Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

Похолодання тане на руці
Сніжинкою, що дивиться на південь.
Блищать льоди... Сніги́ на молоці
Розведені холонуть другий тиждень.

Трава замерзла, гостра, наче ніж,
Під сивим небом згорбленим журбою.
Дивися, нею пальці не поріж.
Що я тоді робитиму з тобою...

Слизька́ дорога котиться до ніг,
Шукаю рівновагу на калюжі.
Листопад здивувати знову зміг
Морозом і збудив промоклі душі.

З бурульок довгих крапає в обід
Вода осіння, що скляною стане.
Буває, що зима іде в обхід,
Спішить, немов наза́вжди, мов востаннє...


* * *

Схилилася зоряна ніч
Над нами, простими людьми.
У хаті потріскує піч.
Йде грудень, початок зими.

За вікнами сніг в темноті
Насправді, неначе живий.
І зорі, немов золоті...
І місяць такий молодий.

У лід обернулась вода,
Виблискує склом на землі.
Бурульок висить борода.
Малеча сидить у теплі...

Сузір'я освітлює шлях,
Вибілює кожну межу.
Надія моя на вустах,
Уголос її прокажу.

Є часу удосталь мені,
Аби дочитати роман.
Коротшими робляться дні,
Лишаючи роздуми нам.


* * *

Бурулі до землі, як бороди святих.
Краплина склом стає, стихає на півслові.
Зима бере своє... У полі вітер стих
Під зоряним рядном, що наче стіл святковий.

Гудуть важкі дроти у чорній темноті,
Тримають їх стовпи, мов чаплі довгоногі.
В міста́ тепло тече у пору холодів
І світло де-не-де освітлює дорогу.

Укрилася стерня снігами білих снів.
Лягає на плече легка́ омана ночі.
Поставити життя на карту хтось посмів
Від відчаю свого́... Вернутися чи схоче...

Зіниці ліхтарів очікують когось...
Сніжинки з небуття з'явилися на диво.
Здається, що усе нарешті вже збулось.
Невже таке колись у світі цім можливо...


* * *

Хто мені ще треба...
Як заснути так,
Щоби вище неба
Відчувати смак
Слів твоїх і подих.
Бачити красу,
Відчувати подив,
Пити губ росу...

Бо без тебе смуток
І якась мара...
Відшукав би руту,
Де росте гора
Вища за печалі
І мої жалі.
Ріки б замовчали
У далекій млі...

Що мені розкажеш
В завтрашньому сні,
Може поруч ляжеш,
Щоб обняти зміг,
Щоб тобою дихав
Наче вперше, знов...
Ніч самотня, тиха
Вірить у любов.


* * *

Повно снігу надворí.
За відлигою мороз...
Посивів узимку двір,
Наче дід старий, всерйоз.

У щілину заметіль
Дме вітрами з полюсів,
Силу має і летить
Вище гір, густих лісів.

Шлях показує комусь
Місяць в небі одинак.
Сяють зорі, очі муз.
За селом скрипить вітряк.

Зачаровує мене
Біле з чорним за вікном,
А червоне каберне,
Як було, і є вино...

У садку шапки́ дерев.
Новий день перед Різдвом.
Забуваємо старе...
Залишилися ми вдвох.


* * *

Збідніла зима на слова,
Тепло забирає останнє.
Стежина біжить лісова
За льодом, що річкою тане...

За хмарами сонце моє
Сховалося в небі висо́ко.
Снує вітер світом, снує,
Що холодом віє у око...

Поривчасті рухи гілля
На вістрі мовчання німого.
Замерзла і гола земля
Складає молитву до Бога...

Самотністю так обпекло,
Що руки ховаю в кишені.
Віконне без інею скло
Нагадує в тирі мішені...

Без білого снігу чомусь
Надії поменшало в серці.
Я дня, мов прозріння, боюсь
І ночі, бо можу умерти...


* * *

Що я забув у цій зимі,
Яка за мною замітає
Сліди... Залишились самі.
Що буде далі – сива тайна.

Вікно замерзле і брудне
Сніжинки вмиють, чисті й білі...
Артюр Рембо і Клод Моне
Стають для мене зрозумілі.

Межею в часі є ріка
За полем, лісом, за горою...
Її побачив, як тікав
У сні своєму із тобою.

Щось загубили ми тоді
І не знайти його у ліжку...
Ми довіряли лиш воді,
Вогню і льоду, що у книжці.

Гірлянди зір і ліхтарів
У темноті окреслять тишу.
Вже захід сонця догорів,
Його у пам'яті залишу.


* * *

Темно, хоч виколи око.
Довга дорога у даль...
Недосипання морока.
Снів, що не збудуться жаль.

Тисне на голову небо.
Мряка – непроханий гість.
В лінію стали планети
У гороскопі цих міст...

Світло розсипали фари.
Дощ поспішає кудись.
Віра й любов – санітари,
Щоби не вмер, а родивсь...

Вітру не має на диво.
Пріє у січні земля.
Знову погода фальшива
Рух починає з нуля...


* * *

Сірі будні вмостились на гілці,
З льоду крапають вицвілі сльози.
Розтає тонка ниточка глиці.
Землю січень нам не заморозив.

У тумані сховалося поле,
Загубилося голкою в сіні...
Мокре небо, насуплене й голе,
Стало схоже на спомин осінній.

По калюжі розходяться кола
Від краплини, що падає в вічність.
Оживає самотності соло –
Мерехтінням і зорями в вічі...

Зігріває мене ясне сонце
Незнайомих зашторених вікон.
День вчорашній до ранку просохне
І, можливо, прокинеться снігом...


* * *

Сьогодні до тебе печаль,
А завтра сніжинка в долоні...
Того, що не збудеться, жаль,
Як снігу, що тут на пероні.

Обійми твої крижані
І губи, що хочуть сказати,
У пам'яті... Снишся мені
У пору надії і втрати.

За вітром – розхристаний шарф,
Де квіти розкидані слідом...
Розлуки шляхетної шарм
Нагадує бабине літо.

Помада твоя на вікні
Залишиться в тому вагоні
Чужому... Посеред війни
Все котяться сльози солоні.

За втомою знітився страх
У чорну діру серед ночі.
Потоне вокзал у гудках,
У тих, що забутися хочу.

_________________________
© Олександр Врублівський
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/