Михайло
ЖАЙВОРОН

* * *

Ніколи не пізно –

    ніколи не рано

Почати спочатку,

    розбившись ущент,

Зцілитися росами,

    білим туманом,

І сонце вдихнути…

    І дихати ще…

Ніколи не пізно

    пройтися стежками,

Якими ходили

    далекі пра…пра…

І силу джерельну

    відчути губами,

І слово напутнє

    прикласти до ран.

Ніколи не рано

    прокинутись рано

І першим торкнутися

    сонячних струн,

Впустити у кров

    світанкову заграву,

І глянути в очі

    небесних лагун.

Усьому свій час

    для любови і зради.

На все віднайдеться

    сто тисяч причин.

Ніколи не пізно

    спочатку почати –

Ніколи не рано

    сягнути вершин.

* * *

Не сховати у тінь

    цю нечувану тишу зими,

Хутряні хуртовини,

    абияк поношені вітром.

Усе явним стає,

    що було дотепер між людьми,

І немає куди вже подітися

    білому світу.

Місяць довгої ночі

    востаннє вкорочує дні

І крізь сито своє

    просіває зірчаті сніжини.

Просіває слова,

    що сказати хотілось мені,

А сказати не зміг, далебі,

    із якоїсь причини.

Проминуло багато чого, –

    не збулось, відбулось,

І розтоптані тіні

    щозмога вставали до світла...

У шпарини клітин

    заповзає укотре мороз,

Але сонце спокволу

    уже повертає до літа.

* * *

Я – із краплі дощу, –

випиваю себе до краплини,

Забрідаю в туман

і вертаюся знов у росі.

Щосвітанку виліплюю світ

із черленої глини,

І випалюю серцем у ньому

свої голоси.

Зішкрібаю з душі як непотріб

усю позолоту,

І шліфую її

на гончарному крузі землі.

Наливаю червоне вино

до країв горизонту,

Де хлібиною сонце

і зоряна сіль у імлі.

Я – маленька краплина лишень

із небесної висі,

Упаду – піднімаюся знову

з роси і води.

На листочку вигойдую сни

у зеленій колисці,

І проціджую світло

крізь сита густих павутин.

Із такими, як я,

навесні проливаюсь дощами,

В снігові хуртовини

узимку замотую дні.

Підперезаний вітром,

бреду по світах, мов прочанин,

І твердішає глина,

і слово,

і віра в мені.

* * *

Коли падає небо на землю крильми,

Сірим птахом дощу із пір’їнами снігу,

Ми шукаєм тепла у гніздечках зими

І роздовбуєм душі свої, мов горіхи.

Від негоди мчимо за вітрами пригод,

Зігріваємо інші міста і причали,

Видивляємось в обрії із позолот,

І сердець шкарупу розбиваєм ночами.

Кожен ловить жар-птицю примхливу за хвіст,

А вона – поміж ребер тріпоче у кліті,

Продаємо за гріш як невільницю скрізь,

Сподіваючись в небо самому злетіти.

На осоннях чужих ненасиджених гнізд

Пілігрими лише ми, птахи перелітні.

То здіймаємось ввись, то пірнаємо вниз,

Мов сніжинки, – і танемо в білому світі.

* * *

Ще дрімає земля...

І мороз причаївсь.

Та сніжинки по краплі втрачають відвагу.

Хмари місячним плугом виорюють вись,

Ідучи борозною Чумацького шляху.

Засіваються полем неораним сни,

І обмотують стежкою зболену рану.

Сиві коні туману розжовують сніг

І витоптують ніч аж до самого ранку.

І ніде – ні душі!

На похилений тин

Опирається тиша від холоду синя.

І поскрипують десь перемерзлі ґрунти,

Крізь які пробивається вперте насіння.

* * *

На полюсах тривимірного світу

Все тонший лід старих тисячоліть.

Зимує у зимі глобальне літо,

І довга тінь ступає слід у слід.

Не ті вже зими із часів санскриту, –

Лиш інеєм сивіють спориші.

Летять сніжинки зболено по вітру,

Приречені на зливи і дощі.

Глобальне потепління – не відлига.

А люди далі п’ють своє вино.

На полюсах Землі скресає крига,

І десь уже народжується Ной.

* * *

На відстані руки – твоя печаль,

За крок – до неповернення з полону

Колючих слів, заплутаних мовчань

З гірчинкою еспресо з кардамоном.

Метелики сніжинок за вікном

На світло розпрямляють білі крила.

Свої ми спопелили вже давно,

Про що б оця зима не говорила.

Як ручаї розламували скло,

І танув лід небес на видноколі,

А ми в’язали лінії долонь

У вузлик нерозгаданої долі.

На чистих простирадлах хуртовин

Вітри шептали нам про таємниче.

Тепер серця в обох – із половин,

Які, либонь, залишаться найближчі.

Відтане все: сніжинка – у сльозу,

І скреснуть ріки поміж берегами.

Та райдуги підкова поміж нами

Уже не віщуватиме грозу…

* * *

Захворіла зима,

підхопила на вітрі застуду.

Аж захрипла уся

від сопрано й альтів хуртовин.

І знесилено впала в перини снігів

на спокуту,

Хоч до цього ніколи не мала

ніяких провин.

То колись вона брала

без жодного спротиву ноту,

І у білому танці

крутила розпатланий сніг.

А тепер – без морозу

і чарів трави-привороту,

Лиш простуджене небо

періщить дощем у вікні.

Білу кров із артерій доріг

вимиває відлига,

І тумани вилизують в полі

розсипану сіль.

І висовують дзьобики гострі

бурульки у стріхах,

І за краплею крапля

викльовують з розталі синь.

Захворіла зима...

І у неї трапляється нежить.

Ртутний стовпчик також

час від часу повзе догори.

Міражами весни

її душу пора ця бентежить,

І маленькою брунькою серце

між ребер горить.

* * *

Асфальтує дорогу зима

серед білого дня,

Вистеляє відлига

тонкі крижані амальгами,

З-понад хмар крадькома

проростає колюча стерня, –

Упереміж зі снігом

періщить сліпими дощами.

Ожеледиці ртуть

вислизає за коло нуля,

Заповзає за обрій,

де сонце вертає на літо.

І промерзла уже до кісток,

до коріння земля

Ще не проти в природі усе

докорінно змінити.

Розтопити колишні гріхи

у свічадах калюж,

Замести в заметілях сліди

весняної спокуси.

Парасолькою небо розкрите

над нею довкруж,

І зі снігом цілується дощ

у полоні ілюзій.

* * *

Бойкот зимі.

Снігам і завірюсі.

У інший бік земну хитнуло вісь.

Червоний карлик сонячних ілюзій

Найдовшій тіні золотом хваливсь.

Відлиги зваба.

Літепла омана.

Вуаль туману в просині ріки.

Бентежать знов і сиплють сіль на рани,

Які рубцями стали за роки.

Душа – не камінь.

Лід – іще не криця.

Розмерзнеться, відтане, відболить.

В калюжах – всеньке небо у дрібницях,

Графіті хмар і високосна мить.

Скресає в тиші повенями плесо

І приморозки гуснуть сивини.

Бойкот літам,

що йдуть по вістрю леза,

Хай навіть це – ілюзія весни!

* * *

Перший подих – зі скриком земної осі, –

Так оглушливо світ розкриває легені.

І в очах розчиняється зоряна сіль,

І просолена кров переповнює вени.

Ще не знаємо світу – а він вже болить,

І в снопи перев’язує вічні інстинкти.

І здається щомить – зупиняється мить,

Як промінчик душі п’є росу з павутинки.

Як світанок церкви золотить, далебі,

І призахідне сонце на них мироточить.

І несеш перехрестя доріг на собі,

Бо за тебе нести їх немає охочих.

І ржавіє земна напівзгорблена вісь,

І поскрипує в кронах простуджений вітер.

У бездонних очах тоне зоряна вись

І стає синім небом над зболеним світом.

* * *

В зими на розпутті все меншає люті.

Добрішає сонце і множить на нуль

Розірвані вітром небес каламуті

І досі незвідану їх таїну.

Весну уже чути на відстані вдиху,

Як жевріє брунька у тиші святій,

І білі ворони останнього снігу

Злітають із віття, ламаючи тінь.

Глобально теплішає синя планета,

І тане на полюсі крига щомить.

Руйнується світ учорашній дощенту –

Новому ніщо до пори не болить.

І глибші стають між людьми перемети,

І сонце крайнеба, як риба об лід.

* * *

Відтепер уже сонце

                      нікуди від нас не втече,

Бо планета рішуче за ним

                      повернула на літо.

Хай там кажуть – зима...

                      А її вимиває дощем.

І гіркого вина

                      аж по вінця крайнеба налито.

І дзвенять на вітрах

                      вкриті інеєм десь кришталí,

І на диво тепліє душа –

                      молодіє із віком.

І стають перехрестям епох

                      і прийдешніх століть

Аномальні плюси

                      заґратованих рамами вікон.

Де із розталі шиб

                      виглядають хрести роздоріж,

На яких розпинають

                      ні в чому невинного Бога.

І збиває з пуття

                      затуманено сивий капíж,

І шукає зима

                      ту єдину до літа дорогу.

* * *

Одної миті вартує вік...

А десь, у інших вимірах часу,

Поволі світло тече, як віск,

Зі свічки зірки в небесну чашу.

На струнах Всесвіту грає Бог

По нотах кластерів і галактик,

Де на пюпітрах старих епох

Зостались тіні чиїсь крилаті.

Для когось я – лише нота, звук.

Для свічки зірки – відтінок світла

З усього спектру утіх і мук,

З падінь і злетів, зими і літа.

Високе небо – у руслах рік,

Які впускаю у кров і розум.

І світить зірка мені вгорі,

І стигне місяць, мов крапля воску.



* * *

Говори хоч про що –

не лукаво аби і не хитро,

Аби чутно було,

як шепоче зелена трава.

Прочитаю тебе по губах,

зацілованих вітром,

А на дотик і смак

розгадаю солодкі слова.

Не стихатиме довго над нами

зозулине «Гір-ко!».

І далека луна

віщуватиме сонячний день.

І ловитимуть нас – не впіймають –

літа в павутинку,

Що довкола очей

павучок піднебесний пряде.

Говори ні про що –

все одно я тебе зрозумію

З недомовок і жестів,

із першого кроку навстріч.

Відпущу із неволі на волю

едемського змія, –

Хай живе собі сам,

спокушаючи зоряну ніч.

Промовчи хоч про що –

не сховаєш затаєне в серці,

Прочитаю з долонь

твій оголений мозок руки.

Крізь тумани зіниць

упізнаю себе в круговерті,

До якої несе течія

голубої ріки.

____________________
© Михайло Жайворон

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/