Класика сучасної української поезії

 ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)

„Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши“, – В’ячеслав Чорновіл.

       В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ:

,,НАШІ ЗМАГИ – ЛИШЕ ПОЧАЛИСЯ…“

                Балада-монолог

,,Новые“ й ,,нові“ – вже обнялися,

Знову, як було колись, брати…

Із гнилих окопів підвелися,

Щоб Вкраїноньку занапастить…

А тобі, запроданий народе,

Що робить на фоні цих обійм?

Карабін куплять чи щось навроді,

Припасать набої для обойм?

Комуняки – вміють домовлятись,

Фальшувать слова і сторінки…

Іменним мавзером забавлятись

Комісарам – не на всі віки…

Іржавíють ґрати в кам’яницях,

Рух – свої позиції не здав…

Неня наша – більше не служниця,

Та не хоче знать про це удав…

,,Новые“ й ,,нові“ – геть затялися:

Мріють ,,осяйний“ ГУЛАГ звести…

Наші ж змаги – лише почалися,

Шлях наш – до МЕТИ!

               ІВАН КОШИЦЬКИЙ:

              РОЗЛОМЛЕНА СЛЬОЗА…

Мій хрещений – вогонь, а хрещена – вода,

Грає кров у мені, мов біда молода…

О бідо-сестриченько, грай, вигравай,

Припрошуй гостей на сльозу й коровай.

Хай сядуть за стіл, де насущний лежить,

Святий, яко Степ, що навчає нас жить.

Той самий, що слово зродив з мозолíв,

Той самий, що брат ста печалей-жалів.

Гей, візьмемось, браття, сльозу розломить,

Аби не боліла ні вічність, ні мить…

Аби живосилою совість була,

В околах якої – і квітка, й бджола.

Хай буде цей день в молодім сповитті

За те, що ми грішні були при житті:

Трудились, не знаючи буднів і свят,

Гойдали на крилах прозрінь немовлят,

Які виростали потому в орлів,

Чий хліб був не з пазурів, лиш – з мозолíв…

Допоки в пошані творця мозолí – 

Світатиме хліб при вітцівськім столі.

Крутого помолу його правдосуть,

Мов очі орлів, котрі небо пасуть…

Я в небо оте громоброве ходив,

Щоб хліб мого слова нащадкам родив.

Ходив – не лінився, ще й інших водив,

Аж поки громами чоло натрудив.

А нині стою на порозі прощань,

Прикликавши світ за столи пригощань.

Гей, візьмемось, браття, сльозу розломить,

Аби не боліла ні вічність, ні мить…

Душа – мов калина, чий цвіт – опада,

На хрест не обструганий ворон сіда.

Покряче, покряче і геть полетить,

А слову прощання – журбу золотить…

Журбинко-сестриченько, чуєш мене?

Хай морок не згасить усе, що – земне.

Хай ластівка – в небі, і хліб – на столі,

Хай траурну одіж не носять жалі.

Хай неба з криниці рука дістає,

У котрої право на зоряність є…

Нема проминущості, є – чистота,

Лиш нею отверзуться дні і літа…

Мій хрещений – вогонь, а хрещена – вода…

…Свічу обпікає сльоза молода.

                                       БАЛАДА
                                            ПРО
               ШАБЛЮ І СЕРЦЕ МОРОЗЕНКА

                                                              Ой, Морозе, Морозенку,

                                                              Ти славний козаче.

                                                              За тобою, Морозенку,

                                                              Вся Вкраїна плаче…

                                                                           З народної пісні

Шабля моя, пане-брате, не годна зітхати,

Але, гейби наречена, годна світ кохати.

Шабля моя кров’ю мита, кров’ю полоскáна,

Заступниця для голоти, нещадна – до пана.

Шабля моя трудівниця і в спеку, і в хвищу,

Чи покладу тебе в спокій ув осінь найближчу?

Клянуть тебе воріженьки близькі і далекі

За те, що враз зупиняєш в чорнім горлі клекіт…

Знають тебе на Вкраїні і в лядських околах,

Проклинають позаочі в костьолах і в долах.

Проклинають, та прокльонам криці не зщербúти,

Доки стане в тобі моці, буду тя любити.

Любитиму, кохатиму, яко наречену,

Маю тебе за жар-птицю, в сльозі освячéну…

На тебе, як на ікону, побожно дивлюся – 

Хоч слів катма, дарма, сестро: в бою помолюся…

Що першая молитовка: виручай, небого

Того, хто на Україні так жиє убого.

Що другая молитовка: відомсти за брата,

У котрого за Ворсклою в огні біла хата.

А третяя, а третяя – хруснув череп, другий,

Повалився із сідельця підляшок  моругий.

Шабле моя свяченая, скоро й жито жати,

Зачекались при образáх і жона, і мати…

Хай чекають-виглядають зблизька і здалéка,

Доки льодом не візьметься вода в чреві глека.

А ми прийдем мороз-сльозу вогнем розтопити,

Будем жати чорне жито і наливку пити…

А поки що хміль розбавим власними сльозами,

Обкладемо панське кодло щирими ножами.

І сьогодні, незрадливко, є тобі робота – 

Січи ж псявір на капусту до сьомого поту.

Хай відають: лютий – мороз, ніжний – Морозенко,

Посіємо власне серце в чорну борозенку.

Може, зійде, мо’, наллється колос на стеблищі,

А тим часом зігріємось, гей, на попелищі…

Ой, сіялось, ой, косилось, вже час і хліб мати,

Але вдарив подзвін смертний: правду хтять зламати,

Україну потоптати, козаченьків жати,

А Мороза-Морозенка живцем розіп’яти…

…Ой, виймали з грудей серце, муками лестúли,

А мертвого у безсмертя з миром відпустили…

Іди, кажуть, голубчику, іди, не спіткайся,

Та на власній кривавиці, як можеш, покайся.

Пішов Мороз-Морозенко від хати до хати:

,,Шабля моя, правда моя не годні зітхати…“ 

          ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА

           Ретроспектива у часі й просторі

                    з ознаками балади

   М.Вінграновському, який серцем і словом своїм

   натхненницьким першим постукав у чорну браму ночі

   Івана Богуна, присвячую

                                                                                     Автор

                                                 В історії не випита до дна

                                                Остання ніч Івана Богуна…

                                                       З ненаписаного вірша

В сеї ночі стуманілі очі,

В сеї ночі сльоза крижана.

Позлітались з ярів поторочі,

Аби викликать дух Богуна…

…А ти, кальницький полковнику, їх зневаж,

А ти лихо бровою, гейби шабелькою, підваж.

Усміхнись, як неня вчили, і зітхни,

На зло ляхам недобитим ,,Гречаники“ утни:

,,Ой гоп, мої гречаники,

Прало лихо підштаники,

Сорочину й кунтуші – 

Вибирай, що до душі…“

Годі, кальницький полковнику, чом сумний,

Таж сьогодні, присяй-Боже, вихідний.

Пий наливку, пий горілку – веселись,

До серденька двох любасок прихились…

Невеселі щирі очі й чорний вус,

Може, ти не в тії чоботята взувсь?

Осміхнувся бідолаха й знов своє:

,,Ніч – зла кицька – із черепа брагу п’є…“

З пійла того голова моя болить,

Що сподіяти: стріляти чи палить?

Мо’, на палю посадити ворожбу,

В такий спосіб пересватати судьбу?..

Мо’, з конюшні приведуть хай гриваня,

Котрий навіть чорні стріли обганя.

А чи мовчки побрести в очерета,

Де напташив був торік твої вуста…

Ниє серце, квилить серце неспроста,

Не дрімає, видно, десь знедоля-мста.

А ти, кальницький полковнику, вір в зорю,

Ківшик злотих видай в поміч кобзарю,

Що прибився з хлоп’яком в твої ряди,

То дарма, що з мордопису геть рудий.

То дарма, що до медів зело могуч,

Зате голос – ясний сокіл з-понад туч…

То дарма, що два провалля увічу,

Зате піснею частує досхочу:

,,Грай, грай, моя сопілочко,

Уже завтра й петрівочка.

Третій день, як самопали

У мовчанку впали…

Третю ніч, як у ярочку

В Катрі зваба на шнурочку…

Ми шнурочок той розв’яжем,

Сміх-печаль бровою зв’яжем.

Поріднімось і самі – 

Хто впізнає у пітьмі?“

Ет, облиш, облиш, душа,

Варта пісня три гроша.

Ще й четвертий злотий здачі – 

Щось думки стають ледачі:

Все мандрують спрокволá

До кварти, що – край стола…

А ти, кальницький полковнику, розум май,

Насторожі варту й власне серденько тримай.

Воно ніби і спокійно, а, проте,

Терен-хустка ув очах три сни цвіте.

Воно, кажуть, і безпечно, а душа

Не зарядженим пістоля не лиша.

Але цур отій пекельній гризотí:

Порятують від наврок слова святі.

Ой-я, кальницький полковнику, вір-не вір.

Вже крадеться попідтинню поговір.

А у того поговору злий язик,

Тричі хреститься від нього і козак, і мужик:

,,При вікні, при стіні спить жона,

Мовчазна, чепурна, звать її – труна…

Ой ти, труно-домовино,

Півсвіту із тебе видно.

Може, пів, а мо’, й весь світ – 

Кряче ворон серед віт…“

Нахилилась гілка-вітка щебетнá,

Враз побліднув гожий вид у Богуна…

Гей-бо, кальницький полковнику, чом змарнів?

Білий лебідь був ще вчора, ниньки – 

                                                                почорнів…

Гей-бо, кальницький полковнику, помолись,

В чорне пекло всі шляхи твої зійшлись.

Що на першому шляху – горить вогонь,

Що на другому шляху – пістоль до скронь.

Що на третім – забуття і каяття…

Розімкнув Іван повіки: ,,Де ти, життя?..“

А у відповідь – лиш оберемок плачу,

А у відповідь – сльоза гасить свічу.

А у відповідь – криниця без дна

Заломила з жаху руки: ,,Я – донькá Богуна…“

А у відповідь озвались

                                         з срібла-злота

                                         три жалі,

                                         три струни:

Світ зорею протни – 

                                      не вини,

                                      спом’яни…

Образ речника, чий профіль – 

                                                     з давнини, 

                                                     з сивини…

Не застують від нащадків його славу й кажани…

…В сеї ночі – ворохобні очі,

В сеї ночі – сльоза рутвянá.

Позлітались з усюд поторочі – 

На похмілля із черепа Богуна…

Шасть до вікна,

А там – стіна.

Чорна стіна, срібна труна,

З віка якої голос магічний зрина:

,,Смерть Богуна – в лузі кона,

А Іван – мерщій в жупан,

Сам собі і брат, і пан…“

В гордих нащадках ізнов вирина

Слава його всеземна.

Нас – не мина,

Вас – не мина.

                                            Бо – 

Реальність а чи мана,

Мир а чи війна,

А праведна душа Богуна

Віки протина.

Лугом веде коня

З розповені ночі – у сяйво дня.

Доки в часі відлунить вона – доти й стоїть

                                                                край вікна

Остання ніч Івана Богуна – правдою пам’ятнá…

              НА СТЕРНЯХ БОЛЮ

На стернях болю в чоботах – не ходять,

На стернях болю більше – босонíж…

І навіть, як надії – кров’ю сходять,

І навіть, якщо в спину – фінський ніж…

На стернях болю безнадія – в тузі, 

На стернях болю горе – у журбі…

Та слово – не впаде до ніг катюзі,

Та серце – не зачерствіє в злобі…

На стернях болю – видно Ойкумену,

На стернях болю – всенький Білий Світ…

Лиш раз всього – звіряв чуття Знамену,

Лиш раз – до серця брав калиноцвіт…

Мій день – не в лабіринтах коридорів,

У котрих – пíтьма і у котрих – чад…

Душа звугліла в кратері роздорів,

Душа повстала проти калічат…

Мій аргамак підків стоптав немало,

Але – надійним був при стремені…

По вітру суче вим’я ніс тримало, 

Як босе серце гнали по стерні…

Тепер сюди – кати на прощу ходять,

Тепер тут – і капличка, й – квітники…

А фарисеї – й досі верховодять,

І чемно так беруть під козирки…

                  ЄДНІСТЬ

          ЗМІСТУ І ФОРМИ 

…Нам потрібні реформи,

Нам потрібен порядок!..

Зовсім – не для проформи,

Не з долонь рознарядок…

Нам потрібна державна

Снага покоління,

Чия творчість заглавна

Підведеться над тлінням…

Нам рокована совість – 

Правдочола звитяга…

Час наш – не тимчасовість,

Не зачохленість стяга…

На полотнищах Волі,

На знаменах Сумління

Ми, до змагів не кволі,

Вістим Боже Веління…

Ми обмиєм ікони

Од гріховної скверни…

Ми напишем закони:

До святинь – через терни!..

Нам потрібні реформи,

Нам потрібен порядок!..

Єдність змісту і форми  

Демонструє порядність…

Скасувавши скорботи

В ім’я світлих провістин,

Ми грядем для роботи

В світ розкованих істин…

                  НЕБО З КРИГИ

У козацькому музеї – самопали,

У козацькому музеї – гаківниці…

А де ж сонце пракозацьке? Закопали…

А де ж зорі? Осквернили серцем ниці…

У козацькому музеї – шаблі, стріли,

У козацькому музеї – сагайдаки…

Та на вулицях ви Байду чи  ж зустріли,

Чи новітній вас розраяв Сагайдачний?

У козацькому музеї – кобзи, ліри,

У козацькому музеї – древні піки…

Тільки взяти їх до рук – бракує віри,

Закотилась булава поміж засíки…

У козацькому музеї – бронза, книги,

У козацькому музеї – дальні гості…

Та в очах екскурсовода – небо з криги,

Та в очах екскурсовода – мертві брості…

Чому так і доки так? – журбу питаю,

Чому так і доки так? – нема одвіту…

Б’ю на сполох, меч у слово повертаю,

Та не чутно із вуст воленьки привіту…

У козацькому музеї – чемна тиша,

Вікна – вимиті, паркет, як щит, натерто…

Забрела у мишоловку клята миша:

Кіт музейний зневажав її уперто…

                   ЗЕЛЕНІ

        ГЕТЬМÁНИ ДОБРА

Дерева – зелені люди,

У них – з хлорофілу душа.

Малюють вони етюди,

Пасуть у лузі лоша.

Дерева – сини і доньки,

Брати і сестри вони.

До їхньої голівóньки

Так личить брилик весни.

Дерева – рвійні й статечні,

І вічні, немов сльоза.

Глаголи їхні сердечні

Не знають слова ,,олжа“…

Нам би їх душі щирі,

Нам би їх світ відкрить – 

Ідолів і кумирів

З блазнів не сотворить…

Спільна у нас потреба,

Спільні земля, блакить.

Виходить, що все це треба

Тільки любить?

А ми їх чи ж розуміли

В пору спеки й сльоти?

Чи завше сказати вміли

Натомість мале ,,прости“?

За що? А за безгоміння,

За зраду їх пракорінь…

За власне гірке невміння

Зректись убогих творінь.

Дерева – такóж земляни,

Зелені гетьмáни добра.

Поляни вони й древляни,

Діти Дністра й Дніпра.

У них – наша казка, мова,

Наші в них букварі.

                      КОМЕНТАР

                               ДО

               СЕРЦЕВОГО БОЛЮ

                               НА