Павло
СИМОНЕНКО
 

ЛЮБЛЮ Я ЛІТО
 (тріолети)

1.
 
Люблю я тепле літо, а чому – не знаю,
З далекого дитинства я його люблю!
В ту пору все частіш думками поринаю –
Люблю я тепле літо, а чому – не знаю...

В мені мов голос літа чарівний лунає,
І я душею й серцем голос той ловлю...
Люблю я тепле літо, а чому – не знаю,
З далекого дитинства я його люблю!

2.
 
Минає липень, середина літа,
Не за горами й осені пора,
Хоча довкола море малахіту –
Минає липень, середина літа.

Хоча у небі й бірюза розлита,
І сонечко ласкаво позира –
Минає липень, середина літа,
Не за горами й осені пора...

3.
 
Хотів би я, щоб не було зими,
Щоб після осені весна заквітувала,
Прославши різнобарвні килими...
Хотів би я, щоб не було зими.

Щоб не змовкали весняні громи,
Щоб літепло природа розливала...
Хотів би я, щоб не було зими,
Щоб після осені весна заквітувала.


ЛІТЕЧКО-ЛІТО
 
Літечко-літо, дощами обмите,
Вже перейшло половину свою...
Скошені в полі пшениця і жито,
Стихли пташині базари в гаю.

Літечко-літо, промінням зігріте,
Щедро висвітлює далі ясні,
Всюди смарагдові в'є колорити,
А бірюзу розлива в вишині.

Літечко-літо, серпанком повите,
Людям дарує нові врожаї,
Скрізь підмітає токи діловито,
Всюди наводить порядки свої.

Літечко-літо, часóм громовите,
(В більшості ж сонячні, лагідні дні!)
Добре, ласкаве, теплом даровите –
Саме таке ти і любе мені!


БО КОРІННЯ МІЦНЕ
 
Ось і знову розквітли сливи
На вершині шпиля-гори...
Скільки раз їх шмагали зливи
І термосили злі вітри!

А недавно бісилась буря,
Все змішала стихія зла,
Синє небо зробилось буре,
Чорна хмара, як ніч, повзла.

Блискавки, мов огненні гриви,
Миготіли в небесній млі,
Гримотіли, немов розриви,
Громовиці по всій землі.

Бушували потоки водні,
Мов прорвалась небесна гать,
Шквали вітру – жахні, холодні –
Рвали все, що могли урвать!

Я боявсь, що не встоять сливи,
Що стихія і їх злизне...
Та майбутнє у слив щасливе,
Бо КОРІННЯ У НИХ МІЦНЕ!


МУЗИКА СТЕПУ
 
Пшенúцями квітне моя сторона,
І трави буяють у пишнім цвітінні,
І жайвора в небі у дивнім тремтінні
Дзвенить-розливається срібна струна.

Ще заспане сонце з-за гір вирина,
Світліють промінням налякані тіні,
І росяні перли в густім павутинні
Іскряться і грають, мов краплі вина.

Цвітуть пшениці – передвістя звитяг,
І вітер колише у полі, мов стяг,
Жовтаве колосся і синь волошкову,
А степ виграє! На безкрайніх путях
Зарошений ранок проміння простяг
І слухає музику ту колоскову...


ЧОРНИЙ ХЛІБ
 
У кожного з людей на світі різні долі,
І пісня для душі у кожного своя...
Я теж свій чорний хліб ростив на ріднім полі,
І сам же виростав на чорнім хлібі я.

Вгортав у рушничок хлібинку й дрібку солі,
Криничної води в куманчик наливав
І йшов на цілий день орати рідне поле,
А потім із руки ту ниву засівав.

Опісля жито жав, і молотив, і віяв,
І запашну скибинку їв – не поспішав,
Бо знав, що в кожній скибці, про яку я мріяв,
Земної доброти живе людська душа.

Проста і нелукава мудрість селянина
В окраєць той священний втілена навік!
Тому ним гордувати й нехтувати нині
Не може і не сміє жоден чоловік!

І хочеться мені під небом України,
Щоб кожен Божий день я спрагу тамував
І силу щедрих рук із запахом хлібини
На стомлених плечах постійно відчував!


УЧІТЬСЯ ЛЮБИТЬ
 
Ненавистю ненависть не убить,
Вогнем вогонь також не загасити,
Не варто зло в душі своїй носити,
Учіться, люди, ближнього любить!

Стіну бетонну лобом не розбить,
Обуха батогом не перебити,
Не треба іншим підлості робити,
Учіться, люди ближнього любить!

Коли вулкан обурення і гніву
В розбурханій душі у вас кипить,
Добром засійте непочату ниву,
Учіться, люди, ближнього любить!

Любов – це Богом дане почуття,
З Любові ж починається Життя!


У СПАДОК НАЩАДКАМ
 
Йдучи бездоріжжям без цілі-мети,
Не знаю я скільки ще зможу прожити,
І трунків яких доведеться спожити,
Що люди захочуть мені піднести.

Коли в небуття прийде час мій іти,
Я волів би справи земні довершити,
Щоб дітям Любов і Добро залишити,
Забравши всі біди в далекі світи.

Хай діток і внуків минають пороки,
Хай світла дорога ляга їм до ніг,
Щоб я їх з високості довгі ще роки
Хоча б молитовно підтримати міг!

Хай наших нащадків Господня рука
Веде в світлі далі і не відпуска!


ГІМН ДОБРОТІ
 
Увеликому місті й малому селі
Доброту, ніби скарб найдорожчий, цінують,
Нею задуми підлі у душах руйнують,
Недоречними роблять і наміри злі.

Доброта – не товар і не лот на столі,
З молотка добротою у нас не торгують
І нікому, як рідкісну річ, не дарують
Ні дорослі, ні літні, ні діти малі.

Доброта проти злоби щитом постає,
Добротою ми можемо долю змінити,
В доброті ми будуємо щастя своє,
Доброту неможливо переоцінити.

Хай же це почуття у людей не притупиться!
Доброта добротою стократно окупиться.

___________________
© Павло Симоненко

___________________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/