Олександр

ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

                                     М. Микитенку 

Є люди поміж нас, немов свіча.
Горіти їм у цьому й іншім світі.
В житті, я вірю, кожен зустрічав
Героїв, що своїм блаженним світлом
Збудити прагнуть нас від марноти,
Байдужості, бо серце б'ється в грудях.
Одуматися маю я і ти,
З очей нарешті скинути полуду
І знову усвідомити, хто – ми,
Куди йдемо' і в чому наша сила...
Горить свіча... Покрова. До зими
Ще трохи часу є, щоб Фенікс крила
Од попелу струсив, як то було...
Героям слава! Слава Україні!
Зневіра, як і зрада, знаю, – зло,
Коли ординець прагне на коліна
Поставити, роздерти на шматки...
Дивись – свіча палає на Майдані,
Горить вона на відстані руки
І плаче воском. Рано? Ой, не рано...


* * *

По норах слова заховалися в лісі.
Лишається шурхіт жовтавого листя
Мені по дорозі... Світає. Вже вісім
Годин на долоні мовчанням зійшлися,
Їх стрілки загострені тишею. Ранок...
В осінньому просторі Аве Маріє
Спадає на думку мені із туманом.
Листопад оголений сонцем ще гріє
Усе, що живе, бо завіє снігами...
А, може, лиш льодом і босим морозом
Прийде на цю землю між небом і нами
Обвітрена пустка... З поезії в прозу.
Луною міста одзиваються й се'ла.
Чекання зими досягає вершини...
Пора сіроока, німа, невесела
Хапає за куртку цурпаллям шипшини.


* * *

Зими перший день закружляв над землею.
Щипає мороз за щоку і вперед
Мене підганяє рукою своєю
Узяти нови'й, саме мій, Еверест.
Рука до кишені ховається глибше,
Стискаються пальці міцніше в кулак.
Мороз на вікні візерунками пише,
Коли зранку бі'гом, неначе юнак,
Лечу до маршрутки –  на подвиг героєм,
Стрілою, на вістрі якої любов.
Я тут не один, з подорожніми троє –
Надія і віра зі мною є знов...
Багряне на білому хай закипає,
Під сонцем, що вище зими... Уперед
Дме вітер північний, а сніг прилипає
До ще учорашніх, осінніх дерев.


* * *

Межею уяви своєї про зиму
Злітаю щороку у пору холодну
Високо до неба... Надія озима
Чекає весни, коли буду голодний
Життям голосистим, – тоді я воскресну
І стану вбирати на повнії груди
Повітря цілюще... Чекаю на в'есну.
Іронія долі – за вікнами грудень.
Осіння дорога тому, що без снігу.
Ще буде, ще буде... Мороз налякає,
Розпишеться інеєм, має потіху
Над мною малим, наче хлопчиком Каєм...
Лише до обіду замерзлі калюжі.
Іде потепління... Глобальна відлига
Панує у світі. Ніхто небайдужий –
Ні фізик, ні лірик, мов діти індиго...


* * *

Розмінюю себе на ночі й дні
Дорогою скляною. Дощ зі снігом...
Далеко не один тримаюсь снів,
Що бачив перед ранком. Далі бігом
Шукатиму балансу між людей.
Із льоду тротуарів павутина
Веде мене по грані... До грудей
Повітря свіже лине. Ще хвилина,
Ще крок назустріч по'спіху... Лечу.
Лишаю ожеледицю позаду.
Лякливе цокотіння тільки чув,
Коли зірвався з місця. Долі задум...
Сьогодні крапля з краплею з небес
Мені під ноги падає, замерзне...
Слідів немає. Слизько. Я себе
З зимою повінчаю срібним перстнем.


* * *

Святом окрилена ле'гка хода...
День догорає.
Он – у калюжі замерзла вода,
Снігу не має...

Над головою безмежна блакить
Неба з морозом.
«Скоро, за тиждень, лишається мить», –
Каже мій розум.

Сяють вогні у вікні, бо іду...
Я – подорожній.
Бачу ялинку струнку, молоду,
Як, певно, кожний...

Сон наяву, мов синиця в руці,
В пору зимову
Тихо кружляє, його ми ловці.
Схоже на змову...

Знову буденне до строку втече.
Казка вже близько.
Радістю стане для серця й очей
Мрія без зиску...


* * *

На маленьку планету Земля,
Що тримає незмінну орбіту,
Наближається свято здаля,
Починає вогнями горіти

На деревах, будівлях... В вікні
Бачу сяйво привітне, ласкаве.
Серед світу, неначе одні,
Не заснемо, смакуємо каву.

Кольорова бруківка веде
За собою... На вулиці тихо.
Видається – нікого ніде,
Окрім неба... Як зоряно! Втіха.

Шепотіння і сміх до небес
Нас тримає, проводить рукою.
Обіймаю, цілую тебе,
Бо колись уявляв ось такою.

Потону у тобі і знайду
Серцю рідну, жадану, єдину.
Давнім містом – за руку – іду
Із тобою у пізню годину.
 

________________________________