Михайло
ЛЄЦКІН
 

* * *

Я відчуваю: ще не все пропало –
Якимось хтознанадцятим нутром…
Не може ж просто зникнути огром,
В якім моя нога ще не ступала.

Ступити, значить, ще судилось їй –
Судилось Тим, Хто все на світі судить.
Можливо, потім корективи будуть.
А поки що я тут. Таки земний.
 

* * *

Я не сиджу над рядками.
Я над рядками бігаю –
Спочатку кімнатою бігаю,
Відтак і на двір бігцем,
Аби побачити небо,
Всіяне зернами білими,
І білу скатерку, закинуту
На тин повстяним кінцем.

Скочу на лижі – й до лісу,
Де різні розсипано рими,
Що нам їх залишив заєць,
Чи лось, а чи вовча рідня.
Спишу я оті всі рими,
Від себе додам щось незримее
(А ритм – він уже готовий) –
І віддам читачам… Навмання!
 

* * *

Щось зачепило мене за живе.
Щось зачепило… А що, не второпав.
Може, можливість рвонути в Європу.
Може, хробак у печінці живе.

Щось за живе зачепило мене
Та у зачепленім стані тримає.
З деяких пір це триває й триває –
Й схоже, що швидко воно не мине.

З іншого боку, за що ж і чіпать?
В мене не так вже й багато живого.
Те, щó живе, – милосердя від Бога
І незбагненна Його благодать.
 

* * *

Серце повинно битись,
Інакше помре воно.
Сéрця несамовитість
Рятує людей давно.

В серці любов пасеться,
Їсть у лугах ізумруд…
Несамовитість сéрця
Здавна рятує люд.

Для серця важливі вчинки,
А не пусті словà…
Вчинки ж – це постать Жінки,
Вічність її жива!
 

ЩОСЬ
 
Щось дýшу постійно бентежить. Це добре,
Бо свідчить, що я ще не гýлькнув за обрій.

Щось муляє совість. І це непогано,
Бо свідчить, що ласти ще склеювать рано.

Щось ніч у безсонні. Та це не інакше,
Що б’ється іще моє серце. І наше…


НА ГРАНІ
 
Вінсент ваг Гог? Гоген? Чи ван Гоген?
Чи Людвіг ван? А чи Іван Бетховен?
…Змішалось все, і мозок надто повен,
І заливає ця мистецька повінь
Й без того надтугу напругу вен.

О Боже! Як багато ти скопив
Шедеврів на земній маленькій кулі!
То прокидаються вони, давно поснулі,
То падають у сон запасників…

Так і пливу. На палубі «Ковчега»
Є моряки, гартовані давно…
Поезія – це альфа і омега,
Це наше спільне золоте руно.


* * *

Відійти до Бога уві сні –
Заповітна мрія та надія…
Хай земля народжує й радіє,
Хай птахи співають навесні.

Тільки стихнуть грόзи навісні,
Спиниться сердечне стукотіння…
І майне останнім це хотіння –
Відійти до Бога уві сні.
 

* * *

А можливо, все не так погано
У різноманітному житті?
І весна приходить бездоганно,
Й голуби вуркочуть у смітті.

Пухкість кицьки… відданість собача…
Радість стрічі… і розлуки жаль…
Як цього колись я не побачу,
То побачить інший. Це – деталь.
 

* * *

Ковтаючи років підступні зерна
І боячись лихої правди, ми
Життя третину мучимось в гримерній,
Щоб не собою бути між людьми.

І тільки так… Не вирватися з цього.
Така людська природа споконвік.
А справжні ми лиш на суді у Бога,
Коли спроможні бачить Божий лик…
 

 ПОДЯКА ТВОРЦЕВІ
 
 Спаси вас Біг… Спаси Біг вас… Спаси-бі…
 Тож дякуєм Йому, що Він несе
 Нам те, що ми живі, і що при хлібі,
 Й що бореться Вкраїна, попри все.

 Тож дякуємо щиро Господéві
 За все, щó Він дарує нам довкіл, –
 Що добре яблуням в дощі травневі,
 А вересень веде дітей до шкіл.

 Тож дякуємо – й молодì, і сиві –
 Творцеві за державу й за народ.
 …Спаси вас Біг… Спаси Біг вас… Спаси-бі…
 Й хай дасть нам порятунок від заброд.

 _________________
© Михайло Лєцкін

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/