Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Я вірю, Господи, у Тебе!
Мені життя Ти дарував,
Блакитне неозоре небо
Й щоденні, звичні всім, дива:

Схід сонця в тихому світанні,
Приємний свіжий вітру спів
І перший сніг, що землю зрання
Тонкою ковдрою накрив.

Хмаринку дивовижну в небі,
Що казки плетиво несе,
І щирих почуттів потребу,
З якими подолаєш все!

Я вірю, Боже Всемогутній,
Що можеш чудеса творить:
Немислиме зробити сутнім,
Загоїть рану, що кровить.

Ти вмієш лагідно прощати
Усіх неправедних людей
І щедро милість дарувати
Тому, хто з Вірою іде!



ПРО ЛЮБОВ
 
Зрозуміти важко порою:
Чи то казка, чи наяву?
Мерехтливою пеленою
Вишиває печаль канву…

Туга хустку свою накинула
На опущені плечі знов,
А під куполом неба синього
Крила випростала Любов.

Обняла весь світ і поніжила,
Напоїла щедро теплом,
Від холодного вітру свіжого
Захистила міцним щитом.

Материнством своїм злеліяла,
Завела колискових пісень,
Всі тривоги вітром провіяла
І сховала в минулий день…

Рясно квіти й зелень посіяла
З рукава обабіч доріг,
Аби колір надій оспіваних
Не покинув нічий поріг.

Незвичайними барвами дивними
Стала ліс вдалині малювать,
А сама із птахами грайливими
Почала в дружнім хорі співать.

І такої погожої днини
Світ застиг у своїй красі…
Як ця пісня до вас долине,
То підхоплюйте її всі!



* * *

Кажуть, що душа тоді співає,
Як по вінця щастя в ній бринить,
Коли сонце променем заграє,
Коли піснею ріка шумить…

А моя душа сльозами плаче –
Тоді вірші плинуть джерелом:
Хтось диктує їх мені неначе,
Коли дощ струмує за вікном…

А моя душа ридає ридма,
Вірш за віршем з болем вилива:
Просвітку ніякого не видно,
А рядки нанизують слова…

А моя душа спливає кров‘ю –
Й поетичні родяться рядки:
Байдуже – ненавистю, любов‘ю –
Тільки був би ритм у них чіткий!

Напливають звідкись із-за моря
Муки і печалі навісні…
А моя душа кричить від горя –
Та дарує світові пісні!



* * *

Повний місяць заворожує,
Проганяє темну ніч,
Тайни світові примножує,
Диво творить навсібіч.

Заливає сріблом вулиці
І сади, й ліси, й поля,
До небес високих тулиться
Зачарована земля.

Омивається потоками
Тихих променів рясних,
Вкутана тремтливим спокоєм,
Що пливе від зір ясних.

Світ під чарами примарними
Чи то марив, чи то снив
Мріями і снами гарними…
Повний місяць – диво з див!



НІЧНА ТИША
 
Запнута хмарами й давніми снами,
В світлі тремтливому дальніх зірок,
Ніч опустилась шатром над лісами,
Зачарувала і поле, й садок.

Все розімліло, розніжилось в млості,
Вітер у кронах дерев задрімав,
Тихо спадає роса з високості,
Губиться в пишному килимі трав.

Місяць проміння у річку спускає,
Ніби напитися хоче води,
Марево світ під покровом ховає,
Щоб захистити від зла і біди.

У рівчаку під старою вербою
Якось несміло струмочок бринить.
Спокій і тиша. Легкою ходою
Час проминає – його не спинить…



* * *

Вкотре вже народжується день –
З ним нові з‘являються надії,
Щирі пишуться слова пісень
І летять увись крилаті мрії.

Скільки незакінчених ще справ,
Намірів, ідей, великих планів!
От, здається, тільки-тільки встав,
А дивись – давно уже не ранок…

Час уже не плине, а летить,
З кожним днем біжить все швидше й швидше –
Недаремно він вперед спішить:
Хтось у Небесах нам долю пише…



* * *

Бува, спаде на думку слово ніжне,
На струнах серця тремко забринить,
Зачепить щемом у душі побіжно
Найкращі почуття. І враз помчить
У Всесвіт пісня – світла і заклична,
Мелодія яскраво зазвучить,
Поллються ноти голосні й величні,
Якими між людей вона злетить.
Й засяють, наче вогники незгасні,
В піснях, що гріють душу знову й знов,
Три почуття, одвічні і прекрасні:
Це Віра, і Надія, і Любов!



ВИННЕ СЕРЦЕ…
 
Винне серце! Завжди винне серце:
То воно відкриється й болить,
Крається і на шматочки рветься,
То у прірву з розпачу летить…

То для нього радості замало,
То у ньому пристрастей потік,
Лиш такого з серцем не бувало,
Щоб не мало зовсім почуттів!

Винне серце в тому, що ніколи
Не забуде про минулий час,
Бо життєвої уроки школи
Не проходять без слідів для нас.

Вміщуючи досвіду криницю,
Поєднало і старе, й нове…
Не стомившись доброті учиться,
Серце винне в тому, що живе!



* * *

Кожному потрібне слово щире,
Відчуття надійного плеча,
Усвідомлення: в життєвім вирі
Десь комусь тебе не вистача.

Кожному, повірте, необхідно,
Щоби хтось про нього піклувавсь,
Поруч йшла завжди людина рідна,
Й день зі спілкування починавсь.

Кожному приємно, звісно ж, знати,
Що комусь дорожчий він за всіх,
Горе зможе розділити навпіл
І помножити щасливий сміх.

Так уже влаштовано на світі,
Що у парі суджено іти.
Бо тоді душа весняно квітне,
Коли знаєш, що потрібен ти!



КРИЛА ЩАСТЯ
 
У щастя крила є – чи ви це знали?
Вони підносять аж до сонця нас –
І відкривають неземні портали,
Де радості дорога простяглась.

У щастя – крила? Так, воно крилате,
На них злітаєм до нових висот,
Та тільки б їх в польоті не зламати,
Не впасти, як Ікар, в пучину вод…

У щастя – крила. Просто необхідно
Їх розгорнуть у всій своїй красі,
Щоб кожному було достоту видно:
У щастя крила є! Літайте всі!

 ________________________
© Людмила Добровольська
 

___________________________________________________
 © Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/