Моя любов свободою живе…

Михайло

ЖАЙВОРОН

* * *

На кам’яних скрижалях грішних душ
Писати божі заповіді марно.
Їх розіб’ють й пустелею підуть,
Аби лишень лилась небесна манна.

Хай там який не створюють статут,
Чи кодекси моралі ґендерові,
Не віднайти від зла протиотрут,
Якщо у тих словах нема любові.

Там не Господь, а тільки божества,
Куми й кумири, ближні тої ж крові,
І блазні того ж самого єства
Без совісті,
без честі,
без любові.

Не убивай!
Не заздри!
Не кради!.. –
Словесні декорації вистави.
Яка юрма – такий і поводир,
Які діяння їх – така і слава.

* * *

Асфальтує дорогу зима серед білого дня,
Вистеляє відлига із льоду тонкі амальгами,
Із-за хмар крадькома проростає колюча стерня, –
Упереміж зі снігом періщить сліпими дощами.

Ожеледиці ртуть вислизає за коло нуля,
Заповзає за обрій, де сонце вертає на літо.
І промерзла уже до кісток, до коріння земля
Ще не проти в природі усе докорінно змінити.

Розтопити колишні гріхи у свічадах калюж,
Замести в заметілях сліди весняної спокуси.
Парасолькою небо розкрите над нею довкруж,
І зі снігом цілується дощ у полоні ілюзій.

* * *

Ще дрімає земля... І мороз причаївсь,
По краплині втрачає колишню відвагу.
Хмари місячним плугом виорюють вись
І кладуть борозну вздовж Чумацького шляху.

Засіваються полем неораним сни,
І обмотують стежкою зболену рану.
Сиві коні туману розжовують сніг
І витоптують ніч аж до самого ранку.

І ніде – ні душі. На похилений тин
Опирається тиша від холоду синя.
І поскрипують десь перемерзлі грунти,
Крізь які пробивається вперте насіння.

* * *

З одного ми небесного ковша,
Та рвемо родичання оте в клоччя.
Роздвоєна, розхристана душа
У двох світах вживається водночас.

В миру григоріанський календар
Суєтні дні і Слово Боже сіє,
А сходить юліанський на вівтар, –
І наново рождається Месія.

В одних ще піст пилипів, як пролог,
А в інших – епілог у єзуїтстві.
Святкує люд, радіє – і дай Бог,
Та чи до Бога всі оті молитви?

Свою ж країну краєм на шматки,
На схід і захід ділим українство,
Хоча усе одно, як не крути, –
Ісус Христос чи, врешті, Єзус Христос.

Різдвяно-новорічна карусель.
Іде планета обертом ізнову.
З нового року починаєм все,
А зі старого – жити по-новому.

З одного хоч небесного ковша,
Та рвемо родичання оте в клоччя.
Розхристана для Господа душа
У двох світах вживається водночас.

* * *

Слово було на початку – і більше нічого.
Все почалося із нього при свічах зірок...
Фіговим листям прикрились і кинули Бога –
Стало затісно в Едемі до пекла за крок.

Вставили слово своє – ну, їй-бо, недоречне!
Жити по Фрейду схотілось – і Ніцше скрививсь.
Вивчили мову людську із любові і зречень,
Хоч повставала у венах загравами вись.

Словом топтали, підносили з грязі у князі,
Мудрий Езоп виглядав з потаємних рядків.
Скрізь розпинали слова на пергаментах часу
І забивали у душі іржаві гвіздки.

Ним воскрешали із мертвих, шептали молитви,
Іменем вищим судили без праведних слів.
З крапель і річищ словесних, у землю пролитих,
Руслами лишиться тільки божественний слід.

* * *

За пройденим, прожитим, пережитим
У серці не пече – нема жалю.
Що відболіло – в спогадання зшите,
Що буде ще – і те перетерплю.

Я сам на сам, теперішній по суті,
Немов переглядаю той же фільм.
Колись давно побачене й почуте
Упізнаю із напівслова в нім.

Змінились краєвиди і ландшафти,
Відцифрували в меґабайти світ,
Та в душах закипають ті ж азарти,
Не в`яне із роками первоцвіт.

Так само рвуть стосунки по живому,
Тримаються за неживі зв`язки,
На слово вірять й забувають Слово,
Стають чужими друзі і близькі.

На все відмовки і свої причини, –
Зсередини ламає ребра біль,
Та посміхаюсь, бо нема провини
Анічиєї в тому, далебі.

* * *

Любов довготерпить…

1 Кор 13,4 – 8.

Моя любов свободою живе,
Не зводить ні в’язниць собі, ні храмів,
Не заздрить і на поміч не зове,
Не терпить слів порожніх і тамтамів.

Моя любов не чваниться, що є,
Не падає доземно на коліна,
Не просить, не шукає не своє,
Живе по правді й правдою нетлінна.

Моя любов терпляча і незла,
Крізь мене пролягла святим прологом.
Вона вела апостола Павла,
Сама ж була і ангелом, і Богом.

Моя любов в мені – вода і хліб,
Ковток живильний чистого повітря.
Сама ніколи не носила німб,
А серце німбом вознесла до світла.

Моя любов – найвища з нагород,
Яку не почепить собі на груди.
На полюсах насилля і свобод
Усе мине – вона не перебуде.

* * *

За ворогів я запалю свічу,
Сльозою восковою хай заплаче,
Й молитву вознесу і все прощу,
То, може, й Бог мені тоді пробачить.

Бо хто вони мені? Вони – чужі,
Не зрадять, не полишать до загину.
Якщо вже точать зуби і ножі,
То вряди-годи не ударять в спину.

Вони хоча б відкриті у бою,
Достойні вороги завжди без масок, –
Разом на лезі перемог й поразок.
Лукавих друзів понад все боюсь.
Хоч меншає з роками їх щоразу,
Та більше фальші в них розпізнаю...

* * *

Нам усім по життю десь чогось не стачає…
То замало вогню у очах, то печалі,
То високого неба аж до горизонту,
Крил у миті падіння в глибоку безодню.

На стачає, буває, на хліб і на хату,
На маршрутне таксі – і на те малувато.
Сили волі ще б трохи і Божої ласки,
Аби наша душа не пізнала поразки.

І любові земної ще б крихту до ближніх,
А також співчуття до своїх же колишніх.
Іще б друзів побільше в години розп’яття.
В пісні – ноти б іще отієї як свята.

То нам сонця замало, дощів на світанку,
То інтригу б одну ще з брехні-витинанки.
…Де початок всьому оцьому і начало,
Щоби розуму всім нам лишень вистачало?

* * *

Звичайний день.
                            До чортиків утома.
Волочить місяць
                            обрію крило.
І кожен хрестить стежку
                                         забобонно
У п’ятницю,
                     тринадцяте число.

На випадок якийсь,
                                 чи вряди-годи,
Женуть нещасну фобію
                                        з думок.
Зайде у душу –
                          довго не виходить,
І скрізь вона попереду
                                      на крок.

Цієї днини
                  місяця нісана
Колись було розіп’ято
                                     Христа.
Та п’ятниця –
                        фатальна і остання –
І досі замикає нам
                               вуста.

А перед тим горланили
«Осанна!..».

Поэзия