Моя любов свободою живе…


 


Михайло 

ЖАЙВОРОН

 

* * *

 

На кам’яних скрижалях грішних душ
Писати божі заповіді марно.
Їх розіб’ють й пустелею підуть,
 Аби лишень лилась небесна манна.

 

Хай там який не створюють статут,
Чи кодекси моралі ґендерові,
Не віднайти від зла протиотрут,
 Якщо у тих словах нема любові.

 

Там не Господь, а тільки божества,
Куми й кумири, ближні тої ж крові,
І блазні того ж самого єства
Без совісті,
                  без честі,
                                 без любові. 

 

Не убивай!
                   Не заздри!
                                     Не кради!.. –
Словесні декорації вистави.
Яка юрма – такий і поводир,
 Які діяння їх – така і слава.

 

 

* * *

 

Асфальтує дорогу зима серед білого дня,
Вистеляє відлига із льоду тонкі амальгами,
Із-за хмар крадькома проростає колюча стерня, –
 Упереміж зі снігом періщить сліпими дощами.

 

Ожеледиці ртуть вислизає за коло нуля,
Заповзає за обрій, де сонце вертає на літо.
І промерзла уже до кісток, до коріння земля
 Ще не проти в природі усе докорінно змінити.

 

Розтопити колишні гріхи у свічадах калюж,
Замести в заметілях сліди весняної спокуси.
Парасолькою небо розкрите над нею довкруж,
 І зі снігом цілується дощ у полоні ілюзій.

 

 

* * *

 

Ще дрімає земля... І мороз причаївсь,
По краплині втрачає колишню відвагу.
Хмари місячним плугом виорюють вись
 І кладуть борозну вздовж Чумацького шляху.

 

Засіваються полем неораним сни,
І обмотують стежкою зболену рану.
Сиві коні туману розжовують сніг
 І витоптують ніч аж до самого ранку.

 

І ніде – ні душі. На похилений тин
Опирається тиша від холоду синя.
І поскрипують десь перемерзлі грунти,
 Крізь які пробивається вперте насіння.

 

 

* * *

 

З одного ми небесного ковша,
Та рвемо родичання оте в клоччя.
Роздвоєна, розхристана душа
 У двох світах вживається водночас.

 

В миру григоріанський календар
Суєтні дні і Слово Боже сіє,
А сходить юліанський на вівтар, –
 І наново рождається Месія.

 

В одних ще піст пилипів, як пролог,
А в інших – епілог у єзуїтстві.
Святкує люд, радіє – і дай Бог,
 Та чи до Бога всі оті молитви?

 

Свою ж країну краєм на шматки,
На схід і захід ділим українство,
Хоча усе одно, як не крути, –
 Ісус Христос чи, врешті, Єзус Христос.

 

Різдвяно-новорічна карусель.
Іде планета обертом ізнову.
З нового року починаєм все,
 А зі старого – жити по-новому.

 

З одного хоч небесного ковша,
Та рвемо родичання оте в клоччя.
Розхристана для Господа душа
 У двох світах вживається водночас.

 

 

* * *

 

Слово було на початку – і більше нічого.
Все почалося із нього при свічах зірок...
Фіговим листям прикрились і кинули Бога –
 Стало затісно в Едемі до пекла за крок.

 

Вставили слово своє – ну, їй-бо, недоречне!
Жити по Фрейду схотілось – і Ніцше скрививсь.
Вивчили мову людську із любові і зречень,
 Хоч повставала у венах загравами вись.

 

Словом топтали, підносили з грязі у князі,
Мудрий Езоп виглядав з потаємних рядків.
Скрізь розпинали слова на пергаментах часу
 І забивали у душі іржаві гвіздки.

 

Ним воскрешали із мертвих, шептали молитви,
Іменем вищим судили без праведних слів.
З крапель і річищ словесних, у землю пролитих,
 Руслами лишиться тільки божественний слід.

 

 

* * *

 

За пройденим, прожитим, пережитим
У серці не пече – нема жалю.
Що відболіло – в спогадання зшите,
 Що буде ще – і те перетерплю.

 

Я сам на сам, теперішній по суті,
Немов переглядаю той же фільм.
Колись давно побачене й почуте
 Упізнаю із напівслова в нім.

 

Змінились краєвиди і ландшафти,
Відцифрували в меґабайти світ,
Та в душах закипають ті ж азарти,
Не в`яне  із роками первоцвіт.

 

Так само рвуть стосунки по живому,
Тримаються за неживі зв`язки,
На слово вірять й забувають Слово,
 Стають чужими друзі і близькі.

 

На все відмовки і свої причини, –
Зсередини ламає ребра біль,
Та посміхаюсь, бо нема провини
 Анічиєї в тому, далебі.

 

За пройденим, прожитим, пережитим
У серці не пече – нема жалю.
Що відболіло – в спогадання зшите,
 Що буде ще – і те перетерплю.

 

 

* * *

 

Любов довготерпить…

               1 Кор 13,4 – 8.

 

Моя любов свободою живе,
Не зводить ні в’язниць собі, ні храмів,
Не заздрить і на поміч не зове,
Не терпить слів порожніх і тамтамів.

 

Моя любов не чваниться, що є,
Не падає доземно на коліна,
Не просить, не шукає не своє,
 Живе по правді й правдою нетлінна.

 

Моя любов терпляча і незла,
Крізь мене пролягла святим прологом.
Вона вела апостола Павла,
 Сама ж була і ангелом, і Богом.

 

Моя любов в мені – вода і хліб,
Ковток живильний чистого повітря.
Сама ніколи не носила німб,
 А серце німбом вознесла до світла.

 

Моя любов – найвища з нагород,
Яку не почепить собі на груди.
На полюсах насилля і свобод
 Усе мине – вона не перебуде.

 

 

* * *

 

За ворогів я запалю свічу,
Сльозою восковою хай заплаче,
Й молитву вознесу і все прощу,
 То, може, й Бог мені тоді пробачить.

 

Бо хто вони мені? Вони – чужі,
Не зрадять, не полишать до загину.
Якщо вже точать зуби і ножі,
 То вряди-годи не ударять в спину.

 

Вони хоча б відкриті у бою,
Достойні вороги завжди без масок, –
Разом на лезі перемог й поразок.
Лукавих друзів понад все боюсь.
Хоч меншає з роками їх щоразу,
Та більше фальші в них розпізнаю...

 

 

* * *

 

Нам усім по життю десь чогось не стачає…
То замало вогню у очах, то печалі,
То високого неба аж до горизонту,
 Крил у миті падіння в глибоку безодню.

 

На стачає, буває, на хліб і на хату,
На маршрутне таксі – і на те малувато.
Сили волі ще б трохи і Божої ласки,
 Аби наша душа не пізнала поразки.

 

І любові земної ще б крихту до ближніх,
А також співчуття до своїх же колишніх.
Іще б друзів побільше в години розп’яття.
 В пісні – ноти б іще отієї як свята.

 

То нам сонця замало, дощів на світанку,
То інтригу б одну ще з брехні-витинанки.
…Де початок всьому оцьому і начало,
 Щоби розуму всім нам лишень вистачало?

 

 

* * *

 

Звичайний день.
                            До чортиків утома.
Волочить місяць
                            обрію крило.
І кожен хрестить стежку
                                         забобонно
У п’ятницю,
                     тринадцяте число. 

 

На випадок якийсь,
                                 чи вряди-годи,
Женуть нещасну фобію
                                        з думок.
Зайде у душу –
                          довго не виходить,
І скрізь вона попереду
                                      на крок.

 

Цієї днини
                  місяця нісана
Колись було розіп’ято
                                     Христа.
Та п’ятниця –
                        фатальна і остання –
І досі замикає нам
                               вуста.

 

А перед тим горланили
 «Осанна!..».

 

____________________
 © Михайло Жайворон

 

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.