Олександр

ВРУБЛІВСЬКИЙ

* * *

Стомлене сонце осіннє
Менше дарує тепла.
Тиша. Нема голосіння,
Буйного цвіту... Земля
Жовтим вкривається листям.
В лузі лягає туман...
Маю врожай – помолився
Богу, бо скоро зима...

Холодно зранку і золко.
Не відшукати кінців...
Щастя осіннє, мов голка,
Сховане прямо в яйці
Бабиним літом ласкавим,
Помислами про життя.
І до гарячої кави
Тягнешся, ніби дитя...

Все ще воскресне, спасеться
В чистім повітрі німім,
Там, за вікном... Чуєш, серце,
Допомагайно мені
Вірити в добре, приймати
Зморщені в просторі дні.
Чимось, напевне, багатий,
Та неодмінно збіднів...


* * *

Тиша осіння, від неї спокійно на серці.
Сонце ласкаве і бабине літо вгорі...
Чесне і щире панує... Занадто відверті
Мрії вперед поспішають, шукають доріг.

Жовтого більше стає на стежинах між нами.
Листям вкривається стомлена, рідна земля.
Сивий туман все полями, лугами – клубами,
Котиться хвилею, видно його іздаля.

В небі блакитне чекання нагадує вічність.
Прагне роздягнене в просторі краплі тепла.
Стрілки годинника точні і непересічні
Наші здобутки осінні а з ними й діла.

Скоро радіти дощам і прогулянкам в парку
Під парасолями в жовтні за руку удвох...
Осінь свою дочекався, вона того варта,
Бо починається роздум чи то діалог.


* * *

Тобі, з тобою і про тебе
Слова мої... Не відвести
Очей. Збігає ніжний трепет
Блаженно хвилею, а ти

Бажаєш захисту і втіхи
В моїх обіймах... Твій навік.
До сну стуляються повіки
І повертаєшся на бік...

Я огорну своїм коханням
Тендітні плечі. Засинай.
В кімнаті тихо і мовчання
Ласкаво ллється через край...

Гарячим тілом зігріваєш...
Я врятувавсь від самоти.
Моя кохана спочиває.
Мені тебе лиш берегти...

Тобою дихати й радіти
Щодня, щоночі – повсякчас.
Дорослі наче, ніби діти,
Бо світ великим став для нас.

* * *

Мрійливіші за ніч – кохані очі,
Що дивляться на мене... Не засну.
Очікую... До тебе сильно хочу.
Скоріше б завтра, в ньому потону.

Гарячим поцілункам дати волю,
Забути про години – їх спиню.
Кохатися і вірити у долю
Нам завтра... І молитися вогню.

В обіймах ми щасливі, бо єдині.
Бажаємо відверто простоти...
А вічність малюватиме картини,
Де персонажі – я і, люба, ти.

Зеленоока Мавко, чарівниця...
А, як тебе назвати? Не збагну.
Сьогодні, як і вчора ти наснишся...
Кохаю лиш тебе, свою, одну.


* * *

На долоні вже сонце осіннє,
Благодатна любов на душі.
Перепони зникають і стіни,
Бо вони то лише міражі...

І кружляє у спокої листя
Із дерев, що мовчанням святі.
Голе гілля до неба... Молися
Серед жовтого-гарячих світів.

Подорожні гуляють у парку,
По кишенях секрети свої.
Білі хмари утворюють арку,
Вітер віє, вони по воді...

Перехрестя осінні щороку
Нас стрічають, слідами ведуть.
Поспішати не треба. До строку
Все прийде і розвидниться путь.

Короноване бабине літо
Саме гріє, але не пече...
Тиша стала, немов з моноліту,
Підставляючи мудре плече.


* * *

Стелиться дорога...
Осінь шелестить
Листям до порогу –
Жовтень, сипле... Цить.

Завмирай від кроків...
В лісі шурхіт ніг
Подарує спокій.
Фатум, доля, збіг?

В тишу загортайся
І чекай дощів...
Вічне запитайся
Серця і душі.

Розлітайся в небі
Краплями розлук,
Листопада небіж,
І зітри сльозу...

З вітром, що з розгону
Старт нови'й бере,
Осінь клич червону
До своїх дверей...


* * *

"Зима не за горами" – говорять мудрі люди.
А поки листя криє собою далечінь.
Жовтаве і червоне снує живі етюди,
Кидаючи на вічне миттєву світлотінь.

Лишається замрії лежати на осонні,
Сплітати легкі кроки, закутані у сни.
Осіннє відчувати, неначе йти босоніж,
Тобі вдається, друже... А далі до весни

На тишу сподівання лягли, мов того року
Мелодією вітру... Мовчання у ціні.
Ніщо невипадкове, а те, що ненароком
Прийде – прийми за правду. Коротші стали дні...

А бабиному літу горіти ще... Горіти,
Скидаючи останнє під ноги для зими.
Пожухле має вдачу гербарію у світі,
Де стеляться багряні, казкові килими.


* * *

Що скучив самотній ти знаєш.
Задовго без тебе, кохана,
Бо пам'ять обох нас тримає
В обіймах німого прощання.

Живі всі слова і зізнання
Відтоді, як ти не зі мною...
Живе, моя люба, кохання
В розлуці, що стала маною.

Не з тими мости будували,
Для втечі від нашої долі.
Щасливі були, та бажали
Ми більшого... Зіграні ролі.

Нам пустка лишилась і спогад
На двох у цю пору осінню.
Вже вересень. Скоро листопад.
І ми поміж світлом і тінню.

Луною озветься минуле
До сну, коли тиша в кімнаті...
Ми вчора окремо заснули,
А далі, як знати... Як знати...


* * *

Засинатиму з тобою кожну ніч
І любитиму, що годі уявити,
Бо не буде поміж нами протиріч,
Бо душею ми не будемо кривити...

Я думки твої читаю, ти – мої...
Відчуваю, що на серці в тебе, мила.
Чом раніше не шукав оті краї,
Де без мене ти дорогами ходила...

Слава Богу половинками зійшлись...
Вже «кохаю» промовляють ніжно губи.
Забуваємо, як порізно колись
Час минав... Нарешті разом – так і бути...

Колисатиму в обіймах, притулюсь
До своєї, до єдиної у світі,
Ми знайшлися. Ми – щасливі. Помолюсь
Нашій долі, що сіяє у зеніті...


* * *

Дощить надво'рі. Осінь навпростець
Прийшла до нас і листям розкидає
Пас'янси... Рветься гілочки терпець
Од вітру, що гойдається... Гойдає

Змокріле і пожухле чорна ніч,
Скидає на стежину, до калюжі...
Жовтаві клякси є звичайна річ,
Якщо в цю пору поряд небайдуже

Вдивлятися у небо, повне хмар,
Бо зорі заховалися за ними.
Бруківка мокра... Світиться ліхтар
І блимає очима, що скляними.

Лишається окрасою вітрин
Осінні бризки світла... Подарунком
Для тебе стане думка – не один.
Краплина з парасолі поцілунком

Щоки твоєї проситься... Дощам
Своє наздоганяти, поспішати.
Веде за руку жовтень, ти – не сам,
До самого порогу та й до хати.


* * *

Осінній промінь ляже на стіні,
В долоні опускається грайливо,
Цілує ніжно пальчики мені,
Лишивши споглядати сонне диво.

Вчуваюся у шурхіт за вікном –
Багряне опадає... Подих вітру
Розвіє килими вчорашнім сном
В живу фантасмагорію нехитру.

Міняється картина в соту мить.
Побільшає у світі жовтих крапок.
Вбираю в себе видиме... Щемить
Від бабиного літа... Це початок

Сплетіння долі з осінню і нас.
Єдиним цілим, не розлий водою
Ми станемо... Кружляє листям час.
Осіннє сонце манить за собою...


* * *

Відкрита вся для поцілунків.
Усмішка лагідна привітна
Яких бажає подарунків,
Коли від погляду розквітла...

Мене тримаєш, не пускаєш
І маниш віями своїми
За кілометрами. Гукаєш
Словами ніжними, простими...

Блищать твої зелені очі
І заглядають прямо в душу
Супроти відстані і ночі –
На місці вкопаний, не рушу...

Кохана, знаєш, ти єдина
Для мене стала в цьому світі
Моїм життям, і вік – година.
Щасливі разом, наче діти...

Проста, водночас незбагненна
Твої обійми пригадаю
І пульс частіше б'ється в венах,
Бо ближчим стану я до Раю.


* * *

Яскраве листя осінь губить,
А я за нею уперед...
Знайшов кохання, ніжні губи,
І п'ю цілунків дикий мед.

П'янію жовтим листопадом.
Останні теплі гожі дні
Дійшли межі напіврозпаду
Цієї осені, в вині...

Зігріті ми, бо ясне сонце
Проміння сіє у саду.
Усе живе, лиш трохи сонне,
Проте на радість, до ладу...

Осіннє, миле, серцю рідне
Знаходить смисли в глибині
Мого єства і принагідно
Таки всміхається мені.

А я, мов сонях на осонні,
Стою замріяний... Люблю
Прозору тишу, що сьогодні
Бринить росою з кришталю...


* * *

В обіймах осені заснути
І пригадати разом зранку,
Що нам наснилося. Горнутись.
Почути подих у фіранку
Отого шелесту від вітру,
Що листям грається надво'рі...
Тебе цілую та на віру
Приймаю сон наш. Листя море
Там, за вікном, де небо сонне...
Багряна хвиля йде з розбігу
У світ оголений... Спросоння
Насипле тиші, наче снігу,
 В долоні наші... "Спати, спати", –

Ласкаво хвиля прошепоче.
Вдягає ніч розкішні шати,
Коли в твої дивлюся очі...


* * *

Тумани осінні лягли до землі.
Затишшя навколо, неначе у казці.
Грибочки у лісі зростають малі,
Великими стануть із Божої ласки.

Мовчання легку' павутину снує
І віється листя далеко за вітром.
Нам осінь себе віддає і своє
Чекання лишає, де меншає світла.

У дзеркалі річки хмарини святі
Знайшли тиху заводь, коли сонне небо.
Вони безіменні на зламі світів,
Бо ти загубився... Забутися треба.

Ніде ні душі, а тобі до снаги
Усе осягнути, тремтіти, мов гілля.
Осіннє натхнення, його береги
В краплині роси, що на жовтому – біла...