Я серед Всесвіту стою


Михайло ЛЕЦКИН

 

 

* * *

Замри і заховайся у блакить,
Хвалу воздай Всевишньому глибоку,
І хай у мрійнім Всесвіті тремтить
Ця загадковість, як японське хоку…


***

Замри и спрячься в неба синеву
и восхвали Всевышнего глубóко,
и пусть Вселенной снится наяву
загадочность, дрожащая, как хокку…


***

Я п’ю небесну голубінь
І не нап’юсь ніколи.
З яких глобальних надглибин
Взялись ці видноколи?
Я серед Всесвіту стою –
Володар і піщинка,
Й дари Господні п’ю і п’ю –
Бездумно, мудро, дзвінко…


***

Я неба пью голубизну —
и не могу напиться.
Понять Вселенной глубину
душа моя стремится.
Среди Вселенной я стою
песчинкой, травкой тонкой.
Дары Господни пью да пью —
безумно, мудро, звонко!


***

Для всього передбачено свій час.
Міняються заграви світанкові,
Спалахуючи сотнями свічад.
Я стверджуюсь у цій першооснові.
У вічній та хиткій світобудові
Ми – пір’ячко… Нас носить буревій.
Лиш поза часом – таїнство Любові!
В світобудові.
Вічній.
І хиткій.


***

Есть время для всего — таков уклад.
Сменяются рассветные зарницы
и вспыхивают сотнями лампад.
В той сути не могу не убедиться.
И в мирозданье зыбком и безбрежном
мы — пёрышки… Нас носит ураган.
Вне времени — лишь дар любви нам дан.
Тут, в мирозданье.
Вечном.
И безбрежном.


***

Серце пульсує назустріч весні.
Серце зі Всесвітом в такт резонує –
Так нещодавно мені різануло,
Так всеохопно зробилось мені…

Кожному так це дісталось, чи як?
Важко вмістити в собі цю всесвітність.
Але й без неї мов мучить бездітність
Й ти вже не ти, а безрідний будяк.

Щось незбагненне стримить в глибині
Й шепче: «Бентежить? То доля вже.
Ну i…»
Серце пульсує назустріч весні.
Серце зі Всесвітом в такт резонує…


***

Сердце рвётся к будущей весне,
бьётся со Вселенной в резонансе.
Вот на днях так резануло мне —
всеохватно стало, будто в трансе…

Каждому ль досталось это так?
Как вместить в себе всемирность эту?
Коль блуждаешь без неё по свету —
ты безроден, как простой сорняк.

Что непостижимо в глубине?
Что мне шепчет: «То судьбой зовётся…»?
Сердце в такт пульсирует весне,
в резонансе со Вселенной бьётся…


***

Існує все в своїх масштабах,
І входить все в один огром.
…Маленькі сонечка кульбабок
Усе заповнили кругом.

Тарасові квітують вишні,
Й хрущі над вишнями гудуть.
Є в цьому суть, й лише Всевишній
Напевне відає цю суть.

А я, піщинка непомітна,
Яких мільярди в світі є,
Це зафіксую – й теж розквітну,
Хоч вже і зміна постає.

Світанок впав біля порогу,
Здригнулись промені ясні.
Хіба це щастя не від Бога
Дано, як Благовіст, мені?


***

Существует всё в своих масштабах,
входит во Вселенную одну.
Тучи одуванчиков когда бы
всё заполонили? Да в весну!

…Жёлтые их солнышки сияют,
вишни необузданно цветут,
майские жуки вокруг летают.
Суть всего Всевышний лишь и знает,
хоть она и проявилась тут.

Я же — неприметная, о Боже,
мелкая песчиночка твоя —
это зафиксирую — и тоже
расцвету, восторга не тая.

Вот рассвет у моего порога,
ясные лучи сияют мне.
Разве ж это счастье — не от Бога
мне дано трезвоном по весне?


***

Мов ковток повітря свіжого,
День оцей мені тепер.
Завтра – виживу? не виживу? –
То питання горніх сфер.

Чи собі дам завтра раду я?
Чи Господь покличе в путь?
Ось чому мене так радує
Шанс ковток життя вдихнуть.

Я радію, що із кривдою
Не якшався весь свій вік.
…Я радію з того приводу,
Що радіти просто звик.


***

День — как воздуха глоточек —
мне дороже всяких мер.
День другой прийти ль захочет —
то вопросы высших сфер.

Завтра будет как награда ли?
Иль Господь покличет в путь?
Этот шанс меня так радует —
жизни хоть глоток вдохнуть.

Вроде жил по справедливости —
ну и рад, что жить так смог.
Этот день — по Божьей милости —
ветра свежего глоток.


***

Ковтаючи років підступні зерна
І боячись лихої правди, ми
Життя третину мучимось в гримерній,
Щоб не собою бути між людьми.

І тільки так… Не вирватися з цього.
Така людська природа споконвік.
А справжні ми лиш на суді у Бога,
Коли спроможні бачить Божий лик…


***

Глотая лет коварные пилюли
и опасаясь истину открыть,
треть жизни мы в гримёрной провернули,
чтоб средь людей самим собой не быть.

Вновь этим же путём ведёт дорога.
От века человек неисправим.
А настоящие мы – на суде у Бога,
когда Его прекрасный лик узрим…


***

З висоти того, щó пережито,
І з глибин, де зроду не бував,
Можна і на крилах полетіти,
Й плавниками домогтися прав.

Тільки от підтверджено роками,
Й крапки всі розставлено над «і»:
Що склепав ти власними руками, –
Тільки ті здобутки є твої.

Можна щось отримати в дарунок,
Прихопити, щó не так лежить…
Тільки з цього не завˈються вруна
І не стане радісною мить.

Не до пекла тут і не до раю,
Не вали я зводжу і не рви –
Просто я з роками все це знаю.
Будете з роками знати й ви.


***

С высоты того, чтo пережито,
из глубин — мне сердце говорит:
хоть лети на крыльях — даль открыта,
плавниками бей — и будешь сыт.

Только вот подтверждено годами,
точки все расставлены над «и»:
что своими сделал ты руками —
те лишь достижения – твои.

Что-то можно в дар принять, понятно,
или прихватить, что под рукой…
Но не даст то всходов благодатных,
радости не будет никакой.

Не до ада здесь и не до рая,
никому тут не нарыты рвы —
просто я с годами это знаю.
Будете с годами знать и вы.


***

Із напруги віршів
Вистрибне пружина.
Я давно вже вирішив
Недарма прожити.
Вже давно загадано
Мною перейти
Гатями-загатами
В світ без марноти.
Не лякаюсь зливами.
Обминаю впливи.
Йду до неможливого
Через все можливе.


***

Выпрыгнет пружина,
стих в полёт пуская…
Я свою судьбину
зря не проживаю.
Верен год за годом
слову той мечты:
перейти по бродам
в мир без суеты.
В суете дорожной
обхожу, где можно я.
Прямо к невозможному
через всё возможное.


***

Можливо, все навкруг химерне.
І все здається. Все не те.
А справжні – тільки щастя зéрна,
Й твоє сердечко золоте,

І цих легких торкань відчутність,
Яка наснилася вночі.
…В мені є Вічності присутність,
Щό схожа з вогником свічì…



***

Возможно, всё тут преходящее,
всё ум плодит, химеры строя.
Лишь зёрна счастья — настоящие,
да твоё сердце золотое,

да и касания предчувствие,
что мне привиделось в ночи.
…Во мне есть Вечности присутствие,
что схоже с огоньком свечи…


***

Мені здається, я колись вже жив.
А де й коли, уже не пам’ятаю.
Давно… У проміжку від Дувра до Китаю
Без визначених в часі рубежів.

Раз так, то я ще житиму колись.
У вічності планет ще так багато…
Життя – це суть. А от палац чи хата –
Лише деталь. Ти тільки не зігнись.
Ти тільки помістись
В безмежну вись.

І знов забудь про місце і про дату.
І ще дивись –
З сусідом не зіткнись:
Він теж живий. І теж невинуватий.


***

Мне кажется, когда-то я уж жил.
А где, когда — уже не угадаем.
Так, где-то между Дувром и Китаем.
Давно… А вот эпоху уж забыл.

Раз так, ещё одну пройду я жизнь.
У вечности немеряно планет…
Жизнь — это суть. Значенья, в общем, нет —
дворец иль хата — только не загнись.
Ты лишь переместись
в безбрежье, в высь.

И вновь забудь про место и про дату.
И берегись —
с соседом не столкнись:
он тоже жив. И он невиноватый.


***

Чи не набрид я сам собі?
В склепіння я дивлюсь небесне:
Воно, як і завжди, чудесне.
Так само й далі голубі…

Як і раніше, притяга
До себе чарівним суцвіттям
Господня райдуга-дуга,
Щó простягається блакиттю.

І все-таки чомусь в журбі
Стискається і ниє серце.
А Всесвіт радісно сміється:
«Дурний, щó треба ще тобі?».


***

Я сам себе не надоел ли?
Вгляжусь я снова в свод небес –
он полон, как всегда, чудес –
прозрачны дали, заблестели

дождинки, радуга цветёт
своими дивными цветами —
то знак Всевышнего над нами,
что нас хранит из года в год.

А сердце снова ноет тупо,
и в душу врезались ножи.
Вселенная ж смеётся: «Глупый,
чего ещё тебе, скажи?»


ХАРОН

Харон здирає плату за проїзд
Із цього світу і до того світу,
І ця платня не підлягає звіту,
Хоча звести було б дешевше міст.

Та, мабуть, Стікс дає Харону зиск,
І є над ним кому нагріти руку,
А ми тут мліємо, та терпим мỳку,
Й наводимо у власних трунах блиск.

Ні, якщо так триватиме грабіж,
То краще буде жити, ніж вмирати,
Тим паче якщо ти попав за грати
Й за вироком сто років там сидиш…

Й сидітимеш, бо так велить закон,
Якого сам ти ще не бачив в вічі.
А як відчаєшся й наглядача покличеш,
То зазирне до камери… Харон.


ХАРОН

Харон взимает плату за работу –
провоз из мира этого – в иной.
И плата та не подлежит отчёту,
хотя чрезмерной кажется порой.

По Стиксу, видно, выгодно грести,
и он, Харон, давно нагрел тут руку –
а мы томимся здесь и терпим мýку,
стараясь гроб в порядок привести.

Нет, если будет множиться грабёж –
уж лучше жить, поскольку смерть – дороже.
Вот за решёткой ты сидишь – и что ж?
Сто лет по приговору – ну, дай Боже!

Ну и сиди, коль так велит Закон,
хоть ты его в глаза не видел – то-то!
А как отчаешься и позовешь кого-то,
то в камеру заглянет… сам Харон.


ТИТРИ

Пролітають, наче титри
З пережитого давно,
І горілки гострі літри,
І настояне вино.

З лоба піт чимскорше витри
Й додивляйся це кіно:
Текстів вишукані літери
І кохань бездонне дно.

Не такий вже я і хитрий…
Чи розумний… все одно.
Пронеслось життя, мов титри
Про японку в кімоно.

І не дми на мене, вітре,
Трунком звідти, де лайно, –
Покажи натомість титри,
Де вітрила та судно.

Відлунали звуки цитри…
І просіяне зерно…
Що це – знову склались титри
В сказ про золоте руно?

Я забив свою макітру
Тим, щó бачив крізь вікно…
Зупинились ніби титри.
Все… І більше – не дано.


ТИТРЫ

Пролетают, словно титры
пережитого давно
и горилки крепкой литры,
и пьянящее вино.

Пот со лба скорее вытри
и смотри своё кино:
буквы — мастерства арбитры —
и любви бездонной дно.

Не такой уж я и хитрый…
Иль разумный… всё равно.
Пролетела жизнь, как титры
про японку в кимоно.

Ветер, право, погоди ты,
не носи одно г…
Покажи мне лучше титры —
моря вольного панно.

Отзвучали звуки цитры…
И просеяно зерно…
Это вновь сложились титры
в сказ про ценное руно?

Я забил свою макитру
тем, что высмотрел в окно…
До конца дошли бы титры.
Всё… И больше — не дано.


***

Щось зачепило мене за живе.
Щось зачепило… А що, не второпав.
Може, можливість рвонути в Європу.
Може, хробак у печінці живе.

Щось за живе зачепило мене
Та у зачепленім стані тримає.
З деяких пір це триває й триває –
Й схоже, що швидко воно не мине.

З іншого боку, за що ж і чіпать?
В мене не так вже й багато живого.
Те, щó живе, – милосердя від Бога
І незбагненна Його благодать.


***

Что-то задело меня за живое.
Так зацепило… А что, не понять.
Шанс ли Европу хоть раз повидать,
иль червь в печёнках играет со мною?

Так за живое задело, и вот
то состояние длится и длится.
Надо же было мне так зацепиться —
быстро, как видно, оно не пройдёт…

Только за что же меня-то цеплять?
Ведь у меня и живого — немного.
То, что живёт, — милосердие Бога.
Непостижима Его благодать.


***

…Перечекаю т у т негоду
(Бо т а м її і не бува).
Я т у т-таки віддам народу
У нього ж знайдені словá.

Я дещо т у т іще позичу
І повертатиму борги.
Я не порушу жоден звичай,
Не встану з лівої ноги…

Життя беру лише як цілість,
Не помічаючи сміття.
Й, хоч взагалі погано цілюсь,
Я цілюсь тільки на Життя.


***

Т у т пережду я непогоду
(А т а м не будет непогод).
И подарю слова народу —
что изобрёл-то сам народ.

Я т у т ещё в долги залезу
и их до нитки все верну.
Жизнь мне нужна, и до зарезу —
здесь моя доля на кону.

А жизнь беру я лишь как цельность,
ты сор искать в ней не стремись.
И хоть я, в общем, плохо целюсь,
я целюсь только лишь на Жизнь.


***

Прокинувся… Й відчув себе старим…
Я тут безсилий, бо воно вже сталось.
Як тільки міг, я гнав від себе старість,
Вона ж таки у мій прокралась дім.

О Господи! Я ще ж не все посіяв
Тобою заповідане зерно
Й чекаю ще, коли поставить Київ
На власному кордоні знамено.

Я ще ж не встиг сказати головного
Тій непомірно дивній… О, я ще ж…
Боюсь переступѝть того порогу,
Поза яким уже немає меж.

Однак і скаржитись я вже не маю нá що.
Пожив… Понадивився… Зрозумів…
І сподіваюся, що буде краще
Там, де Господь прихисток спорудив.


***

Проснулся … И почувствовал, что стар…
Я здесь бессилен — не отринуть старость.
Бежал я от её коварных чар,
как только мог — она ж в мой дом прокралась.

О Боже! Я ж еще не всё посеял
зерно, что завещал ты мне уже.
И жду, чтоб украинский стяг наш реял
на том, на самом главном рубеже.

А мне ещё сказать осталось много
той самой расчудесной из всех фей…
Боюсь достигнуть я того порога,
за чьим пределом нету рубежей.

Но не на что мне жаловаться, братцы.
Я много видел, много понял тут.
…А всё ж ещё не время собираться
в тот чудный край, где Бог мне даст приют.

/перевод авторизован/


***

Це правда, я людина літня:
Літá злітають в височінь,
І осінь вже до мене липне,
Й зима шепоче: «Відпочинь…».

Та щось таке у мене влито –
Чи доля це, чи благодать, –
Що як влетів колись у літо,
Так і не хочу відлітать.

Живу від липня і до липня,
Шукаю Левові словẚ…
Це правда, я людина літня –
Мене без лìта не бува.


***

Мне много лет, я это знаю,
я в долголетии витаю –
лета взлетают в вышину.
Хотя уж осень обнимает…
Зимой от лета отдохну…

Уж и не знаю как, но где-то
судьба ли это, благодать –
вот как влетел когда-то в лето –
так не желаю вылетать.

Июлем, его песней летней,
живу я, не считая лет.
Я, право, очень долголетний –
без лета и меня-то нет.


***

Якщо в небо вдивлятись уважніше,
То багать що можна побачити:
Як хмарини збираються бражничать
Чи пташині кадрилі позначити.

Можна вітер побачить невидимий,
Віршів слід від вселюдського Генія.
Можуть янголи стать мені гідами
Царства Божого в мить одкровенія.

Я із Небом у повній ідилії.
Я вкладаю його у рядки,
Аби правнучці, любій Емілії,
Я згадався з легкої рукѝ.


***

Если в небо ты посмотришь внимательно,
сколько разных там чудес обнаружится!
Вот на танцах птички учат старательно
свои па, а вот в кадрили закружатся.

Тучки пьют – ну то ли квас, то ли пиво –
и компанией летят – что за диво!
Если всмотришься ты в небо внимательно,
то увидишь ты на нём обязательно:

ветра царство с обалденными видами
и великого поэта творения.
У меня тут будут ангелы гидами
в Царствo Божие в момент Oткровения.

Я-то с небом в постоянной идиллии.
Из него сложу я песни — как мило!
Только б ты, моя малышка Эмилия,
о прадедушке своём не забыла.

/ авторизовано/

______________________________________________
Михайло Лєцкін — вірші українською
 2017 — 2021

Светлана Шаталова – перевод с украинского

 

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.