Валентина Лысич

Сдуваю пылинки

Я с тебя, как с алмаза, сдуваю пылинки,
Берегу от чужих вездевидящих глаз.
Под матрац ни единой к тебе горошинки
Не смогу подложить и в сомнительный час.
Спи спокойно, родной,
ни о чём не тревожься!
А сама потихоньку к тебе прислонюсь,
Поцелую, прижмусь, –
ты сквозь сон отзовёшься, –
И счастливее я во сто крат становлюсь!

------------------

Нема без тебе літа...

О, як приречено звучить
"Немає більше літа"!
Здавалось, ще хвилина, мить –
І буду я зігріта
І теплим сонцем осяйним,
і милими вустами...
Та погляд не ловлю я твій, –
Як тяжко цими днями!

Затьмарився весь білий світ.
Не пахнуть більше липи.
Трави рясної малахіт
Дощу ховає схлипи.
"Нема тебе, нема тебе..." –
Реве-сурмить трембіта.
Тремтить сльозинка – жаль бере...
Нема без тебе літа...

-----------------

I не жiнка твоя, й не коханка...

Диво-горлиця з самого ранку
В заметіль пелюсткову, рясну,
Заспівала. І як забаганку,
Забажалося долю ясну.
Ця мелодія трепетно, ніжно
Відчинила дверцята душі.
Пелюстки диких слив білосніжно
Воскрешали забуті вірші.

Затуманила зір вишиванка –
Оберіг від зневіри і зла.
Я не жінка твоя, не коханка,
А жаданою просто була.
З осяйними очима, мов вишні,
Перестиглі, у сонячний дощ.
Ти приховував мрії торішні –
Проростало бажання, мов хвощ.

І не жінка твоя, й не коханка...
Просто та, яку знав, розумів.
Не добута в бою гарна бранка,
Не дарунок, що взяти посмів.
Доторкнутись до мене не можна –
Бо від дотику ниючий біль.
Цвіт так пишно рясніє... І хтозна,
Що хова пелюстків заметіль.

-----------------

В казку лiтню мене ти зводи!

Як уляжеться серпень в покосах,
І наллється теплом виноград,
Цвіркуни накупаються в росах –
Неодмінно поклич мене в сад,
Де від яблук гілки обважнілі
Подарують духмяні плоди,
Запашні, соковиті, дозрілі.
В казку літню мене ти зводи!

Стріпонеться від захвату погляд,
Сонце бризне промінням в очах.
Ощасливиться серце – ти поряд!
Мед відчується навіть в речах.
Не барися! Заплакана осінь
Увірватися може в наш сон!
Почуття мої голі і босі...
Ось, стрілу звів уже Купідон.

-----------------

По спирали...

По тихой улочке – вдвоём, счастливой парой,
Когда и ветер злой и дождь – сплошной наградой,
За руки взявшись мы идём, ступая в лужи.
Любовь заполнила сердца: восторг – наружу.

Сирень, умытая дождём, благоухает.
Ей фиолетово до нас, но умиляет.
В цветы уткнувшись – ни сомнений, ни печали...
А счастье, хочешь или нет, – но по спирали...

-----------------

Приять бы солнечную вертикаль!

Под дождь осенний множится печаль...
Тоска гнетущая стреножит ноги.
Избавиться бы от глухой тревоги,
Приявши солнечную вертикаль!

-----------------

Последние дни лета

Вот и Яблочный Спас отошёл, обнажая покосы,
Стрекозы тень мелькнула
над рвущимся ввысь камышом...
Ярче радуги красок, искрятся алмазами росы,
Но черкнула по травам погожая осень крылом.

Горьким приторным мёдом запахло
и сладостной дыней.
Воздух стал тяжелее от пыли дорожной, тепла.
Зашипело на холод созревшее лето гусыней,
Уступать не желая ни йоты, ни капли угла.

Георгинами землю украсило, флоксом, космеей,
Оголив загорелые плечи, флиртуя, смеясь.
Щёки солнцу подставив, ходило победно аллеей,
Ароматы цветов разливая, ликуя, светясь.