ВАЛЕНТИН СЕДЕНЬ, м. ТАЛЬНЕ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПЕСИМИСТИЧНЕ
Крадеться страх в людські серця
Садизм, розмішаний на крові
Гуляє в радощах життя –
Про доброту немає й мови.
Вона десь в мандри подалась
І совість повела з собою,
А замість віри – пустота
Нас проковтнула з головою
Віра розстріляна була
Або на Соловках вмирала.
Тепер лиш трохи ожила
Нову чекаючи розправу...
Поміж людей садизм зійшов
І розпустив криваві руки.
Антихрист лізе на престол
Ідеї втілюючи в муки.
Хто наші душі захистить
І хто прикриє нас собою,
Коли хороше все мовчить,
Лихе кричить лиш сатаною?
Присвячується живим і мертвим
жертвам голодомору 1932–1933 рр..

ЗАПОВІТ
Не проклинали вони Бога,
Молитися не мали сил.
Вони надіялись на Нього –
Голодний смерч усіх косив.
Земного щастя не пізнали,
Скоринки хліба не було.
„Від Сатани посли” забрали,
І вимирало все село.
„Матусю, бачиш на іконі
Дитятко з мамою сидить.
Вони обоє теж голодні
І будуть хлібчика просить”.
Прошепотів ще щось маленький,
А потім зовсім перестав.
Полинув у світи далекі,
У Райський сад Господь забрав.
А мати навіть не кричала,
Вона кричати не могла.
Сама опухла тут лежала:
„Прости, синок, не вберегла...”
І подивилась на ікону:
„Ти також, матінко, прости.
Чому безбожників в законі
Не покарала досі ти?
Чому село все вимирає?
Це дар кремлівської руки?
Останній хліб позабирали,
Село роздерли, мов круки.”
На другий день похоронили,
Але вона була жива!
На ранок вилізла з могили
І край дороги побрела.
І як раділа сонцю, небу
І всій навколишній красі.
Схилила гілочку до себе –
Листочки з’їла геть усі.
Страшні, далекі чорні дні
На все життя запам’ятала
І свої спогади сумні
Як заповіт нам передала:
„Щоб шанувати хліб святий,
Без хліба обірветься пісня,
Як вбив мільонний геноцид –
Велика більшовицька тризна”.
До 70-ти річчя голодомору

ХАЙ ПАМ’ЯТЬ КВІТАМИ РЯСНІЄ
Чи це наснилось нашому народу,
Чи насправді все так відбулось:
Смерть голодна хліборобів та
Пограбоване, сплюндроване село.
Під зорями великих вакханалій,
Під проводом знекровлених ідей,
Кати бездушні голодом вбивали
Зневірених, обдурених людей.
Вони вбивали думу хліборобську,
Яка сягала вершин майбуття,
Іскрилась піснею і колоссям
В турботах сільського життя.
Ті чорні дні ніколи не забути,
Як вимирало тихо все село,
Пережити важко та збагнути,
Як воно колись усе було.
Цей біль ніколи не вщухає.
Мільони в пам’яті живуть,
А пам’ять прийдешніх благає:
Мучеників тих не забуть,
Хай пам’ять квітами рясніє
На могилах заморених людей
Горить вогнем, ніколи не зотліє,
Як засторога пережитих ідей.

ГЕНОЦИД
Сонце сходить і заходить –
Так літа минають,
Але мучеників тих
Люди пам’ятають.
Вітер їм пісні співає,
І плаче калина.
Журба душі огортає:
Де ж їхня могила?
Їх голодом катували,
Брехнею морили,
Вожді „правдою” своєю
Геноцид творили.
Теперішні брехуни
Гасло осідлали:
– Геноциду не було,
Миші хліб покрали.
Буде ненька-Україна
Завжди пам’ятати,
Як розп’яли наш народ
Нащадки Пілата.