Виктория
АБРАМОВА
 
* * *

 Ещё так робки сентября шаги,
 Средь зелени немного позолоты,
 И облака, как пёрышко, легки –
 Какие у небес пока заботы...

 Бывает, пошумит иной раз гром,
 Тряхнёт по-памяти он стариною,
 И хлынет ливень – страстно, напролом,
 И потрясают молнии игрою...

 Но это – редко, чаще тишина,
 Здесь нет присущих осени миноров.
 И впечатляет неба глубина
 И безмятежность голубых просторов...
 

Лейла
БЕГИМ
 
КРАСОТА ОСЕНИ
 (акростих)

Кистью золотистой осень водит,
Разводя лучами поутру
Акварель на ясном небосводе.
Сникший ветер ворошит листву.
Отражает Эльба краски утра,
Тополя – солдатами в ряду,
А по гребням вод бегут минуты,
Отсчитав мгновения в году...
Смело мысли устремились в дали,
Единя течения времён.
Неспроста мы осень эту ждали,
И не зря с часовни льётся звон...


Ирина
БУЛАХОВА

* * *

Проходит лето. Унесло –
Мечты, надежды.
Порвались, сшитые давно,
Кустов одежды.

И молча, из последних сил,
Рыдали астры.
Фонарь шиповника светил
Багряно-красным...

Из листьев собранных панно
Под ноги бросив,
С натуры маслом полотно
Рисует осень.


Константин
ВАСИЛЬЧЕНКО
 
* * *

Сквозь шоры штор в окно дохнуло холодом,
И лист пронёсся – грустный и сухой,
Порывом ветра сорванный за городом,
Охряно-жёлтый... Нет. Скорее – золотой.

Наместник осени – сентябрь – не торопится
Завесить небо серой пеленой.
Всё выжидает: силушка накопится,
Тогда он всем покажет норов свой.

Прольёт дожди обильные, как водится,
В преддверии последнего броска.
И будет пар от выдыхаемого воздуха
Подпитывать шальные облака.

Природные меняет декорации
Всегдашний умирания сезон.
И листья – квинтэссенция прострации –
Упрёками ложатся на балкон.


Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 
 * * *

 Стиглі яблука червоні
 Помудрішали на сонці.
 Гілка дерева в долоні
 Йде до мене крізь віконце.

 На порозі видно осінь,
 Що вмивається дощами.
 Трави сохнуть жовтокосі
 Трохи довшими ночами.

 У ранковому повітрі
 Запанує повна тиша.
 Крапля міниться на світлі
 І стає щомиті інша.

 Упіймає павутиння
 Сни вчорашні, не порветься.
 Серпня більша половина
 Залишилася у серці.


Сергей
ВЫСЕКАНЦЕВ
 
ОСЕНЬ. ИМПРЕССИОНИЗМ
 
Мелководья рябь и плеск.
Лодки кверху дном на плёсе.
В первых жёлтых прядях лес:
прикоснулась к лесу осень.
Бледно-розов шлейф тумана
вдалеке. Полупрозрачен...
Отчего душа, как рана,
как одна большая рана,
торжествуя, тихо плачет?
Чем прельстил тебя осенний
увядающий пленер?
Переливом светотени
на изысканный манер?
Или холодом пустынным
там, в картинной глубине
выразительной картины
кисти славного Моне?
Словно тень брела за Клодом,
пребывавшем в злой тоске,
и осталась между лодок
вечной тенью на песке...
Очень рано в сердце рану
нанесли, дружок, тебе.
С болью этой без обмана
исповедайся Сезанну,
Ренуару и Курбе.
Осень раннюю откроешь
в переполненной душе.
И покинутой уже,
ты разлуку переборешь
в добром обществе с Буше.
А когда к тебе вернётся
и забвенье, и покой –
веер красок распахнётся
на картине за рекой.


Богдана
ГУСАК
 
* * *

Менше в небі чистої блакиті –
хтось мазнув знічев’я білим віхтем.
Павичі-хмарини гордовиті
налетіли на пухнасті крихти.

Жадібно клювали (усе мало!),
вщерть набивши величезні вола.
Віяла-хвости порозпускали.
Вітром гнані, рушили спроквола.

Сонце вкрило золотом принади,
а вони пливли, бундючні й пишні.
Вечір лоскотав до зорепаду
черевця, неначе стиглі вишні.


Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 
* * *

Визираю в вікно: тихе літо
Пишним квітом буяє й цвіте,
Ще горіхові затишні віти
Пропускають шиття золоте!

Ще спекотне безжалісне сонце
Невмолимо із неба пече,
А фіранку ворушить в віконці
Вітерець, що ліниво тече.

Ще вода у ставку на осонні
У теплінь вас заклично зове,
Та зелена трава на газоні
Вже вбрання набуває нове.

Листя вишні потроху тьмяніє,
Обважніло гілля у садах,
І береза несміло жовтіє:
Ледь відчутна осіння хода…

Скоро серпень позбудеться влади,
Перед осінню схилить главу,
Передасть їй покірно посаду
І гетьманську віддасть булаву…


Сергей
ДУНЕВ
 
* * *

Как быстро пролетают дни:
Моргнул – и наступила осень.
Ход времени такой несносен.
Как быстро пролетают дни.
«Постой! – кричу – Повремени!»
Кричу, но голос ветер сносит...
Как быстро пролетают дни:
Моргнул – и наступила осень.


Михайло
ЖАЙВОРОН
 
* * *

Ловить осінь росу на тонкі промінці павутин.
Десь у кронах зелених листочок цвірінькає жовтий.
То наспівує птах про чужі і далекі світи,
А здається, що літо ще тільки розучує ноти…

Ніби досі мелодій незвичних отих не було,
І не брали за душу сповиті веселкою звуки…
А тепер піднімають он як небеса на крило!
І пора уже літу свої опускати лаштунки.

Та ще грає на скрипці у тиші вечірній цвіркун.
І на золото сонце вже плавиться за виднокругом.
І прошиті прожиті літа всіма нервами струн,
І бринить павутина свята поміж Богом і Бугом.


Ірина
ЖУРАВЕЛЬ
 
НЕПІЗНАНА ОСІНЬ...
 
Ще теплим світанком зустріну непізнану осінь,
І мрій журавлі полетять у незвіданий край,
Я їх відпущу до весни, та не зможу назовсім.
За обрієм вітер молитву-мовчання читав.
Стежки павутиною спогадів кличуть в минуле
В нім стільки тепла... листя падає м'яко до ніг,
Пробудиться в серці все те, що неквапно заснуло
Й, можливо, повіриш у те, що й раніше не міг.
Любуюся небом бездонним, ще теплим, ще чистим,
Думки мої осінь розкидала десь поміж хмар,
Та вітер постукав у душу листком золотистим,
Що ж з нього почну нову осінь, новий календар.

 
Наталія
КУЗЬМІЧОВА

* * *

Літо швидко віддзвеніло,
Відцвіло, відгомоніло...
Все у цьому світі має край.
Ясним сонечком світило
І дощами шелестіло,
У волошках і ромашках – справжній рай.

Чебреці і кашки спілі
Так цвіли і так пахтіли,
Що п'яніли навіть сині небеса!
А троянди пишнотілі
І лілеї, жовті й білі –
Справжнє диво, літня казка і краса.

Літо гарно припікало,
Посміхалось і сіяло,
Дарувало гарний настрій і тепло.
А тепер воно втомилось,
Навіть трішки зажурилось,
Усміхнулось нам й кудись собі пішло...


Ольга
ЛЕБЕДИНСКАЯ
 
НАЧАЛО ОСЕНИ

Начало осени. И скоро будет сад
томиться в мокрых лавочках и астрах.
И будут листья капать невпопад
до совершенства. (Так играет Армстронг).

Начало осени. И я бреду, бреду,
пространство украшая бубенцами,
и подбираю листья на ходу.
Или они меня уносят сами,

не спрашивая денег и билет
и мне не говоря, куда я еду.
Зеленоватый излучают цвет,
рассчитанный на скорость и победу.

Но скоро будет приступ желтизны,
смятения и тайны слова «встреча» –
у листьев и у нас. И будут сны
важнее и отчетливее речи.

Иду. И словно елку в Новый год,
пространство тихо украшаю звоном.
Не осень – небо буйное растет,
и не хватает места листьям сонным –

и думам... Не хватает места нам.
Мы мечемся и тянемся друг к другу.
Начало осени – Шопен, небес стена,
рука, безумно ищущая руку...


Михайло
ЛЄЦКІН
 
* * *

Стало щемно – ні сὶло ні впало.
Що ж такого? Ну, осінь – і все.
Ну, осика скида покривало
І багряним намистом трясе.

Ну, зібралися гноми-опеньки
На своєму родинному пні
Та запрошують на посиденьки –
Панібратськи моргають мені.

Нормальок! Сумувати даремно
О такій неповторній порі…
А мені, хоч убий мене, щемно…
Грайтесь, дітки… А я не у грі.


Игорь
МАРКЕС
 
* * *

...Пить рассветы вместо чая,
Забелив туманом утро,
В птичьем грае различая
Шёпот осени как будто…

Слышать еле уловимый
Первых листьев шорох мягкий,
Наблюдать за пантомимой
Теней утренних украдкой…

И вдыхать, пока есть силы,
Запах осени пьянящий,
Пить, покуда не остыли,
Днём рассветы в жёлтой чаше…


Ольга
МУСІЄНКО
 
* * *

Іноді думаю: сон це...
Тиснуть реальності грати.
Треба іти за сонцем,
Думати і мовчати…

І проминати натовп:
Плодиться злоба юрбою.
Діє задимлений кратер,
Лавою ллється густою.

Мусиш іти за світлом –
Стежкою, чи путівцями…
Дні візерунчасті літа
Дочиста зжаті женцями...


Людмила
НЕКРАСОВСКАЯ
 
* * *

А лето истаяло, словно пломбир:
Работа, заботы, семь пятниц недели…
Мы дольше теплом насладиться хотели,
Но осень уже постучалась в наш мир.

Нет, с летом ещё не разорвана связь,
Хоть копится в листьях сусальное злато.
И время, как будто оно виновато,
Сбегает от нас, наказанья боясь.

Вернётся ли? Глупо об этом молить.
Престранная мысль посещает однажды,
Что жить – это значит испытывать жажду,
Которую нам не дано утолить.


Николь
НЕШЕР
 
ОБНИМИ МЕНЯ, ЛИСТ КЛЕНОВЫЙ…
 
                        ...обнимите меня, деревья...
                                           Доминик Луцюк

Обними меня, лист кленовый...
Осень, пламенем замети,
Золотым колокольным звоном
В церковь старую заведи.

За грехи мои, за пороки
Болью венчана – не ропщу:
Искупленьем в земные сроки –
Всем прощу. И себе прощу.

Причащение снимет тяжесть.
Божья вера в душе живёт.
И святая молитва ляжет
На уста, как гречишный мёд.

Обними меня, лист кленовый...
Покаяние – на ветру.
Я воскресну. И в жизни новой
Имя грешное в прах сотру.


Евгений
ПУГАЧЁВ
 
* * *

Уже роняет листья дерен
в подол начала сентября.
Но свет ещё не эфемерен,
и дни, так радостно горя,
душе даруют утешенье
вечерним пением сверчков –
как бы прощают прегрешенья,
освобождают от оков…

Слышней течение веков
в уютных голосах сверчков.


Евгения
ПУШНОВА
 
АВОСЬ
 
Дождями осень вколотила
Нам в крышку лета ржавый гвоздь.
А я грущу под звук винила,
И всё надеюсь на авось.

Авось вдруг постучит в оконце
Мне утром долгожданный гость,
Авось тревога рассосётся,
И солнце выглянет авось.

Авось хоть в винах сохранится
Накопленный за лето сок,
И в нас тепло засахарится,
И даже запасётся впрок.

И календарь перевернётся,
И, сердце раня нам насквозь,
К нам лето новое вернётся,
И обнадежит нас авось.


Людмила
СВИРСКАЯ
 
* * *

Жаль не лета мне (только не это!),
А шального зелёного света,
Что горел мне на всех перекрёстках:
На дубах, тополях и березках...
Жёлтый свет – безнадёжное чудо –
День за днём зажигается всюду:
По ветвям и – отчасти – по строкам...

Я ещё проскочу – ненароком...


Павло
СИМОНЕНКО
 
КРАДЕТЬСЯ ОСІНЬ...

Листочки березові жовкнуть поволі,
Дими від багать лінькувато струмують,
Птахів косяки, поріділі доволі,
Нестримно на південь, у вирій прямують.

Їх дуже далека дорога чекає
І смуток прощання з полями своїми,
Прощально до них перепілка гукає,
Збираючись теж у дорогу за ними.

Понижчали нібито неба простори,
Відблискують води холодністю сталі,
Померхлими травами криються гори,
І люди неначе суворіші стали.

В ліси і яруги ховаються звірі,
Готуючи дупла, барлоги та нори,
І ранки стають прохолодніші, сірі,
Щедріші на роси світанкові зорі.

Хоч сонце щоденно ще весело грає
І небо неміряно струшує просинь, –
Уперто, підступно з північного краю
Нечутними кроками крадеться осінь...
 

Владимир
СПЕКТОР
 
* * *

Где-то вдалеке,
На пустой реке –
Надувная лодка, рыба плещет.
И осенний пляж,
Тишины той страж,
Словно разорившийся помещик.

Ты не береди
Пустоту в груди.
Вот уже и даль реки в тумане.
Над пустой рекой
Дышится легко…
И судьба – как в матовом экране.


Светлана
ШАТАЛОВА

ЦВЕТЕНИЕ ВЕРЕСКА
 
В фиолетовых зарослях вереска я потеряюсь –
там, где больше никто не сумел бы меня отыскать.
Льётся свет на тропу; через лес не спеша пробираюсь
в несказанную солнца, деревьев и трав благодать.

Лес стоит в тишине, ни малейшим не тронут ненастьем.
Ни грибов нам не выдал, ни прочих съедобных услад.
Но зато он нам дал ощущенье безмерного счастья.
Этот вереск лиловый. И свет. И сосны аромат.


Любовь
ШЕМЧУК
 
ЕТЮД
 
Ти малюєш осінь аквареллю,
Я – зображу віршами її.
Де звучали солов’їні трелі, –
Залишились спогади мої.

Червоніє ягода калини,
Десь на тин подрались паничі…
Дрібка ягід пізньої малини
Морозцем припалена вночі.

___________________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/