,

Вишивався рушник на Орілі. 

Ним сватів на весілля в’язали,

В час громів – кулеметнику рану.

Його знали окопи й вокзали,

З ним не відали сорому брану.

Вишивався рушник на Орілі,

Для музеїв згодивсь після діла:

Жодна нитка на нім не змарніла – 

Вишивався рушник на Орілі.

                             ХРОНІКА

         ПОЖОВКЛИХ ФОТОГРАФІЙ

                              Дядько Грицько: – А де мої сини?

                                                                       В. Коротич

Черлені зорі гаснуть на стерні

І спочиває при дорозі сонях…

На крилах журавлі несуть пісні,

А дядько Гриць – вогонь сивин на скронях…

…Було у дядька семеро синів,

Сім фотографій у світлиці білій.

Та в грозовій прослалось сім шляхів,

Сім виряджань у соколиний ірій…

Пішли сини  в шалену круговерть,

Вітчизни долю заплели в петлиці.

Не раз на них косу гострила смерть,

Гарматним дулом шкірилась в зіниці…

Але сини, на те вони й сини,

На повен зріст в атаку піднімались – 

Чим менше їх у дядька залишалось,

Тим більшало у дядька сивини…

Але сини, на те вони й сини,

Мов колоски, підводились по штурму,

Почувши, як ридають німо сурми

За скошеним в атаці сурмачем…

Був, кажуть, хлопець гарним орачем,

Ходив за плугом, сіяв жито, гречку,

Писав вірші про сріберну вуздечку,

Про коней, громом кованих, баских,

Що вершників виносили на гривах,

Немов на крилах…

Лилася пісня з серця весняна,

Чом плачеш, скрипко, зболено-хмільна?..

…Упав гвардієць головою в жито

І запеклось в устах героя:

                                              – Жити…

…Писав комбат: „На фронті сина вбито…“

„Для дядька непосильна буде ноша“, –

Вручивши лист, подумав листоноша.

– Василько!.. – простогнав несамовито, – 

Пагінчик сонця – діти ж мої, діти…

Схитнувся дядько, втримався крислато.

Сльоза бриніла на його очах,

А він торкнув рукою приймача

(Дарунок скромний сина-орача)

І вибухнуло з нього, мов вві сні:

– Кінець війні!!!

Війні – кінець, ви чуєте? І фронту…

– Знов райдузі цвісти край горизонту!

Травневим дивом гомонять лани…

Але, чекайте, де мої сини,

Мої сини – весняні жайворόнки, – 

Скажіть мені, армійські похоронки?

– Один під Курськом, другий – в Полтаві,

А третій… третій – на переправі…

Четвертий… п’ятий – під Сталінградом…

Лишився шостий під польським градом.

Над ним каштани схилили віти.

А сьомий… сьомий – волошки в житі…

Волошки в житі та жайворόнки…

Та посивілий зміст похоронки!

…Було у дядька семеро синів – 

Сім фотографій у світлиці білій…

                       МАРІЙКА

Частувала дівчинка бійців

На жаркій дніпровській переправі.

Шаленів криваво берег правий,

А її зіниці нелукаві

Тамували відблиски заграви,

Що палахкотіли на ріці.

Частувала дівчинка бійців – 

Тих, що до Дніпра дістались перші…

І зоріли в кошику черешні,

І сльоза котилась по щоці – 

Частувала дівчинка бійців…

Наділяла кожного по жмені

Жар-вогнем червоних ягодинок.

Старшина, помітивши дівча,

Хмуритись за звичкою почав.

Але глянув раптом на годинник,

І сказав бійцям:

                            – Перепочинок…

А вона за нього додала:

                                         – П’ять хвилин, – 

Всміхнувшись, як могла.

Так всміхатись лиш вона могла,

Дівчинка з русявого села.

А потому тихо, неквапливо:

– Їжте, дядьку, черешневе диво…

Не соромтесь, прошу, це – домашні,

Із садка, що онде, на околі.

Біля нього – головешки голі…

Там було житло садівника, –

Затремтіла в дівчинки рука,

І в пілотку, сонцем перемиті,

Бризнули черешні соковиті.

На вустах рум’яно застигали,

Котрі третій рік не цілували – 

Бо вже третій рік не цілували – 

Воювали…

…Частувала дівчинка бійців

На вогнем сповитій переправі.

На півнеба слалися заграви,

А Марійка з кошиком в руці

Сипала червоні промінці

Ягід у кишені і в кисети,

У кульки з армійської газети…

А коли ті ласощі скінчились,

Дівчинка-черешня не знітилась:

Окіл шляху довго ще стояла – 

Усмішку солдатам роздавала…

І зоріли на її щоці

Черешневі диво-промінці! 

                                 ВІРА

                                            Вір дівчині, яка тобі в бою

                                            перев’язала рану…

                                                          Андрій Малишко 

Я вірю тобі так, неначе ти в бою

Мені важку перев’язала рану,

Приклавши до чола святу любов свою,

І я відчув: ще мить – зведусь, до бою стану…

Я вірю тобі так, немов на фронті ми

Ділили навпіл долю і набої,

Світ доброти звільняючи з пітьми,

Долали кривду в лютому двобої…

Я вірю тобі так, неначе ти була

В гвардійській нашій роті медсестрою,

І на собі крізь пекло до села

Мене виносила із клекітного бою…

Я вірю тобі так, неначе ти

Моїй старенькій вимовила: „Мамо…“

Світ сонячніш стає від доброти,

Од віри він світлішає так само…

              СУСІД СТЕПАН

   СПОГАДУВАВ ЗА ЧАРКОЮ…

       Фраґмент нев’янучого болю

…Озвався виконавець на коні:

„Сусідо, зустрічай позавтра тата…“

Тремтів вогонь у гільзі при вікні,

В сестрички квітла усмішка щербата…

Оце і все, що визернив світанок

Хлоп’ячих літ про свято Перемоги…

Зійшов без ніг боєць на полустанок,

Ні в кого не прохаючи підмоги…

Дванадцять літ було тоді мені,

Я вмів уже стрілять із автомата…

…Зірки у поранковій сяйвині

Померкли перед орденами тата…

09.12.1984р.

м. Дніпропетровськ

  КАРПАТСЬКА БАЛАДА

„Циганка з гір в село ішла

Крізь ніч зітхання.

Мов жовта зірочка, цвіла

Білотка рання.

Циганка квітку до грудей

Поклала тихо,

І відступило від людей

Щербате лихо…“

Мені цю казку розповів

Гуцул статечний.

Мов едельвейс, в зіницях цвів

Промінчик ґречний.

Ти подив серцем віднайшла

На східцях ґанку:

„Солдатів кликати прийшла

Я до сніданку…“

Немов циганочка була

Гуцулка Дана.

В косі заплетеній цвіла

Зоря багряна.

Гойднулася підківка брів,

Аж ледь не дзенька:

„Не казку тато вам повів,

То – моя ненька…“

…На чорнім чубі не лежить 

Давно пілотка,

А й досі спогадом болить

Твоя білотка…

22.12.1984р.

                       БАЛАДА

                             ПРО

         ЧЕКАННЯ ТА ҐРАНІТНУ

                   ВИШИВАНКУ

Краще б, зозулі, вам правди не знати:

Матері легше було б виглядати…

То не біда, що сніги та замети – 

Спогади в серці, неначе багнети…

Посеред січня чи в лютому навіть

В думах матусі розвесниться павідь.

І защебече, і так зануртує – 

Мати громи переможні почує.

Стане, як пісня, край білої хати

Сина з доріг вогняних виглядати.

Куйте їй стрічу з Івасем, зозулі:

Мій білочубчик не сватавсь до кулі,

Не відвертався від блискавки й грому,

Раз ордени…

                        повернулись…

                                                   додому…

Може, цієї весни вже й чекати

Сина з війни в німбі вишень крислатих.

Травень незчувсь, а вже й осінь кигиче,

Сина полеглого матінка кличе:

„Вже й Катрині внуки – тії, що кохала,

Троянди кладуть на ґраніт п’єдестала.

Вже й пісня посивіла – та, що гвардійці

Співали з тобою на „тридцятьчетвірці“…

Лишились в очах лиш жалі незаснулі

Та подив немеркнучий: люлечки-люлі…

Вже скоро й за обрій, в обійми світанку,

Не знаю, кому лиш віддать вишиванку…“

На білому фоні – кривава калина:

З громів посивілих чека мати сина…

…І тільки зозулі кують на світанку

Зміст похоронки:

                              „Згорів у танку…“

Краще б, сердешні, вам правди не знати:

Матері легше було б виглядати…

…На цвинтарі, там, де джерельце студене,

Зозулина туга озвалась до мене:

„Юначе, ось маєш собі вишиванку – 

Господар її не дожив до світанку…

І ненька уже – по дорозі до сина…“ – 

Сльозу з вишиванки зронила калина,

І рястом пішла росянистим до саду,

Аби завернути на хвильку в баладу,

В якій закарбовані вічні святині:

„Синівське безсмертя – то наші твердині…“

Ваш син повернувся, матусю, з війни:

В сільському музеї – його ордени…

Ви чуєте: кроки синівські на ґанку,

По-праву йому цю носить вишиванку…

…Комбат усміхнувсь винувато, неначе:

„У граніті й спідручніш мені, юначе…“

               ПОВЕРНЕННЯ

                 Балада-монолог

Мене сьогодні вийшли зустрічати

Черешні із сусіднього села.

Стежина моя в рідне пролягла

Крізь красноталу райдуги зірчаті.

Мене сьогодні вийшли зустрічати

Сестрички юні грушок-медовиць,

І дичка, взявши в пелену кислиць,

Мене прийшла родинно пригощати.

Мене сьогодні вийшли зустрічати

Тополі у зелених хусточках,

А клени в серпанкових сорочках,

Що до схід сонця вишили дівчата,

Звернулися до мене, мов до брата,

Сказавши:

                 – Нам повідав дядько Гриць,

Що будеш ти із фронту повертати

Дорогою зелених блискавиць.

І що, либонь, завернеш до села,

Де юність, мов ромашка розцвіла.

Звідкіль у вогневир пішов солдатом,

Обнявши неньку якось винувато.

Мене сьогодні вийшла зустрічати

Джерельна врода дідових криниць,

І п’ятеро смерічок-чарівниць,

Біля яких матуся колискову 

Мені вела про вірність колоскову.

Тут болем моє серце обпекла

Черешенька, зустрівши край села:

„Чекаєм з перемогою, Іване,

Хай за тобою цвіт в росі не в’яне…“

…І ось дорога стелеться хрещата,

В селі уже весілля на порі.

Старий лелека всівсь на димарі.

Віконницями привітались хати,

Вдовинням і розлукою крислаті.