«Погляньте, - збожеволіла Свіча:
Натхненно як, як пристрасно палає!
Дурненька, вся згорить, невже не знає?
Дивакувате воскове дівча!
Погляньте, - божевільна, далебі!...
Сичали тіні, мов повзучі гади, -
Чи не боїться серце її зради?
Чому так сяйно сяє не собі?»

Свіча мовчала: зайві тут слова…
А серце пломеніло серед ночі!
І поступився морок неохоче,
Щоб казка народилася нова.
При світлі тихо бавилось дитя.
І подорожній прихистивсь од бурі.
Шуміли сосни за вікном понурі,
А в хаті не спинялося життя.
І так – впродовж ночей, ночей, ночей
Горіла Свічка і не знала болю…
Вона сама таку обрала долю:
Згораючи, світити для людей!