Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

Бузку пахучий цвіт
Чарує уночі.
Зорі яскравий слід
У тебе на плечі.

Крізь сон почув слова,
Сплелася з ними яв.
Тебе я цілував
І міцно обіймав.

Вернути б ту любов
І пристрасті вогонь,
Щоб пити знову й знов
Красу твоїх долонь.

Привиділось мені
Вчорашнє у вікні.
Твоє останнє ні
Явилося у сні.

По колу стрілка йде
І ріже циферблат.
Нема тебе ніде
У жодній із кімнат.

У вічність кане мить,
В омріяні світи.
Шумить гілля, тремтить,
А я подумав – ти...


* * *

Є у тобі щось таке
Ніжне з гірчинкою кави.
Слово, як вітер легке,
Манить, бо ти не лукавиш.

Погляду не відвести,
Дивишся прямо у душу.
Вчора наснилася ти,
Чесно зізнатися мушу.

Може, твоя таїна
В посмішці серцю привітній.
Може, тому що одна
В третьому тисячолітті.

Квіти тобі до лиця
Влітку, коли годі спати.
Зустріч мені обіцяй
Із поцілунками м'яти.


* * *

Добігає до ніг океан.
Темна хвиля іде у долоні...
Дочитала вчорашній роман
Про щасливих і ні на пероні.

Загадкові сузір'я вгорі...
У тобі народилося світло,
Де танцює багаття доріг
Від найменшого подиху вітру.

Розливається радість, тепло.
Зачаровує ніч і шепоче...
Розбиваються бризки на скло
І горять, як твої, люба, очі.


* * *

Доброго раночку, сонце моє!
Доброго ранку, симфонія вітру.
Літо промінням ясни́м виграє
І посміхається дивному світу.

З полем ріднюся, для нього я свій.
День зустрічає мене на порозі.
Пахнуть медами у стиглій траві
Ранішні роси і радості сльози.

Сон за туманом розтанув ось тим.
Річка тече вдалині неквапливо.
Те, що здавалось звичайним, простим,
Знову чарує і родиться диво...


* * *

Закінчились історії з життя,
Якими поділитися хотіла...
Мовчання. Чути лиш серцебиття
І оживати стала мова тіла.

Уважно споглядати світ в собі,
У відчуття пірнати з головою –
Мета моя... І ось спинився біг
За змістом, за словами, за тобою.

Розмова припинилася на раз,
Злетіла маска посмішки з обличчя.
І я відчув, що ти без зайвих фраз
Мені могла би стати серцю ближча.

Минає час повільніше тепер
У цілковитій тиші вечоровій.
Я міг би відчувати і тебе,
І знати, що для мене ти від Бога.


* * *

Стиглі яблука червоні
Помудрішали на сонці.
Гілка дерева в долоні
Йде до мене крізь віконце.

На порозі видно осінь,
Що вмивається дощами.
Трави сохнуть жовтокосі
Трохи довшими ночами.

У ранковому повітрі
Запанує повна тиша.
Крапля міниться на світлі,
І стає щомиті інша.

Упіймає павутиння
Сни вчорашні, не порветься.
Серпня більша половина
Залишилася у серці.


* * *

Прийшли холодні ранки,
Коротші стали дні.
І видно крізь фіранку
Дерева мовчазні.
З'явилось жовте листя
На гіллі де-не-де.
Пора осіння чиста
Розмірено іде.

Хоч серпень ще блискучий
Лягає на чоло,
За осінню я скучив
І жду її тепло.
Проміннячко ласкаве
Зігріє, не пече...
У лісі тиша править
І річкою тече.

Картина в ціле склалась.
Із вічністю я сам.
Між тим, що вчора й зараз,
Божественна краса.


* * *

Ще трохи і почнеться заметіль
Від листя пожовтілого у парку.
За мріями лишається летіть
Усупереч прогнозам, що на карті.

З туманами блукатимуть дощі
Дорогами холодними під руки.
Захочеться і тілу, і душі
Тепла людського з довгої розлуки.

Ходá моя сповільниться на мить,
Ногою гілку в сторону відкину.
Можливо, як ступлю, їй заболить
І я від того матиму провину.

Дерева підставлятимуть вітрам
Оголені свої широкі спини.
За ними буде прихисток і нам
У пóру, що бере початок нині...


* * *

Здається, птахи забирають у вирій печаль.
Просвітлена мудрість осіння буває самотня.
Замріяний барвами вересня, лину я вдаль
І бачу за сивою річкою обриси жовтня.

Пожовклі стежини у парку по колу ведуть
Тебе і мене від учора у наше сьогодні.
Мовчання величне навколо... А тиша, мабуть,
Існує, щоб ми помічали і знаки господні.

Глухе дріботіння краплин темнотою живе,
Ховає у сутінках мокрі кущі і дерева.
Запалює вчасно вогні придорожнє кафе,
З біблійною назвою «Зустріч Адама і Єви»...


* * *

Лентою хвиля доріг
Тягнеться за горизонт.
Паморозь біла, мов сніг.
Перших морозів сезон...

Нуль за вікном надворі.
Сонце не гріє тепер.
В лісі сховається звір,
Тільки побачить тебе.

Осені є фаталізм
В краплі замерзлій дощу.
Вітер розлуку приніс,
В серце її не пущу.

Пара із рота іде.
Золотом осінь пече.
Листя червоно-руде
Падає в землю мечем.


* * *

Хвилі вітру з дощем за вікном
Розбудили мене пів на другу.
Осінь дихає мокрим листком,
Що летить до вікна з лісосмуги.

Дах бляшаний нервово дрижить
І тримає негоду осінню.
До повтору лишилася мить,
Зустрічаю його вже спокійно.

Ріже голкою гілка по склу
Щось подібне на кардіограму,
Йде по колу, врізаючись в млу,
Вліво, вгору, а далі у право.

Ніч минула. Сіріє кругом.
Зранку сонця не видно у небі.
Темні хмари пливуть над Дніпром.
Підставляє земля воді жмені.


* * *

Є у листопаді печаль,
Яка не хоче відпускати.
Летить за вітром листя вдаль,
Червоне, жовте і брунатне.

Дощу краплина на щоці
Сльозою стала, чи здається.
Є парасоля у руці.
Я чую шурхіт й стукіт серця.

Вогні замріяно горять,
І небо падає в калюжу,
Коли стемніє... Благодать
Того, що поряд гріє душу.

Дерева голі і ліхтар,
Бруківка мокра і афіша
Створили диво, сонний парк.
Змінився я і ти вже інша...


* * *

Вже тиждень із дощем блукає осінь.
Від вітру листя мокре опада́.
За хмарами не видно сонця зовсім.
Із неба скоса сіється вода.

На північ сонні дивляться дерева.
Пів кроку залишилось до зими.
Краплина скоро стане кришталева.
Укриють землю білі килими.

Неначе все завмерло у чеканні.
Мовчання стало знову у ціні.
Минають дні листопада останні.
І холодом повіє по спині...


ПЕРЕМЕТИ
 
Навіяло снігу м'якого, що біло ускрізь.
На скло обернулись калюжі посеред доріг.
Стоїть вдалині посивілий, замріяний ліс
І зорі всміхаються світові тихо вгорі.

З морозом тріскучим під руку додому іду.
Вогні ліхтарів зустрічають не тільки мене.
Підметені вулиці зранку були доладу,
А зараз кругом перемети, що їх не минеш.

Бурулі сріблясті звисають з бляшаних дахів.
Здіймається пара до неба і тоне в пітьмі.
Неначе людина жива, вітерець засопів
У цій полохливій, як пташка, осінній зимі.


* * *

Після мене світитиме сонце,
Будуть вéсни за зимами йти.
Буде вітер дощем у віконце.
Після мене залишишся ти.

Будуть радощі, будуть і сльози.
Буде щастя велике на всіх.
Буде місце для вíрша і прози
У житті і у мріях твоїх.

Будуть зорі світити на небі,
Як було до пришестя Христа.
Щось залишиться і після тебе,
В цьому істина долі проста.

Час ловитиме душі у сіті,
Даруватиме віру й любов.
Щось повториться знову у світі,
А щось – вперше, як видумав Бог.

________________________
© Олександр Врублівський
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/