Павло
СИМОНЕНКО
 

ПОСІЄМО ЗЕРНО ДОБРА!
 (вінок сонетів)

1.
 
Щодня в молитві я благаю Бога:
«Познищуй зло, пануюче навкруг!
Дай сил мені тягнути Правди плуг,
Щоб світлою була моя дорога!»
Хоча підстеріга мене знемога
І болем віддається кожен рух,
Та неозорий простір-виднокруг
Зове мене від рідного порога.
Лежить роса вечірня у долині,
Щебече соловейко на калині?
Сопе вітрець тихенько уві сні,
В безодні неба пломеніють зорі,
І я всім серцем лину в тім просторі,
Щоб стать новим, як Фенікс* у вогні.

2.
 
Щоб стать новим, як Фенікс у вогні,
Не мушу я служить чужому слову,
А маю шанувати рідну мову
І прадідівсько-мамині пісні.
Щоб перестати борсатись в багні
І не терпіти кривду знову й знову,
Повинен я скувать собі обнову –
Підкову щастя – в нелегкій борні!
Колись мій пращур, вийшовши з печери,
Щоб не залишить рід свій без вечері,
Створив знаряддя праці кремінні,
Скородив* землю, сіяв просо, жито,
Свободою учився дорожити –
Такий завіт передано й мені.

3.
 
Такий завіт передано й мені:
Невпинно йти до обраної цілі,
Хоч сили й обмаль в стомленому тілі,
Та світ не тільки ж той, що у вікні!
Не мріяти про щастя в чужині
(Бо в закордоння, ніби очманілі,
Ідуть і їдуть люди обілнілі
По кращу долю у часи смутні!)
Не виділять себе поміж людьми,
Не зарікатись від суми й тюрми,
Відомих ще з часів царя Гороха.
Дорогами неходженими йти,
Достоїнство і гордість берегти,
Як повелось від пращура Єноха*.

4.

Як повелось від пращура Єноха,
Крокую по життю я навпрошки,
Бува «дрівця ламаю», «б'ю горшки»,
Блукаю між кущів чортополоху.
Та путь моя світлішає потроху:
Вже розрізняю корінці й вершки,
Не вірю більше в мильні бульбашкú,
Стараюсь не попасти на розсоху*,
Хоч світ оцей давно мені набрид
І цвіллю тхне від правлячих корит,
Що викликає у мені тривогу,
Але жаринка віри не згаса,
(В житті ж бувають зрідка чудеса!) –
Я вийду на второвану дорогу!

5.

Я вийду на второвану дорогу!
Про це курличуть в небі журавлі
З висот захмар'я у досвітній млі,
Ведучи свій політ до епілогу*.
Надіюсь я й на Божу допомогу,
Щоб крок мій був твердіший на землі,
Щоб не згубив я стежку в ковилі,
Кладучи борозну по перелогу.
Оре мій плуг підгірки і долини,
І степові простори, й верховини,
Оре в погожі й непогожі дні,
Оре настирно, іноді зухвало,
І дикі нетрі, й лісові завали,
Попутно викорчовуючи пні.

6.

Попутно викорчовуючи пні,
Я розчищаю місце у природи,
Щоб там нові зазеленіли сходи,
Й омолодили землю навесні.
Щоденно сили тратячи в борні,
(Я ж через води не шукаю броди!)
Не жду ні похвали, ні нагороди
Від світу, що погрузнув у брехні.
Бо наші «предводителі» бездарні,
Горланять, мов перекупки базарні,
Про благодать у рідній стороні!
При цім єхидно руки потирають
І знахабніло люд свій обдирають,
Минаючи пастки і западні.

7.

Минаючи пастки і западні,
Вони, забувши про нужду народу,
Жеруть самі з чужинського городу,
Ще й помагають всій своїй рідні!
А ми ж бо хто? Bоли у борозні?
На шию сіли нам якісь заброди!
А те, що ми козацької породи,
Нарешті пригадаємо чи ні?!
Отямтесь, люди! Вилізьте з ярма!
Хай ці кліщі пощезнуть, як чума
(За ними плачуть камери острогу!).
А ми ходімо в краще майбуття,
Де честь і гідність, і саме життя,
Освячені з небесного Чертогу!

8.

Освячені з небесного чертогу,
Тягнімо разом плуг через горби,
Через яруги й чагарі, аби
Розчистити від мотлоху дорогу
Й поставити міцну пересторогу
Розгулу безсоромної юрби,
Що напихає статками торби,
Тримаючи народ у стані грогу*
Для того, щоб розбурхати людей,
Примарних не достатньо вже ідей,
Які давно покрилися ганьбою.
Потрібна воля й сила молода,
Щоб почалася у житті хода,
Щоб кожен міг пишатися собою!

9.

Щоб кожен міг пишатися собою,
Потрібно нам у цей тривожний час
Не мріять про Олімп чи про Парнас,
А стать гуртом до праведного бою
З тією ненаситною юрбою,
Яка безбожно оббирає нас,
Деручи податі з народних мас,
І бреше день при дні без перебою!
Та скільки ж в нас ще житиме порок –
Платити їй покірливо оброк,
Писати чолобитні із мольбою?!
А наші славні предки-козаки,
Волають стоголосо крізь віки:
«Не гоже Україні буть рабою!»

10.
 
Не гоже Україні буть рабою!
Чи ми ще не засвоїли урок
Про той треклятий трьохсотлітній строк,
Коли були скотами для забою?!
Простилися ж з волами і гарбою,
І хай не без труда, не без морок,
Відкрили путь у небо, до зірок,
Злетівши над Землею голубою!
Я теж до зір думками часто лину,
А в серці бережу вербу й калину –
Землі моєї чарівне панно,
Святиню й оберіг мого народу,
Окрасу української природи –
Самим Творцем це диво нам дано!

11.

Самим Творцем це диво нам дано!
Тож будьмо гідними землі своєї,
І свято пам'ятаймо, що за неї
Платило покоління не одно!
Не раз біда нам стукала в вікно:
Нас кривдили Батиї й Угедеї,
І ляхи, й московити-берендеї,
Але не впало наше знамено!
Народ, в якому Волі Дух горить,
Ніхто не в змозі силою скорить,
Хіба що понесе вперед ногами!
І в наші дні, як в давнину колись,
Неситі очі не перевелись –
Не обділив нас Молох* ворогами!

12.

Не обділив нас Молох ворогами,
Які завжди підступними були,
Та вже нас не загнать до кабали
Ні канчуками, ані батогами!
Свободи вітер віє над лугами,
Де наші браття й предки полягли
Від кулі, від меча чи від стріли
За землю, дану древніми богами.
Страшна ціна заплачена була,
Щоб Україна стати в зріст могла,
Пишаючись достойними синами.
Між хижаками тяжко виживать,
Свою державу вільну будувать,
Та безнастанно Матір Божа з нами!

13.

Та безнастанно Матір Божа з нами!
Вона ніколи упродовж сторіч
Не випускала Україну з віч,
(А та в честь неї будувала храми!)
Вона щодня незримими руками,
Коли грозила Посполита Річ,
Оберігала Запорізьку Січ
І наш народ, пригноблений панами.
Донині недруг ставить перепони,
Та скільки вже б не каркали ворони,
Не випустимо з рук своїх стерно!
Хай синіють від люті лиходії –
Ми втілимо в життя свої надії,
Посіємо Добра святе зерно!

14.

Посіємо добра святе зерно
У ту ріллю з моєю борозною,
Що я орав і осінню, й весною,
Хоч лямка в кров стирала рамено*.
Врожай зберем, омріяний давно,
Накриєм стіл родиною тісною,
І піснею заллємось голосною,
І заіскриться в келихах вино!
«Хай потім українська вся сім'я
(Заради чого плуг тягнув і я!)
За руки взявшись кріпше якомога,
Утворить нерозривний ланцюжок
Від Деркула* до Довбушських* стежок!» –
Щодня в молитві я благаю Бога.

15.

Щодня в молитві я благаю Бога,
Щоб стать новим, як Фенікс у вогні,
Такий завіт передано й мені,
Як повелось від пращура Єноха.
Я вийду на второвану дорогу,
Попутно викорчовуючи пні,
Минаючи пастки і западні,
Освячені з небесного Чертогу.
Щоб кожен міг пишатися собою,
Не гоже Україні буть рабою,
Самим Творцем це диво нам дано!
Не обділив нас Молох ворогами,
Та безнастанно Матір Божа з нами –
Посіємо Добра святе зерно!

1–5 квітня 2018
 ___________________
© Павло Симоненко

_______________________________________________

* ФЕНІКС – міфічний птах, який періодично
спалював себе на вогні, щоб оновитися.
* СКОРОДИТИ – рихлити, розпушувати.
* ЄНОХ – прадід Ноя. Праведник.
* РОЗСОХА – розвилка, роздоріжжя.
* ЕПІЛОГ – завершення.
* ГРОГ – стан заціпеніння, нерухомості.
* МОЛОХ – у др. фінікійців бог сонця,
в жертву якому приносили малих дітей,
спалюючи їх живцем у вогнищі. Його ім’я
стало символом ненажерливості.
* РАМЕНА – плечі.
* ДЕРКУЛ – річка на східному кордоні
України з Росією.
* ОЛЕКСА ДОВБУШ – опришок, ватажок
повстання проти шляхти у 18-му столітті.
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/