Елена
АЛЕКСАНДРЕНКО
 

И ЛЕТЯТ ИЮЛЯ КОНИ...
 
Полетят июля кони на зарю,
Я в огне твоих ладоней догорю,
Натянусь струной счастливой, зазвучу,
Своему послушна стану скрипачу.

В листьях ночи – наше время соловьём,
Сочиним мы ту мелодию вдвоём.
Будет бабочек круженье до зари,
Это мы без слов любовью говорим.

Влажных тел клубится летняя жара,
Стебли чувств переплетая до утра...
И летят июля кони на зарю,
Я в огне твоих ладоней догорю.

Михайло
ЛЄЦКІН
 

Й НАЗВИ ЩЕ НЕМА
 
Лікуй мене, лікуй, моя красуне,
Усім, чим тільки володієш ти,
Бо вік на мене, мов цунамі, суне,
Й від нього вже, здається, не втекти.

Лікуй мене і поглядом лукавим,
І доторком, що з сéрця біль вийма.
І словом, щό споріднене загравам,
І тим, для чого й назви ще нема.

Лікуй – без шрамів, без рубців чи спайок,
Лікуй, як феї вміють лікувать…
Ну, от, здається, вік і відступає,
Натомість обіймає благодать.
 

Людмила
НЕКРАСОВСКАЯ
 

* * *

Я знаю: с морем мы – родня.
Оно живёт внутри меня
И бьёт волной средь бела дня
В грудную клетку.
У сердца, словно у скалы,
Крошатся вдребезги валы,
Но их удары тяжелы
Бывают редко.

Я – это море наяву.
С таким характером живу,
Лелею тягу к озорству,
С судьбою спорю.
Во мне – то сильный шторм, то тишь,
Со мной смеёшься и грустишь,
Но быть другой не убедишь,
Я – это море.

Сергей
КОРЧАГИН
 

* * *

Как давно я не был на лугу,
среди трав, звенящих летним зноем,
на речном притихшем берегу,
у воды пропитанной покоем.

Не следил за танцами стрекоз
на июльском жарком солнцепёке,
где качает шишками рогоз
на речной заиленной протоке.

Как же городская суета
по рукам-ногам меня связала!
Нить судьбы незримо пролегла
меж работой, домом и вокзалом.

Душный зной асфальта пропитал
всю мою привычную округу.
Средь громад бетонных очень мал
человек, не виден и напуган.

Чад бензина, вечный рёв машин,
вопли истеричные рекламы
достают до донышка души,
постаревшей и такой усталой.

Как давно я не был на лугу…
Всё никак добраться не могу…

Любов
ШЕМЧУК
 

 * * *
 
 Вечір. Тайком розповзається тиша.
 Нічка ось-ось нас обгорне крилом…
 Чути, як Муза поезію пише,
 В душах любов’ю заповнює ніші,
 Букви виводить скрипучим пером.

 Виткались в небі натомлені зорі,
 Місяць поволі з-за хмар виплива…
 Тихо навкруг. Літній вечір надворі.
 Хвилі шепочуться з берегом моря –
 Піною пишуть кохання слова.

 Місяць помітив мережку із піни,
 Розшифрував її код на піску…
 В морі знайшов і свою половину,
 Стелить сріблясту до ніг їй стежину,
 Зорі везе в кришталевім візку.
 

Сергей
ДУНЕВ
 

* * *

Как давно я мальчишкою не был…
Как давно, Боже мой, как давно!
Вот лежу на траве – очи в небо,
Как же близко, ребята, оно!

Только мы позабыли об этом,
Ходим, в землю потупивши взгляд.
А ведь, чтоб называться поэтом,
Надо в небе парить, говорят…

Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

Біжить, біжить до фінішу це літо...
Ще прийде серпень з торбою дарунків.
Ще вся земля квітує буйним цвітом
І сонце шле їй теплі поцілунки.

А осінь вже десь ходить манівцями
І все частіше чути її подих...
В вечірнім небі бавиться з хмарками,
А днями боса в стиглих травах бродить.

І чути тихий шепіт, шелестіння...
То вітерець шумить у верболозах.
Тихенько грає він мотив осінній,
А літо ще купається у росах.
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/